Країна Моксель, або Московія. Книга 1

усвідомлені, але чесно сказані ректором Російського державного гуманітарного університету професором Юрієм Афанасьєвим 1997 року:

«Ось князь Олександр Невський… бив і мучив російських людей аж ніяк не менше, ніж татари» [38, с. 14].

Дуже обережно й делікатно сказав професор про людину, яка лише в Новгороді «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». Професор намагався, гудячи, одночасно — вихваляти.

Я свідомо пропустив у вислові професора лише три слова: «святий і великий герой», бо, за логікою будь-якого земного цивілізованого народу, не може бути святою людина, котра не раз кромсала плоть віруючих у Бога одноплемінників. Це абсурд! Не можна, сказавши «а», не сказати «б», хоча сказати «б» забороняє Російська православна церква. Це її фарисейський вимисел про святість Олександра Невського. До Бога цей вимисел не має жодного стосунку.

Час навести бодай два приклади великого лиха, яке принесли в суздальську землю сини Олександра, так званого Невського. Страшний молох війни, гірший від Батиєвого, прокотився по землі народу Моксель від краю до краю з 1281 до 1293 року з примхи синів Олександра:

«Лестощами й дарунками піддобривши Хана, Андрій (син Олександра Невського. — В. Б.) одержав від нього грамоту (ярлик. — В. Б.) і військо, підступив до Мурома й велів усім Удільним Князям з'явитися до нього в стан (татаро-монгольський. — В. Б.) із їхніми дружинами… Здивований такою раптовою грозою, Великий Князь (Дмитро — син Невського. — В. Б.) шукав порятунку у втечі, а Татари, користаючись нагодою, нагадали Росії (Володимирському князівству. — В. Б.) час Батиїв. Муром, околиці Володимира, Суздаля, Юр'єва, Ростова, Твері, аж до Торжка, були розорені ними: вони палили й грабували доми, монастирі, церкви, не залишаючи ні ікон, ні посуду, ні книг, прикрашених багатими оправами (поцуплених у київських храмах Андрієм Боголюбським. — В. Б.), гнали людей юрбами в полон або вбивали… Переславль, удільне місто Дмитро ве, хотів оборонятися і був жахливо за те покараний, не залишилося жителя… який не оплакав би смерті батька або сина, брата або друга. Це нещастя сталося Грудня 19, у Різдво Христове церкви стояли порожні, замість священного співу чувся у місті лише плач і стогін. Андрій, лютий син батька настільки великого й люб'язного Росії, святкував сам із Татарами й, зробивши справу свою, відпустив їх із вдячністю до Хана» [1, том IV, с. 228–229].

Не слід гадати, що татаро-монголи приходили в суздальську землю тільки грабувати й убивати. Саме цю думку і прищеплювала нам сотні років офіційна Москва. Відверта неправда. На каральні набіги провокували татаро-монголів облудність і своєкорисливість князів. Князь вишукував компромат на свого родича, збирав свідків і дари й поспішно вирушав у Золоту Орду до хана, де компромат зводив у наклеп і жадав від хана справедливості. Природно, за підлі діяння спадкоємців Олександра Невського розплачуватися доводилося звичайному християнинові.

Золотоординські хани, як і будь-які правителі, жадали від своїх підданих — володимирських улусних князів (а статус їх був значно нижчий від татаро-монгольських баскаків) суворої покори законам Орди, чіткого збору й передачі данини до скарбниці хана, надсилання військових дружин для участі у військових походах. Князі ж були злодійкуваті, і підстави для доносу завжди були.

Лихо народу суздальської землі полягало ще й у тому, що брати Дмитро й Андрій задля особистих, корисливих вигод спиралися в Орді на різні військові сили: спочатку на законні війська хана, потім на війська темника, що відбився від ханських рук, Ногая (військовий чин, командував 10-ма тисячами війська).

Факти свідчать, що сини Олександра Невського спиралися на досвід батька, який свого часу зрадив власного брата — великого Володимирського князя — заради великокнязівського престолу.

Історія, як бачимо, повторилася, але Ті оцінка й виклад докорінно змінилися. Такі методи російської двоїстої мірки.

Шановні читачі, я міг би, користуючись лише російськими джерелами, навести безліч прикладів, як дощенту випалювалися селища суздальської землі, як винищувався народ і його надбання внаслідок злого наміру синів Олександра Невського. Але не робитиму цього. Подам лише останній опис так званої навали Дюденевої раті, що сталася 1293 року:

«Ногай сказав слово, і численні полки Моголів кинулися на руйнування. Дюдень, брат Хана Тохти, керував ними, а князі Андрій і Феодор вказували йому шлях у серце батьківщини. Дмитро був у Переславлі, не маючи відваги зустріти Дюденя ні зі зброєю, ні з переконливими доказами своєї невинності, він утік через Волок у віддалений Псков до вірного зятя Довмонта (литовський князь. — В. Б.). Татари йшли, щоб привести Андрія на Велике Князювання… Муром, Суздаль, Володимир, Юр'єв, Переславль, Углич, Коломна, Москва (ось вона — вперше з'явилася після 1277 року серед низки удільних володимирських князівств. — В. Б.), Дмитрів, Можайськ і ще кілька інших… були ними взяті як ворожі, люди полонені, жони й дівиці поневажені. Духівництво, вільне від данини Ханської, не врятувалося від загального нещастя; обкрадаючи церкви, Татари виламали… мідну підлогу Собору Володимирського, названу чудесною в літописах… Данило Олександрович Московський (молодший син Олександра Невського. — В. Б.), брат і союзник Андріїв, дружелюбно впустивши Татар у своє місто, не міг захистити його від грабежу. Жах панував усюди. Лише ліси дрімучі, якими ця частина Росії (земля Моксель. — В. Б.) тоді була вкрита, слугували притулком для хліборобів і громадян» [1, том IV, с. 233–234].

Нарешті, вперше ми побачили справжнє, а не міфічне поселення Москву і її удільного князя Данила. Відтоді (кінець XIII століття!) Московський улус стає відомим серед інших улусів Золотої Орди, породжений за велінням хана Золотої Орди й керований законами Орди. Не варто забувати, що Золота Орда XIII століття була розвиненою, передовою державою. Московія сотні років була її глибокою глушиною, яка не бажала освічуватися, запозичувати передову культуру інших провінцій (улусів) золотоординської імперії. Адже Казань на той час уже мала водопровід і вищі навчальні заклади, а в самій столиці імперії, Сараї, зводилися чудові палаци, каменем мостилися вулиці, будувалися водостоки.

Хоч як це дивно, але й Дмитро (син Невського), уже відмовившись від великокнязівського престолу на користь брата Андрія і дізнавшись, що його вотчина Переславль спалена, помер по дорозі біля Волока: чи його теж отруїли, чи — своєю смертю. Та цього разу Переславль спалили не татаро-монголи, а родичі Рюриковичі — князь Федір Ростиславович, так би мовити, «подбав» про ближнього.

На цьому ворожнеча між синами Олександра Невського не закінчилася. У брудну гру вступив молодший син — Данило. Знаючи, як середній брат Андрій наклепом скинув із великокнязівського престолу старшого брата Дмитра, він також спробував відокремитися від Андрія, щоб самому збирати й відвозити данину в Орду. Адже саме в цьому і полягала причина ворожнечі між братами. Розсудливий читач розуміє, який простір для злодійства відкривався перед князем, — не тільки через завищення кількості данини, а й через банальне утаювання татаро-монгольської частини. Бідолашного християнина оббирали князі та їхні посібники, як липку, — догола.

«Почалася (чергова. — В. Б.) чвара, що дійшла до верховного судилища Ханового, сам Великий Князь (Андрій. — В. Б.) їздив в Орду зі своєю молодою жоною, аби здобути милість Тохти. Посол Ханський, обраний за миротворця, скликав Князів у Володимир…

Татарин слухав підсудних із поважним і гордим виглядом, але не міг утримати їх у межах належної смиренності. Розпаленілі суперечкою Князі й Вельможі взялися було за мечі. Єпископи, Володимирський Симеон і Сарський Ісмаїл, ставши посередині гучного сонму, не дозволили братам битися. Суд закінчився миром або, краще сказати, нічим» [1, том IV, с. 241–242].

На щастя для суздальського населення, цього разу протистояння закінчилося швидко, бо Данило (перший московський князь) раптово помер у 1303 році.

Але почалися нові чвари між князями володимирськими, тверськими й рязанськими. Зрештою, князівські чвари набридли і ханові Золотої Орди. Хан знову повелів зібрати всіх князів та втихомирити неслухняних.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Нарешті, Великий Князь (Андрій, син Невського. — В. Б.) був цілий рік в Орді, повернувся з Послами Тохти (хан Золотої Орди. — В. Б.). Князі з'іхалися в Переславль на загальний Сейм (восени 1303 року — В. Б.). Там у присутності Митрополита Максима читали ярлики, або грамоти Ханські, в яких цей гордовитий володар повідомляв свою