Країна Моксель, або Московія. Книга 1

коли сонце з'являється над землею лише близько 7 години ранку.

Простежмо, як проходила битва:

«На десяти верстах лилася кров Християн і невірних. Ряди змішалися, десь Росіяни (? — В. Б.) тіснили Моголів, десь Моголи Росіян, і одні, й інші хоробрі падали на місці, а легкодухі тікали: так деякі Московські недосвідчені юнаки — гадаючи, що все пропало — почали утікати…

Ось і дев'ята година дня, цей Димитрій (Литовський. — В. Б.), з великою увагою примічаючи всі переміщення обох ратей, раптом дістав меч і сказав Володимиру: 'Тепер наш час». Тоді засадний полк виступив із діброви, що ховала його від очей ворога, і швидко кинувся на Моголів. Цей раптовий удар вирішив долю битви, вороги були здивовані, розсіялися, не могли противитися новому строю війська свіжого, бадьорого, і Мамай, із високого кургану дивлячись на кровопролиття, побачив загальну втечу своїх… і тікав слідом за іншими» [1, том V, с. 41].

На цьому битва закінчилася.

Наголошую: уже до 10 години війська Мамая тікали. Однак нас сотні років намагалися переконати, що в цій битві по обидва боки зійшлися триста тисяч воїнів.

Цікаві деякі аспекти Куликовської битви. Виявляється, Димитрій Московський вдався до напрочуд оригінального вчинку перед боєм: він віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у великокнязівську збрую та стати під великокнязівським московським прапором, тобто замінити Димитрія, а сам, «замаскувавшись в одяг простого воїна», пішов у ряди простолюдинів. Там він і боровся серед рядової маси людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля «зрубаного дерева».

Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається враження, що князь Димитрій Донський дуже боявся з'явитися перед очі Мамая в своєму князівському вбранні. Чи не дивно?

Цікавий і той факт, що простому воїнові Димитрію Московському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголосили «святим» і навіть приписали титул — Донський.

Вельми дивна логіка великоросів!

Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова «Живі і мертві», коли до комбрига Серпіліна привели переодягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався комбриг, як різко засуджував полковника! Мовляв, не варте російського офіцера — ховатися від ворога в солдатську гімнастерку!..

А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачимо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.

Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджували російські історики, а прийняли на віру від кате-рининської «Комісії». За версією «авторів історії», на допомогу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами «в день битви був не далі як за ЗО або 40 верст від Мамая» [1, том V, с. 42].

«… дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. — В. Б.) загони не могли його наздогнати» [1, том V, с. 43].

Виявляється, Литовський князь Ягайло зі своїми свіжими військами настільки злякався пошарпаного московського війська, що буквально зник від московитів. Це при тому, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював «засадний полк».

І невтямки «великоросам» поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського князя зобов'язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд «… увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію».

Такий аспект російськими істориками ніколи не досліджувався. Напустивши стільки «доважку брехні» в міфологію про Куликовську битву, московський істеблішмент не вбачав у тому потреби. Це ж бо становило небезпеку.

Московська правляча еліта ніколи не думала, що настане час — і «принижені інородці» візьмуться за чесне дослідження їхньої міфології.

Нещодавно, в процесі роботи над цією главою, у мене в руках з'явилася книга «Історія Русів або Малої Росії, Георгія Кониського, Архієпископа Білоруського». Книга вперше вийшла в Москві 1846 року, в університетській друкарні, хоча з'явилася сто років раніше і поширювалася в рукописах.

«Історія Русів» дає чітку відповідь на питання про час звільнення Києва від татаро-монгольського панування. Вона стверджує: звільнення відбулося 1320 року, що заперечують «великороси», зокрема М. М. Карамзін — «співець величі Московії». Послухаймо автора, який написав свою працю значно раніше від М. М. Карамзіна, у другій половині XVIII століття:

«Тому Гедимін Князь року 1320-го прийшов у землі Малоруські (термінологія вже «великоросійська». — В. Б.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозуміло, що — з Київськими, і жодним чином не з Московськими. — В. Б.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малої Русі Татар, перемігши їх у трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь, де вбиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. Після цих перемог відновив Гедимін правління Руське під началом обраних народом осіб, а над ними настановив намісником своїм із Руського роду Князя Ольшанського, після якого було з того ж роду багато інших намісників і воєвод» [32, с. 41].

Звільнення Київської землі від татаро-монгольської залежності 1320 року, в результаті чого український слов'янський етнос зміг сформуватися як самостійний народ, стало однією з найважливіших передумов, які примусили московський істеблішмент додати велетенський «доважок брехні» у вигадану «великоросами» історію. Інакше вони залишалися дітищем Золотої Орди, а історія великоросів брала свій початок лише з другої половини XII століття. Тому так перекручені події і факти з 1150 до 1600 року, що відбувалися в ростовсько-суздальській землі, а пізніше — в Московії.

Московська правляча еліта не могла змиритися з тим, що після звільнення 1320 року Русі вона ще майже 200 років залишалася в складі Орди, платила данину, далі виголошувала у своїх храмах молитви ханові як своєму государеві, запобігала перед татарами. Звідси брехня про Куликовську битву, про великого «святого» боягуза Димитрія Донського, про знищення татарського стоп'ятдесятитисячного війська за 3–4 години. І ще, і ще, і ще… Чого не вигадаєш;, коли немає критичних, стримувальних факторів, а своя рука- владика звикла до фальшування.

Повертаючись до Куликовської битви, хочу звернути увагу на дуже цікаву деталь, висловлену М. М. Карамзіним на одній зі сторінок своєї «Історії…»

Ось якими словами він «оспівав» військо Димитрія Московського, зібране перед походом:

«Великий Князь хотів оглянути все військо, ніколи ще Росія (Московія. — В. Б.) не мала такого навіть у найбільш щасливі часи її незалежності й цілості; понад сто п'ятдесят тисяч вершників і піших стало до лав, і Димитрій, виїхавши на велике Поле Дівоче, з душевною радістю бачив ополчення настільки численне, зібране за його Монаршим (?!) словом у містах самого лише древнього Суздальського Князівства, раніше поневажуваного (!!!) Князями і народом (!!!) південної Русі» [1, том V, с. 38].

Оце так М. М. Карамзін! Яку видав перлину! Навіть подякувати хочеться цьому вельми досвідченому «оповідачеві». Таку думку, яку завше приховували великороси, — взяв і вимовив відкрито.

Послухайте і запам'ятайте назавжди: «…бачив ополчення… зібране в містах самого лише… Суздальського Князівства, раніше поневажуваного Князями і народом південної Русі (тобто слов'янами — В. Б.)».