Через два дні, надвечір, Тенґо зустрівся з Фукаері в кав'ярні в Сіндзюку. На ній був легкий літній светр, з-під якого виразно випиналися її груди, і тісні синюваті джинси. Волосся — пряме, довге, шкіра — лискуча. Навколишні чоловіки раз у раз так і зиркали на неї. Тенґо відчував їхні погляди. Однак вона, здається, цього не помічала. Ясна річ, якщо така дівчина отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, то, можливо, це стане невеликою сенсацією.
Фукаері вже повідомили, що «Повітряна личинка» отримала премію. Та по ній не було видно, що вона тим особливо втішена або схвильована. Здавалось, їй було однаково, отримала вона премію чи ні. Стояв по-літньому теплий день, але вона замовила гарячого какао. І тримаючи чашку обома руками, пила його, як щось дорогоцінне. Про прес-конференцію вона не знала, однак, почувши про неї, ніяк не відреагувала.
— Ти знаєш, що таке прес-конференція?
— Прес-конференція… — повторила Фукаері.
— Зберуться журналісти газет, часописів і ставитимуть тобі на сцені різноманітні запитання. І фотографуватимуть. Можливо, приїдуть телевізійники. Запитання і відповіді передаватимуть по всій країні. Те, що сімнадцятирічна дівчина отримала премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, — рідкісна річ, яка стане топ-новиною в суспільстві. Будуть розмови про те, що всі члени конкурсної комісії проголосували одноголосно. Бо таке буває нечасто.
— Ставитимуть запитання, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.
— Вони ставитимуть, а ти відповідатимеш.
— Які запитання.
— Різні. Про твір, про тебе саму, твоє життя, майбутні плани. Можливо, варто зараз приготувати відповіді на такі запитання.
— Чому.
— Бо так буде безпечніше. Бажано уникнути непорозуміння й запинки у відповідях. Не завадить до певної міри підготуватися. Провести свого роду репетицію.
Фукаері мовчки пила какао. І дивилася на Тенґо так, ніби це її особливо не цікавить, але якщо він уважає, що треба, то… Іноді її очі були красномовнішими від її слів. Принаймні вони вимовляли набагато більше речень, ніж її рот. Але ж самими очима проводити прес-конференцію не годилося.
Тенґо вийняв з портфеля аркуш паперу й розгорнув його. На ньому він записав можливі запитання журналістів. Минулого вечора він довго сушив собі голову над ними.
— Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш, вважаючи мене журналістом.
Фукаері кивнула.
— Ти досі написала багато творів?
— Багато, — відповіла вона.
— Коли почала їх писати?
— Давно.
— Добре, — сказав Тенґо. — Можна відповідати коротко. Говорити зайвого не треба. Так добре. А замість тебе писала Адзамі?
Фукаері кивнула.
— Такого не слід говорити. Це — наша таємниця.
— Не говоритиму, — сказала Фукаері.
— Ти сподівалася отримати премію, коли посилала свій рукопис на конкурс?
Дівчина всміхнулась, але рота не розтулила. Запала мовчанка.
— Не хочеш відповідати? — спитав Тенґо.
— Так.
— Гаразд. Коли не хочеш відповідати, краще мовчи й посміхайся. Мовляв, недоречне запитання.
Фукаері кивнула.
— Звідки ти взяла сюжет «Повітряної личинки»?
— Від сліпої кози.
— Слово «сліпий» — дискримінаційний термін. Серед присутніх журналістів можуть бути люди, у яких станеться легкий серцевий напад.
— Дискримінаційний термін…
— Його пояснення забрало б немало часу. В усякому разі, краще сказати «від кози з
— Від кози з поганим зором.
— Так добре, — сказав Тенґо.
— Слово «сліпий» не годиться, — підтвердила Фукаері.
— Саме так. Відповідь загалом правильна.
Тенґо далі ставив запитання.
— Що сказали твої шкільні друзі про цю премію?
— Я не ходжу до школи.
— Чому не ходиш?
Відповіді не було.
— Художні твори й далі писатимеш?
Знову мовчанка.
Тенґо допив каву й поставив чашку на тарілочку. З динаміка, вмонтованого під стелею, лилася неголосна пісня із мюзиклу «Звуки музики», виконувана в супроводі струнних інструментів. «Краплі дощу на трояндах і вуса на кошенятах…»[29]
— Мої відповіді погані, — спитала Фукаері.
— Непогані, — відповів Тенґо. — Зовсім непогані. Загалом удалі.
— От добре, — сказала Фукаері.
Тенґо казав таки правду. Незалежно від того, що за одним разом дівчина вимовляла тільки одне речення і не вживала розділових знаків, її відповіді в певному розумінні були досконалими. Найбільше йому сподобалося, що вона не барилася з відповіддю. Відповідала, дивлячись співрозмовнику прямо в очі, не кліпаючи повіками. Це свідчило, що її коротка відповідь щира, а не виражає зневаги до запитання. Крім того, мабуть, ніхто не зрозуміє всього точно, що вона каже. Саме цього хотів від неї Тенґо. Справляти враження щирої і водночас напускати на співрозмовника туману.
— Які художні твори тобі подобаються?
— «Хейке-моноґатарі».
«Чудова відповідь!» — подумав Тенґо.
— Який розділ того твору?
— Всі.
— А крім того?
— «Кондзяку-моноґатарі».[30]
— Сучасну літературу читаєш?
Фукаері на мить задумалася.
— «Сансьо Даю».
«Чудово, — подумав Тенґо. — Оґаї Морі[31] написав оповідання „Сансьо Даю“[32] на початку епохи Тайсьо. [33] Вона вважає цей твір сучасною літературою».
— Чим ти захоплюєшся?
— Слухаю музику.
— Яку музику?
— Баха.
— Що особливо тобі подобається?
— Від BWV 846 до BWV 893.[34]
Трохи подумавши, Тенґо сказав:
— «Добре темперований клавір». Перший і другий томи.
— Так.
— Чому ти називаєш твори цифрами?
