Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Ось один із них.

У 1373 році Димитрій Донський, з дозволухана Золотої Орди, уклав з Литвою, точніше, — з великим Русько-Литовським князівством, угоду про мир. Подамо цитату-факт із цієї угоди:

«Немає війни між нами. Шлях нашим Послам і купцям… вільний. Князь Михайло (Тверський. — В. Б.) повинен повернути все, що він вкрав в областях Великого Князівства (Московського. — В. Б.) під час трьох колишніх перемир'їв і вивести звідти своїх Намісників, а якщо вони не виїдуть, то Димитрій (Московський. — В. Б.) може їх взяти під варту і сам упоратися з Михайлом у випадку нових його насильств; Ольгерду (Великому Литовському князеві. — В. Б.) в такому випадку не заступатися за шу-ряка. (І ось нарешті головне! — В. Б.). Коли люди Московські (тобто князь Димитрій! — В. Б.), послані в Орду скаржитися на Князя Тверського, виконають цю місію, тоді Димитрій учинить, як завгодно Богові й Цареві (Ханові Золотої Орди. — В. Б.), і Ольгерд не повинен його в цьому звинувачувати» [1, том V, с. 22].

Чудовий факт-істину пропустив «байкар російської історії». Московський князь Димитрій в офіційному договорі нагадує, що золотоординський хан, нарівні з Богом, є для нього, Московського князя, єдиним Господарем і Володарем, і він не буде противитися рішенню хана, він його виконає беззаперечно.

І зверніть увагу — Московський князь Димитрій цим зовсім не обтяжений. Він говорить про законне право хана повелівати і князем Московським, і князем Тверським.

А нам десятиліттями «розказували байки» про «татаро-монгольське ярмо» і Куликове поле!

Вище на тій же сторінці в М. М. Карамзіна є такі слова: «… написали договір, включивши в нього, з одного боку, Князів Тверського і Брянського, з іншого ж — Рязанських, званих Великими».

Цього разу М. М. Карамзін спростував Л. М. Гумільова. У тому й полягає лицемірство істориків, що вони, загнані в «офіційну міфологію», намагаються їй підіграти, виправдати, підсилити, покращити тощо, але не сміють вийти за штучні, надумані схеми.

Л. М. Гумільов чітко знав — до 1373 року в суздальській землі існували осібно у складі Золотої Орди на правах окремих улусів: велике Тверське князівство, велике Рязанське князівство, велике Московське князівство; але, догоджаючи московській правлячій еліті, зробив, здавалося б, зовсім дрібну похибку, написавши «об'єднано» — велике князівство Володимирське. Таким чином він подав відволікальний образ, спотворивши саму суть явища. Адже данину в Золоту Орду 1373 року возили конкретні князі: московські, рязанські, тверські та інші. Але в такому разі, якщо після укладання договору з Литвою в 1373 році для Московії залишається Богом і Царем хан Золотої Орди, якому Московія зобов'язується коритися беззаперечно, — про яке протистояння між Москвою і Золотою Ордою може йтися на Куликовому полі?

Ось вона — неправда, помітна неозброєним оком! Але є й інші джерела, що спростовують цю «великоросійську» брехню.

«Мабуть, ще більший міф створений навколо особистості Димитрія Донського — теж героя та проводиря російської (московської. — В. Б.) раті під час Куликовської битви, з якою безпосередньо пов'язується звільнення Русі (Московії. — В. Б.) від татаро- монгольського ярма. Звичайно ж, Димитрієві Донському навіть на гадку не спадало нічого схожого. Це все пізніші «приписки» (тобто свідомі «доважки брехні». — В. Б.). Димитрій Донський пішов «воювати» Мамая. А хто такий був Мамай? Він — проводир одного з військових протиборчих угруповань в Орді. Мамай не був із роду Чингісхана і тому вважався узурпатором влади (навіть для Димитрія Московського. — В. Б.). Димитрій Донський повів проти нього свої дружини, як проти злочинця, який незаконно захопив владу. Коли російський (Московський. — В. Б.) князь розбив Мамая, Тамерлан та інші ординські правителі привітали його з перемогою над «спільним ворогом». Як відомо, після Куликовської битви росіяни (московити. — В. Б.) ще сто років платили татарам данину» (і не лише данину! — В. Б.) [38, с. 14].

До речі, Димитрій Московський виступав проти військ Мамая і раніше, 1378 року, коли бився на ріці Вожі з татарським мурзою Бегичем, підручним Мамая. Ідучи воювати проти Мамая, князь-московит Димитрій виступав насамперед проти зневажання Мамаєм прав Чингісидів на ханський престол, а відтак — за єдність Золотої Орди як цілісної держави.

Брехня російських істориків стосовно Куликовської битви разюча! Усе в трактуванні тієї битви перекручене.

Бо саме Димитрій Московський і став на захист єдності та порядку в Золотій Орді.

Хочу звернути увагу ще на такий факт: у Куликовській битві на бік князя-московита Димитрія не став жоден князь інших князівств суздальської землі. Жоден!

Великий парадокс так званого «звільнення від татаро-монгольського ярма»! Димитрія підтримали тільки князі васально від нього залежні, а також литовсько-руські удільні князі — два Ольгердовичі, Андрій Полоцький і Димитрій Корибут Брянський. Це все!

Навіть тесть Димитрія Донського — князь Нижньогородський Димитрій Костянтинович — не послав йому на допомогу жодного дружинника. Не кажучи вже про великих князів тверських, рязанських, дружини Новгорода, Пскова тощо. Хоча сотні років російська еліта «співає» так звану хвалу про те, як піднявся «весь російський народ» проти «татаро-монгольського ярма».

І ще одне. Зверніть увагу на те, кого в своєму війську мав темник Мамай:

— яси й алани (народи Кавказу);

— половці й печеніги (народи Прикубання);

— бродники й черкаси (народи Причорномор'я);

— фряги й бессермени (народи Криму).

Так оповідає про військо Мамая «Сказання про Мамаєве побоїще». Військо практично складалося лише з найманців. У війську Мамая ми майже не бачимо корінних жителів Золотої Орди — татар. Це більше ніж дивно, якщо вірити «байкарям російської історії». Але якщо згадати, що Мамай кочував переважно в степах Причорномор'я, то в цьому Мамаєвому військовому конгломераті нічого дивного немає. Татарський народ Поволжя та Каспію, що становив разом із булгарським і мордово-фінським етносом суздальської землі основу Золотої Орди, не підтримав масово узурпатора влади — Мамая.

Навіть М. М. Карамзін у своїй «оді» Московії змушений був ці речі визнавати.

Погляньмо:

«… він (Мамай. — В. Б.) довго гаявся, набираючи військо з Татар, Половців, Хазарських Турків, Черкесів, Ясів, Буртанів або Жидів Кавказьких, Вірменів і самих Кримських Генуезців…» [1, том V, с. 36].

Цікаве також кількісне співвідношення військ Мамая і Димитрія Донського. Тут теж обману достатньо. Російські «писаки історії» XVIII століття не поскупилися і «застовпили» за московським князем Димитрієм та Мамаєм раті зі 150 тисяч осіб. Як кажуть, брехати — то вже брехати! Згідно з версією російських істориків і так званих літописних зводів, військо Димитрія Донського складалося з двох частин: одна вийшла з Московського Кремля, а друга, литовська частина війська, приєдналася до першої в Коломні.

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«… полки із розгорнутими прапорами… йшли із Кремля у ворота Флоровські, Нікольські й Костянтино- Єленінські, і проводжало їх Духовенство з хрестами та чудотворними іконами… У Коломні з'єдналися з Димитрієм вірні йому сини Ольгердові Андрій і Димитрій на чолі сильної дружини Полоцької та Брянської» [1, том V, с. 38].

Оце й усе військо Димитрія Донського. Тут хвалебної брехні підмішувати не варто. Однак якщо навіть уявити, що на території старого Московського Кремля піших та вершників зібралося 10–15 тисяч осіб разом з обозом, то будь-яка людина розуміє, що більше там вміститися не могло. Та й тоді вся територія Кремля була б забита людьми, як бочка оселедцями.

Навіть цифра 15 тисяч вершників і піших є завищеною. А дружини Полоцька й Брянська разом не перевершували Московську, інакше мова мусила б бути про подолання Мамая не московськими військами, а про перемогу литовських князів. Сподіваюся — це очевидно.

Отже, під рукою Московського князя Димитрія було не більш як 20–25 тисяч вояків. Це підтверджується і непрямими джерелами.