Країна Моксель, або Московія. Книга 1

«… намір Іоаннів (Великий князь Тверський. — В. Б.) їхати в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небезпечним, що він зважився сам шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, куди його й провели всі знатні Вельможі» [1, том V, с. 109].

М. М. Карамзін не залишає великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:

«Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Московський. — В. Б.), будучи в Ханській столиці, знову зобов'язався платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді» [1, том V, с. 110].

Великоросійські «байкарі історії» пробачили Василеві всі мерзенні вчинки і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:

«Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Василь Димитрієвич помер на 53 році від народження, княжив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб'язних властивостей батька свого, добросердя, м'якості у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодушності геройської… підсиливши Державу Московську («писака історії» вже забув про улус Монгольський! — В. Б.) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської… Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв'язок із Ордою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з'єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. — В. Б.)» [1, том V, с. 115–116].

Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки «землі російської». Підлість таких діянь згодом спишеться й приховається в «історичних писаннях», а «придбання» залишаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса мають перевагу над чесністю й порядністю міркувань.

Простежмо події кінця XIV — початку XV століть.

Битва татаро-монголів із литовсько-українськими військами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-монголами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М.М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Вітовта Литовського: «Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.

Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслідок поразки від Батия ростовсько-суздальська земля опинилася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро- монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчуваєте різницю? «Тлумач історії» вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.

Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітовтом, князем Литовсько-Руським:

«Навіщо йдеш на мене? — велів він сказати Вітовту, — я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю»… Тимур невідступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, платити йому щорічно певну кількість срібла» [1, том V, с. 90].

Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: «чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!»

Військові сили Вітовта Литовського спирались на народи, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки — стрижнева основа історичного «писання» російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ знищений або забраний, за словами того ж М. М. Карамзіна, «як пси, на змичках» у рабство.

Про яке приєднання «південної Росії» може бути мова? До кого приєднувати?

1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князівство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смоленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.

Саме в ті роки Литва забрала у татар Поділля і приєднала до великого Литовсько-Руського князівства.

У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Ірюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з північного заходу благополуччя Московії.

Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припинила б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея «збирання землі російської», а великоросів як нації не було б.

Великоросові-державнику страшенно хочеться возвеличити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захопила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну не соромно писати поруч такі «історичні перли»: «підсиливши Державу Московську» і «зважився сам шукати прихильності Хана», «держава Московська», а слідом — «Улус Монгольський». Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук «байкарям історії». Аби тільки величніше і спритніше було «викладено» історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося. 234

Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425–1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязівський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядьком — князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.

Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:

«Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князювання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: «Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте — московським. — В. Б.), а Государ наш (розумійте — васал твій. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає» [1, том V, с. 135].

Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене самими московитами. На той час Москва — звичайний позаштатний улус татаро-монгольських ханів. Про яких-небудь «государів московських» говорити не випадає. Звичайні васали Орди!

Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму неозброєним оком брехню.

«…Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто посадив Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей» [1, том V, с. 136].

У московському храмі Богоматері татарський спадкоємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними святинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обіцяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий «монарх» і така «монарша Московська держава» в XV столітті.

За цього князя кривава московська гризня сягнула апогею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М.М. Карамзін, «смиренно плазуючи в Орді… міжусобиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами… в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили людей… навіть законні страти були жорстокі, аж варварські».

6

Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.

Уже за три роки після початку князювання Івана III московити рушили грабувати Черемиську землю.