Аюмі взяла в руки ніж та виделку й заходилася зосереджено різати на дрібні шматочки смажені пилчасті креветки.
— І де зараз цей хлопець і що робить? Аомаме хитнула головою.
— Не знаю. Ми з ним училися разом два роки — в третьому й четвертому класі початкової школи в містечку Татікава префектури Тіба. Але на п'ятому році я перейшла у столичну початкову школу, й відтоді я його ні разу не бачила. І нічого про нього не чула. Якщо він живий, то мені відомо тільки те, що йому зараз двадцять дев'ять років. А восени, напевне, виповниться тридцять.
— І ви не захотіли дізнатися, що він зараз робить? Гадаю, це не дуже складно.
Аомаме рішуче хитнула головою.
— Не мала бажання.
— Дивно. На вашому місці я зробила б усе можливе, щоб знайти його. Якщо ви його так любите, то варто було б розшукати його й щиро зізнатися в цьому.
— Не хочу цього робити, — сказала Аомаме. — Я прагну випадково, одного дня, зустрітися з ним. Скажімо, на дорозі або в автобусі.
— Сподіваєтесь, що доля вас обох зведе.
— Чогось такого, — сказала Аомаме. — І тоді я відкриюся йому. Признаюся, що любила в житті тільки його.
— Це надзвичайно романтична думка, — здивовано сказала Аюмі. — Та мені здається, що ймовірність такої зустрічі дуже мала. Крім того, за двадцять років його обличчя, можливо, змінилося. І ви розминетеся з ним, не впізнаєте.
Аомаме хитнула головою.
— Хоч би як змінилося його обличчя, я з першого погляду його впізнаю. Не помилюся.
— Он як!
— Саме так.
— І ви, Аомаме-сан, вірите в таку випадкову зустріч і терпеливо її очікуєте?
— Тому завжди уважно проходжу містом.
— Гм! — промимрила Аюмі. — А вас не тривожить те, що ви його кохаєте і водночас займаєтеся сексом з іншими? Після того як вам сповнилося двадцять.
Аомаме на хвилину задумалася. Потім відповіла:
— Бо такі зв'язки проходять і нічого по собі не залишають.
Запала мовчанка, впродовж якої вони зосередилися на їжі. А тоді Аюмі сказала:
— Може здатися, ніби я лізу вам у душу, але скажіть, на двадцять шостому році життя з вами що- небудь трапилося?
Аомаме кивнула.
— Тоді сталася одна подія, яка мене повністю змінила. Але про це не варто зараз говорити. Вибачте.
— Та нічого, — сказала Аюмі. — Я не псую вам настрою своїм настирливим розпитуванням?
— Анітрохи, — відповіла Аомаме.
Принесли суп, і вони взялися його сьорбати. На якийсь час розмова перервалася. І відновилася тоді, коли вони відклали ложки, а офіціант прибрав посуд.
— Аомаме-сан, а ви не боїтеся?
— Чого, наприклад?
— Адже може статися так, що ви ніколи не зустрінетеся з цим чоловіком. Звісно, випадкова зустріч не виключена. Гадаю, це було б добре. Я справді вам цього бажаю. Але в дійсності існує велика ймовірність того, що зрештою вона так і не відбудеться. Та навіть якби вона й відбулася, він, можливо, виявився б жонатим. І мав би двійко дітей. Тож якби таке сталося, вам довелося б жити після того самій. Не одруженою з коханою людиною, єдиною в усьому світі. Від такої думки вам не страшно?
Аомаме поглядала на червоне вино у склянці.
— Може, й страшно. Та принаймні я маю кохану людину.
— Навіть якщо вона вас не кохає?
— Якщо можна когось щиро любити, то життя набуває сенсу. Навіть якщо не маєш змоги жити з ним разом.
Аюмі на мить задумалася над сказаними словами. Підійшов офіціант і долив вина у склянки. Ковтнувши його, Аомаме подумала: «Аюмі таки казала правду. Який це чорт присікався до такого чудового вина?»
— Аомаме-сан, я в захопленні від вас. Як ви по-філософському на все дивитеся!
— Нічого подібного. Просто я щиро так думаю.
— І я мала кохану людину, — ніби звіряючись, сказала Аюмі. — Хлопця, старшого на три роки, з яким уперше переспала відразу після закінчення середньої школи вищого ступеня. Однак невдовзі він зійшовся з іншою дівчиною. І я після того почувалася душевно спустошеною. Тяжко переживала. З ним розсталася, але відчуття спустошеності все не минало. Він виявився негідним, двоєдушним. Хоча був приємним у поводженні. Та все одно я кохала його.
Аомаме кивнула. Аюмі надпила вина.
— І тепер він іноді мені телефонує. Мовляв, хоче зустрітися. Звичайно, його цікавить моє тіло. Це ясно. А тому я не йду на побачення. Бо як зустрічатимусь, то врешті-решт лиха не минути. Головою це розумію, а організм реагує по-своєму. Так і кортить, щоб він мене обійняв. Коли накопичуються такі відчуття, я іноді шалено розпускаюся. Ви розумієте, що я хочу сказати?
— Розумію, — відповіла Аомаме.
— Він справді нікудишній. Скупий та й у сексі невправний. Але принаймні не боїться мене. І, в усякому разі, під час зустрічі дорожить мною.
— Тоді вибору нема, — сказала Аомаме. — Бо його визначає протилежна сторона. Це не те, що вибирати страви у меню.
— Щось подібне я відчуваю тоді, коли жалію, що помилилася у виборі страв у меню.
Обидві засміялися.
— А знаєте, нам здається, ніби ми самі вибираємо — чи то страву в меню, чи то чоловіка, чи то щось інше, та, можливо, насправді ми не робимо жодного вибору. Можливо, від самого початку все наперед визначено, а ми тільки
— Якщо це так, то людське життя безпросвітне.
— Мабуть.
— Та якщо випадає когось любити, навіть осоружного, який до тебе байдужий, то людське життя не є пеклом. Навіть якщо воно безпросвітне.
— Саме це я хотіла сказати.
— Аомаме-сан, — вела далі Аюмі, — мені видається, що цей світ позбавлений логіки й сердечності.
— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але змінити його вже ніхто не зможе.
— Давно минув термін повернення товару, — сказала Аюмі.
— І квитанцію викинуто.
— Так можна сказати.
— Та нічого. Такому світові раптом настане кінець, — сказала Аомаме.
— Я цьому тільки порадію.
— І прийде царство небесне.
— Я жду його не діждуся, — сказала Аюмі.
Вони з'їли десерт, випили еспресо й розрахувалися у складку (вийшло навдивовижу дешево). Потім зайшли в найближчий бар і випили по коктейлю.
— Аомаме-сан, вам подобається отой чоловік?
Аомаме кинула на нього погляд. Високий чоловік середнього віку, сидячи сам-один скраю шинквасу, пив «Martini». Він належав до того типу чоловіків середніх літ, які в середній школі вищого ступеня успішно вчились і гордилися своїми спортивними досягненнями. Волосся в нього почало рідшати, однак обличчя
