Країна Моксель, або Московія. Книга 1

народи, великою кров'ю зігнані у військову державу. А що з народом витворяв «государ», ми вже розповідали і ще не раз повідаємо. Народові титул царя був марний. За той титул народ повинен був пролити море крові своєї і чужої.

Повернімося все ж таки до Івана IV. Скажіть, будь ласка, невже йому було важко випросити, скажімо, титул єгипетського Фараона? Йому б і той титул сфальсифікували. Сидячи серед Османів, патріарх Константинопольський готовий був кожному віддати титул Імператора-Царя, аби тільки знайти силу, що стала б захисницею східної гілки християнства. Майже вся Європа на той час (1561 рік) приєдналася до римської гілки християнства, і знайти там віросповідних Константинопольські патріархи не могли. Піти на об'єднання обох гілок християнства східні владики не побажали, адже тоді вони повинні були б узяти на себе провину за розкол християнства.

Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів».

Зверніть увагу: цю думку російська еліта виношує донині. Згадайте Олександра Солженіцина, його «Серпень чотирнадцятого».

Про візантійську спадщину мріяла і комуністична еліта Радянського Союзу, спадкоємиця володінь Романових. Ми ще процитуємо слова Сталіна та Молотова з цього приводу. І байдуже всьому російському великодержавному істеблішменту, що та давня «Патріарша грамота», якою наділили Івана IV титулом царя, — сфальшована, що вся російська великодержавна історія — вкрай брехлива. Як байдуже, що зі смертю Івана IV і його спадкоємців припинилася династія Рюриковичів. А Романови — звичайні бояри, такої знаті серед слов'ян, татар і фінів — десятки тисяч. Тож Романови московські не мали навіть фальшивого історичного права успадковувати титул царя — спадкоємця візантійського. Історична правда нівелює і цей міф Російської імперії.

8

Для кращого пізнання діянь останніх представників московської династії Рюриковичів варто більш ретельно дослідити Московію XVI століття. Саме до кінця того століття в Московії закінчилася династія Рюриковичів, що заклала основу так званої «державності» й «самовладдя» в Москві. Тільки цей тип «державності» і «єдиновладдя» татаро-монгольського зразка існував у Московії, а пізніше — в Російській імперії.

Бо всі «напрацювання державного правління» були запозичені й прийняті у спадок від Золотої Орди. Навіть московська православна церква жорстоко пов'язана з цим явищем — «російською державністю» — з ханських часів.

Звернімося до російських істориків, до російської історичної літератури, щоб почерпнути факти та відсіяти зерно від полови.

Князювання Василя III в Московії (1505–1533 роки) не належить ні до видатних, ні до трагічних у розумінні російської історичної науки. Це був батько Івана Грозного, передостаннього московського князя династії Рюриковичів, це були останні нащадки роду, що мали хоч якийсь зв'язок із великим Київським князівством. Згодом, після смерті Івана IV і його сина, тієї найтоншої нитки зв'язку взагалі не стало. Обірвалася.

У ті далекі роки князювання Василя III псковський чернець Філофей уперше висловив думку, що Москва повинна стати спадкоємницею Візантійської імперії і володаркою титулу православного царства — третім Римом. Ось слова ченця:

«Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бути» [10, с. 9].

Слова про третій Рим щойно з'являлися в ужитку. Василь III ухилився від титулу Царя, залишившись великим князем, справно платячи данину кримським Гіреям. Однак у Московії його влада була жорстокою і страшною.

Заради захоплення чужих земель і багатства Москва йшла на будь-які злодіяння, зрадництва. Цим грішили не лише князі, а й митрополити московські.

Саме в ті роки в московській темниці загинув великий князь Рязанський — Іван; помер у московському підземеллі князь галичський Василь Іванович Шемячич; був знищений у московській катівні брат великого князя Івана III Андрій. Така ж доля спіткала Дмитра, внука Івана III, законного спадкоємця князівського престолу. Московські князі з благословення московських митрополитів квапливо і нахабно знищували князів-сусідів, загарбуючи їхні землі, а головне — їхнє майно й багатства. У ті ж роки Москва захопила і поневолила Рязань, Новгород, Псков.

Все чинилося з благословення церкви й московських митрополитів. Ті ж митрополити, які не зважувалися на гріхопадіння і віроломство, втрачали голови або закінчували життя в темниці, а в кращому разі — у монастирі.

«До середини XV століття російських митрополитів або присилали з Константинополя, і вони були греками за походженням, або призначалися всесвітніми патріархами з кандидатів, яких пропонували російські князі, Московські й Західно-Російські» [10, с. 18].

Вибачимо авторові його вільність стосовно Русі (України], яку названо «Західно-Російською землею». Звичайний прийом автора-великороса. Цей стиль фальсифікації бачимо на кожному кроці. В голови людей втовкмачували, що вони, як держава і як народ, беруть початок від великого князівства Київського. Навіть сумніву нема, що це вимисел і фальсифікація на догоду Російській імперії.

Повернімося до взаємодії московського князя з митрополитом. Князеві, який став на шлях жорстокого придушення сусідів і захоплення їхніх земель, потрібна була необмежена влада, беззаперечна підтримка церкви. Василь III став першим московським князем, який зазіхнув на митрополита. А вже його син Іван IV (Грозний) взагалі не шанував митрополитів. Ось як про це пише Г. П. Федотов:

«Якщо взяти 9 (дев'ять) ієрархів, що займали московську кафедру (митрополит. — В. Б.) за час Василя III й Івана IV (Грозного. — В. Б.), то ми побачимо, що з них лише троє вмерли у своєму сані. Ішпі були позбавлені його насильно або «добровільно» відреклися: один із них (св. Філіп) не лише звільнив кафедру, а й пішов із життя»… «Василь III міг замахнутися на те, перед чим зупинився його… батько. Митрополит Варлаам став першою жертвою нових стосунків. Коли прецедент було створено, користуватися ним почали з надзвичайною легкістю» [10, с. 18–19].

Так московські князі узурпували церковну владу і взяли на озброєння догму про богообраність московського царя.

Які ж землі до середини XVI століття «зібрало» Московське князівство?

«На північному сході були землі нинішньої Архангельської губернії. Вологодської та Олонецької; на північному заході — Новгородської й Псковської; на заході й південному заході московської держави (як хочеться бути державою! — В. Б.) лежала область Дніпра із сучасною Смоленською губернією і західна частина теперішньої Калузької губернії, частина Чернігівської губернії та західні повіти Орловської й Курської губерній. На півдні були степи взагалі без встановлених південних кордонів і з північним кордоном, що проходив по 55° північної широти, тобто збігалися з північною межею теперішніх губерній Калузької, Тульської, Рязанської, Тамбовської, Пензенської і Симбірської. Нарешті, на сході… був басейн Ками з її притоками — В'яткою, Чусовою і Білою» [4, с. 12 |.

«Із фортець, що захищали його (князівство. — В. Б.) з північного заходу, Смоленськ було набуто лише 1514 року, але він усе ще залишався номінальним центром литовсько- польського воєводства» [4, с.13]. 262

«Таке було володіння, до якого за царювання Івана IV (Грозного. — В. Б.) були приєднані разом із Казанню, Астраханню та їхніми областями землі по нижній, середній течії Волги, по Камі, В'ятці й по прибережжю Каспійського моря» [4, с. 15].

Зверніть увагу: до початку XVII століття Московське князівство займає тільки територію від Смоленська до Волги!

Роки «великого збирання земель російських», а насправді жорстоких завоювань, несли сусідам Московії страшні руйнування. «Інакше не могло й бути. Нова держава, як і всі області її, уявляють немовби суцільне бойовище» [4, с. 13].

За переможеними не залишалося жодних прав, жодної власності. Жорстокий поневолювач поводився,