клієнта, відомого політика, що вважається великим знавцем вин, але насправді нічогісінько в них не петрає. Він просто хизувався перед колегами. Мовляв, оце бургундське трохи гірчить. Оскільки клієнтів ми поважаємо, то, підбираючи відповідні слова, сказали: «Ну, що ж, можливо, трохи гірчить. Видно, на складі імпортера не доглянули. Зараз же замінимо. Ви ж наші гості. Самі добре розумієте». — І принесли іншу пляшку. Так згладжуємо непорозуміння. А між нами кажучи, трохи збільшили рахунок. Бо, зрештою, він спише все це на представницькі витрати. Хай там що, але ми не подаємо своїм клієнтам того, до чого були претензії. Це ж цілком природно.
— Та нам до цього байдуже.
Власник ресторану підморгнув одним оком.
— Справді байдуже?
— Звичайно, байдуже, — сказала Аомаме.
— Абсолютно, — підтвердила Аюмі.
— А ця гарненька панночка — ваша молодша сестра? — запитав власник ресторану.
— Схожа на мене? — запитала Аомаме.
— Схожа не обличчям, а настроєм, — відповів він.
— Подруга, — сказала Аомаме. — Служить у поліції.
— Невже? — Власник готелю знову подивився недовірливо на Аюмі. — Патрулюєте з пістолетом при боці?
— Але ще нікого не застрелила, — відповіла Аюмі.
— Я не сказав нічого недоречного? — запитав власник готелю.
Аюмі хитнула головою.
— Абсолютно нічого.
Власник ресторану, всміхнувшись, склав докупи руки перед собою.
— Це бургундське вино можна впевнено рекомендувати будь-якому клієнтові. Його виробляє славетна винарня, воно витримане, й зазвичай одна пляшка коштує кілька десятків тисяч єн.
Прийшов офіціант й налив обом вина у склянки. Аомаме й Аюмі підняли їх догори й легенько цокнулися — здавалось, ніби десь далеко залунав небесний дзвін.
— О, я вперше в житті п'ю таке смачне вино! — сказала Аюмі, примруживши очі, після одного ковтка. — І який це дивак присікався до такого вина?
— Завжди є люди, готові присікатися до будь-чого, — сказала Аомаме.
Після того вони взялися докладно вивчати меню. Аюмі гострим поглядом юриста, який переглядає важливий договір, від початку до кінця двічі прочитала його зміст. Чи не пропущено чогось найголовнішого, чи не приховано в ньому якоїсь хитрої лазівки? Перевіривши різноманітні умови й параграфи, обдумала наслідки, які вони можуть принести. Зважила вигоди й витрати. Сидячи навпроти, Аомаме зацікавлено стежила за такою її поведінкою.
— Вирішено? — спитала Аомаме.
— Загалом, — відповіла Аюмі.
— То що ви вибрали?
— Суп із мідій, салат із трьох видів цибулі й мозок телят з Івате, тушкований у бордо. А ви, Аомаме- сан?
— Суп із сочевицею, тушковані весняні овочі, підсмаженого в паперовій обгортці «морського чорта» і на додачу поленту. Червоне вино сюди не підходить, але не буду й проти нього, бо воно подається зі знижкою.
— Може, трохи чимось поділимося?
— Звичайно, — погодилася Аомаме. — Якщо ви не проти, візьмемо на двох закуску — смажених пилчастих креветок.
— Чудово! — сказала Аюмі.
— Якщо ви вибрали страви, то бажано згорнути меню, — сказала Аомаме. — Бо інакше офіціант ніколи не прийде.
— Справді, — погодилася Аюмі, неохоче згорнувши меню й поклавши його на стіл. Офіціант негайно підійшов і забрав у них замовлення. — Щоразу, коли закінчую замовлення, мені здається, ніби я помилилась у виборі страв, — вела далі вона, як тільки офіціант пішов. — А вам, Аомаме-сан, так не здається?
— Навіть якби я помилилася, мені байдуже, бо йдеться тільки про їжу. Порівняно з помилками в житті це дрібниця.
— Звичайно, ви маєте рацію, — сказала Аюмі. — Але для мене це надзвичайно важливо. Так було від самого дитинства. Завжди-завжди після замовлення я жаліла: «От було б добре, якби замість гамбургера я була вибрала крокети з креветок». Невже ви з дитячих років були такими спокійними?
— У домі, де я виросла, всяке траплялося, але не було заведено харчуватися в місті. Зовсім. Відколи себе пам'ятаю, ні разу не ступала ногою в ресторан чи щось подібне. Поки не стала досить дорослою, не вибирала в меню страв, які мені подобалися. Щодня мовчки їла лише те, що мені давали. Не мала права скаржитися, що воно несмачне, не до вподоби чи його мало. Правду кажучи, я чомусь байдужа до їжі.
— Гм! Он що. Я не знаю, як ви жили, але по вас не видно, що ви необізнані. Мені здалося, що ви, Аомаме-сан, з дитинства звикли до таких закладів.
Усього цього, в подробицях, Аомаме навчилася в Тамакі Оцука. Як поводитися, зайшовши у першокласний ресторан, як вибирати страви, замовляти вино, десерт, як спілкуватися з офіціантами, як користуватися ножем і виделкою. Так само, як вибирати одяг, надівати прикраси й користуватися косметикою. Для Аомаме це було новим відкриттям. Тамакі виросла в заможній родині, що мешкала в фешенебельному районі Яманоте, її мати була світською людиною, дуже прискіпливою до етикету та одягу. Тому таких світських знань Тамакі набула ще тоді, коли вчилася в середній школі вищого ступеня. У багатолюдні місця заходила сміливо. Таке її «ноу-хау» Аомаме жадібно поглинала. Якби вона не зустріла такої доброї вчительки, як Тамакі, то, можливо, тепер була б іншою людиною. Іноді їй здавалося, ніби Тамакі все ще живе, ховаючись у ній самій.
Спочатку Аюмі здавалася трохи напруженою, але в міру того, як випивала вино, її настрій розм'якав.
— Послухайте, Аомаме-сан! Я хочу про дещо у вас запитати, — сказала Аюмі. — Якщо не хочете відповідати, можете не відповідати. Просто я хотіла вас запитати. Не сердитиметесь?
— Ні, не сердитимусь.
— Я не маю злого наміру, навіть якщо запитаю щось незвичне. Гадаю, ви розумієте. Просто з цікавості. Та є люди, які сердяться, коли іноді про таке запитую.
— Не турбуйтеся. Я не сердитимусь.
— Справді? Всі сердяться в таких випадках.
— Я — особлива. Тому будьте спокійні.
— У дитячі роки чоловіки вам нічого незвичного не заподіяли?
Аомаме хитнула головою.
— Гадаю, що ні. А що таке?
— Просто так спитала. Добре, якщо не заподіяли, — сказала Аюмі. Після того перемінила тему розмови. — А коханця ви мали? Тобто людину, з якою можна серйозно дружити?
— Ні, не мала.
— Жодного?
— Тільки одного, — відповіла Аомаме. І, трохи завагавшись, вела далі: — Правду кажучи, я до двадцяти років залишалася незайманою.
Аюмі на хвилину втратила мову.
— Така приваблива? Неймовірно.
— Просто я цим не цікавилася.
— Чоловіками?
— Мені подобався тільки один хлопець, — сказала Аомаме. — Закохавшись у нього в десятирічному віці, я потиснула йому руку.
— Закохалися в десятирічного хлопця? Оце й усе?
— Так.
