Країна Моксель, або Московія. Книга 1

вихваляється. Усе, що зроблене на шкоду Московії, — піддається анафемі.

Київ спалили — добре, пограбували Новгород — чудово. Але програвати у бійці майбутньому московитові не личить, то ганьба на голову Московії. Немає іншої логіки у великороса-державника!

І ще: всі автори-історики Російської імперії, а згодом — радянської, без докору совісті, як щось саме собою зрозуміле, переносять на суздальську, а далі на московську землі поняття «Русь» і «Руська земля» з першого дня появи Суздаля й Москви. Але ми переконуємося, з тих же російських джерел, що це далеко не так, якщо не сказати жорсткіше — абсолютно не так!

У суздальську землю втік князь-невдаха з роду Рюриковичів, якому не дісталося престолу на Русі. Русь — це слов'янські племена. І раптом, за велінням великоросів, так звана суздальська земля, населена фінськими племенами на чолі з князем Рюриковичем, стає частиною руської (слов'янської) землі, простіше кажучи — Руссю. Найбільший парадокс історії! Найбільша облуда, складена великоросами на потребу власної імперії, яка нічого спільного не має з істиною. Брехня з розмахом.

Поміркуймо: адже не стали із приходом князів-норманів стародавні кияни — поляни, деревляни, сіверяни, уличі, дуліби — норманами. Ні! Нікому навіть у страшному сні не примариться, що з приходом у Київ князя Олега і його дружини всі слов'янські племена раптом почали іменуватися норманськими, або норманською землею.

А всі індіанські племена Центральної та Південної Америки не стали іспанцями або іспанською землею після захоплення їх короною Іспанії. Залишилися індіанцями — навіть після того, як на індіанський престол зійшов віце-король Іспанії.

Але стосовно великих і гордих фінських племен: мокші, мері, муроми, весі, печори, мещері, пермі, марі — великороси вчинили страшний злочин, обікравши все: імена, землю, звичаї, приторочивши їм абсолютно далеке ім'я — Русь, замість їхнього ж таки споконвічного — Моксель! Ще одна засаднича брехня російської історії!

Отже, як же закінчив своє правління суздальською землею князь-залешанин — «перший великорос»?

Звернімося знову до професора В. О. Ключевського:

«Від часу своєї втечі з Вишгорода в 1155 р. Андрій упродовж майже 20-річного безвиїзного сидіння в своїй волості (виявляється, суздальська земля до 1175 року — лише волость, яка годувала «залешанина». — В. Б.) облаштував у ній таку адміністрацію, що одразу ж по смерті його там вчинилася цілковита анархія: всюди відбувалися грабежі й убивства, били посадників, тіунів та інпіих князівських чиновників (слід гадати, простому фінському людові не подобалися побори, насаджувані зайдами. — В. Б.)… Ніколи ще на русі (яку «залешанській» суздальській землі з'явилася Русь — відомо тільки великоросам. — В. Б.) жодна князівська смерть не супроводжувалася такими ганебними явищами. Причину цього слід шукати в поганому оточенні, яке створив собі князь Андрій своєю сваволею, неперебірливістю, зневагою до звичаїв. У змові проти нього брала участь навіть його друга жінка, родом із камської Болгарії (тобто татарка, а точніше, булгарка. — В. Б.), що мстила за зло, заподіяне Андрієм її батьківщині.

Літопис натякає, як погано облаштоване було суспільство, де жив Андрій: «ненавиділи князя Андрія свої домашні, — свідчить він, — і була гризня люта в Ростовській і Суздальській землі» [6, с. 113].

Автор сподівається, що ми підійшли до розуміння самої суті суспільства ростовсько-суздальської землі. Князь, який народився та був вихований на звичаях фінських племен, не міг правити цими племенами, застосовуючи батькові напрацьовані методи. Слов'янські й фінські племена вели різний спосіб життя, виховувалися різним середовищем. Психологія північного середовища наділила майбутнього першого великороса жорстокістю, недовірою до всіх, абсолютною байдужістю до культури, зневагою до чужих звичаїв тощо.

Це підтверджується фактами історичних подій, правдою, очищеною від зайвого лушпиння. Саме правди боялися й тікали від неї в нетрі фальшування великоросійські «байкарі історії». Неправда великоросійського істеблішменту щодо викладу імперської історії Московії привчила нас, читачів, до іншого потрактування подій і фактів. Імперія завжди їх тасувала, як шулер колоду карт. Але ми, подаючи факти, лише свідомо відкидаємо виправдувальну імперську брехню, залишаючи на поверхні самі факти історії. І в цій іпостасі факти свідчать зовсім про інше.

Та повернімося в країну Моксель. Послухаймо, як самі великороси викладають події, що відбулися в суздальській землі до кінця XII століття, тобто напередодні навали монголо-татар:

«Разом із Юрієм Довгоруким, тобто на початку XII ст., з'явилися в суздальській землі й бояри, старша дружина…

Прибуваючи в суздальську землю, прибульці зустрілися тут із тубільним фінським населенням, яке… становило нижчий клас місцевого суспільства. Таким чином, колонізація давала рішучу перевагу нижчим класам, міському й сільському простолюду, у складі суздальського суспільства… Нижчі класи місцевого суспільства, які щойно почали складатися шляхом злиття російських (чергова брехня великоросів, мовляв, із князем «потік» слов'янський люд, і він уже росіянин. — В. Б.) колоністів із фінськими тубільцями, покликані до дії князівським розбратом, повстали проти вищих (дуже нечисленних. — В. Б.), проти давніх і звичних зверхників цього суспільства, і дали змогу торжествувати над ними князям, за яких стояли…

Отже, одним із наслідків російської (недоречне тверд — В. Б.) колонізації Суздальської землі було торжество суспільного низу над верхами… суспільства» [6,і с 115–117].

Яку думку ми почерпнули з цього, здавалося б, досить місткого за обсягом твердження?

А думка неабияка: в землі Моксель, завдяки діянням Андрія Боголюбського, прийшов до влади фінський етнос. Суздальська земля (Моксель) прийняла молодшу гілку династії Рюриковичів і його невелику дружину, асимілювала їх у своє середовище і таким чином сформувала основу фінського етносу, який згодом одержав назву — великороси!

Так оддалік від Києва, на неозорих землях, серед щонайстрахітливішої глухомані, заселеної лише фінськими племенами, з'явилося Суздальське князівство, від якого відбрунькувалися Твер, Рязань, Володимир, Москва, Ярославль і вся «великоросія». Не варто лукавити, у XII столітті не було історичних передумов, аби змусити наддніпрянські слов'янські племена покинути свої чудові землі й піти в непрохідні заболочені нетрі.

Якби на початку XVIII століття Російській імперії, що народжувалася, не знадобився «древній родовід», не було би потреби і в «історичному обґрунтуванні» свого так званого права на «збирання землі російської», постала б зовсім інша історична правда про походження народу, який почав свій родовід у землі Моксель.

Але так склалося: криваво пануючи над багатьма підкореними народами, захопивши величезні простори, Московія, а пізніше Російська імперія докорінно перекрутила історичну дійсність, створила про себе міф і нав'язала його як істину всьому світові, але насамперед — підкореним народам.

Навіть визначний представник великоросійських билин Ілля Муромець за походженням — «мужик- залешанин», «селянський син Ростовсько-Залеської землі», отже, син фінського племені мурома. Саме прізвисько Муромець походить від слова мурома.

Ось що писав професор В. О. Ключевський:

«… недарма в стародавній… билині, що зберегла відгомін дружинних, аристократичних понять і відносин Київської Русі, обивателі Ростовсько-Залеської землі звуться «мужиками-залешанами», а головним богатирем оксько-волзької країни є Ілля Муромець — «селянський син» [6, с. 116].

Уже в XII столітті київські слов'яни висловлювали нелюбов і неповагу, точніше — презирство до «мужиків-залешан Ростовсько-Залеської землі». Подумаймо: як могла людина висловити презирство й нелюбов до свого сусіда або брата, який пішов із київської землі в суздальську?

Є тільки одне пояснення цього явища: в землі «Ростовсько-Залеській» (країна Моксель) жили чужі слов'янам племена, які не мали нічого спільного з ними, які суттєво відрізнялися від слов'ян зовні і внутрішньо. Через що спостерігалася їхня взаємна нелюбов.

Це були різні етноси, що й стало причиною взаємного несприйняття. І таке ставлення, як нам відомо, збереглося на віки. Донині! Навіть 350-літнє великоросійське придушення національного духу в Україні не домоглося асиміляції українського слов'янського народу з далеким йому фінським етносом великоросів.