Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Государ (Іван III) послав Боярина Івана Федоровича Товаркова… до Ахмата і Князя Ординського Теміра. Але Цар (бачите, — хан Золотої Орди залишається для московитів Царем. Про титул навіть не сперечаються. А це вже 1480 рік. — В. Б.) не хотів слухати їх, відкинув дари й сказав Бояринові: «Я прийшов сюди (у Московію. — В. Б.) покарати Івана за його брехню, за те, що він не йде до мене, не б'є чолом… Нехай сам з'явиться переді мною, тоді Князі наші будуть за нього клопотати, і я можу вчинити йому милість». Темір також не взяв дарів, а відповів, що Ахмат у гніві, і що Іоанн біля Царських стремен мусить вимолити собі прощення» [1, том VI, с. 296].

Читачі здогадалися, як учинив «Великий Государ Московський». Так, він втік, як і його предки!

Послухаймо професора В. О. Ключевського, який лаконічніше за М. М. Карамзіна викладає матеріал:

«У 1480 р., під час навали хана Ахмата, Іван III, постоявши з полками на Оці, покинув армію і повернувся в Москву. Столиця була в сум'ятті; городяни зносили в Кремль свої пожитки, очікуючи татарської облоги. Побачивши великого князя, який повертався, вони підступили до нього зі скаргами й говорили йому, за свідченням літопису:

«Коли ти, государю, княжиш над нами в мирний час, тоді нас тяжко обкладаєш; марними поборами, а тепер сам, розсердивши хана, не заплативши йому виходу, нас-таки видаєш татарам». Старий ростовський архієпископ Вас-сіян зустрів великого князя ще більш різкими докорами, почав «сердито говорити йому», називаючи його «бігуном», боягузом і погрожуючи, що йому не минеться кров християнська, котра проллється від татар» [6, с. 200].

Князь із неохотою рушив до військ. Але навіть будучи змушений повернутися, він не доїхав до них, а зупинився далеко позаду, вирішивши «керувати битвою» за десятки кілометрів.

Послухаймо:

«Іоанн приїхав у Кременець, містечко на березі Лужі, й сповістив Воєводам, що буде звідти керувати їхніми переміщеннями. Полки наші, розташовані на шістдесяти верстах, чекали ворога» [1, том VI, с. 295].

Весь парадокс російської історії полягає в тому, що саме за цього боягуза-Рюриковича, під тиском Московської церкви, їх уперше спробували змусити стати Цесарями (Царями) і навіть обожествити їхнє князівське походження.

Послухаймо, як «управляв» військами цей «полководець»:

«Минуло близько двох тижнів у бездіяльності, Росіяни й Татари дивилися одні на одних через Угру, яку перші називали поясом Богоматері, що охороняє Московські володіння… Великий Князь наказав усім нашим Воєводам відступити до Кременця, щоб поборотися з Ханами на полях Боровських, зручніших для битви… Але Бояри й Князі здивувалися, а воїни були розгублені, думаючи, що Іоанн страшиться й не хоче битви. Полки не відступали, а тікали від ворога (татар Великої Орди. — В. Б.), який міг ударити на них із тилу» [1, том VI, с. 298–299].

Слід зауважити, що цього разу Велика Орда не спалила й не розграбувала Московію. Не встигла.

«… Хан, дізнавшись про руйнування Улусів (володінь навколо Сарая. — В. Б.), залишив Росію (Московію. — В. Б.), щоб захистити свою власну землю» [1, том VI, с. 299].

Хто тоді допоміг московитам?

Московію вперше врятував від руйнування Кримський хан, який вторгся в землі Великої Орди й захопив «Юрт Батиїв», тобто Сарай. Почав діяти договір, на якому клявся новому хазяїнові Іван III. Саме Кримська Орда відтоді стала «палочкою-виручалочкою», захисницею й покровителькою Московії. Великороси про це воліють не згадувати. Їм не хочеться визнавати, що народ, який їх колись захищав і повелівав ними, згодом був підкорений Московією, виселений зі своєї обителі на знак «подяки» і майже знищений. Такий великорос протягом усієї своєї історії, така його подяка.

Однак наразі у звеличених ординських улусів Московії та Криму настала пора «великого братання» й жорстокої ненависті до прабатьків:

«…навесні 1502 року Менглі-Гірей раптовим нападом розтрощив їх, розсіяв, винищив або взяв у полон виснажені голодом юрби, які ще скиталися із Шиг-Ахметом; прогнав його у віддалені степи Ногайські й урочисто сповістив Іоанна, що древньої Великої Орди більше не існує. «Улуси лиходія нашого в руці моїй, — говорив він, — а ти, брате люб'язний, чуючи такі хороші звістки, тішся і радій!» [1, том VI, с. 381].

Ось він, Менглі-Гірей, справжній визволитель Московії від влади Золотої Орди!

Не думайте, що в словах хана Менглі-Гірея є хоч дещиця брехні або вимислу. Сказано цілком чесно. Московит із кримчаком того часу справді були братами. Згадаймо: у першій частині нашого роману- дослідження подається чимало «самаркандських» слів російського побуту XVIII століття. Всі ті слова — споконвічно татарські, і носіями тієї маси «самаркандських» слів були татари, хоча історики їх і прозвали великоросами.

Я ні на йоту при цьому не бажаю скривдити татарські або тюркські народи. Це великі, давні народи, які мають своє самобутнє коріння, свою велич, свою історію. Саме Золота Орда запліднила Московію ідеєю «державності», яка й нині не покидає чимало умів російського істеблішменту.

Але стався величезний історичний парадокс: московити, виникнувши на основі народу Моксель, пробувши сотні років у татаро-монгольській державі, поглинувши в собі чимало фінських племен, запозичивши золотоординський стиль «державності», дуже наполегливо відхрещуються від свого стародавнього фінського і татарського коріння, чомусь чіпляючись за слов'янське. їм навіть не спадало на гадку, що Рюриковичі ніколи не були носіями слов'янства і не могли, прийшовши у фінські й татарські землі, принести з собою слов'янство. Забули великороси й той факт, що рід Рюриковичів давно вимер, забравши з собою в могилу так званий «дідичевий» зв'язок Києва з Московією. А слов'янські цитаделі Новгород і Псков, які дісталися Московії у спадок від Великої Орди, московити разом з татарами вирубали з історичним корінням і повністю знищили.

А тепер, коли ми з вами вивчили історичне тло кінця XV — початку XVI століття, коли побачили «велике братання» двох улусів Орди, що возвеличилися, погляньмо, як же сталося, що саме в той час зародилася ідея звеличання Московії як «третього Риму», тобто виникла ідея про Московське царство.

1467 року померла перша дружина Івана III. Овдовілому Іванові «божі отці» російської церкви взялися наполегливо радити пошукати жінку подалі від Московії і поважнішу від Тверської князівни, якою була перша дружина.

«Іван III, здолавши в собі релігійну бридливість, виписав царівну з Італії й узяв з нею шлюб 1472 р. Ця царівна, відома тоді в Європі своєю рідкісною повнотою (товстуха. — В. Б.), була дуже тонкого розуму і набула в Москві важливого значення» [6, с. 189].

Жінкою, що спробувала вдихнути в московську верхівку влади новий менталітет, стала Софія Фомівна Палеолог, племінниця останнього візантійського імператора, що жила до заміжжя в Римі. Софія, яка бачила пишноту європейських міст того часу, пізнала культуру Європи, здобула передову на ті часи освіту, була вражена страшною прірвою між країнами Європи й Московією. Софія гадала, що стає жоною самостійного московського володаря, а, прибувши в Московію, стала жоною «татарського данника» і була оселена в дерев'яному зрубі, так званих «хоромах».

«У Москві їй навряд чи подобалася простота обстановки та безцеремонність стосунків при дворі, де самому Івану III доводилося вислуховувати, за висловом його онука, «чимало грубих і докірливих слів» від гордих бояр» [6, с. 189].

Посланник німецького імператора барон Герберштейн, який двічі приїжджав у Москву в часи Іванового наступника, добре пізнав Московію і її вдачу, будучи уважною й спостережливою людиною, «заявляє про Софію в своїх записках, що це була жінка незвичайно хитра, мала значний вплив на великого князя, який чимало зробив під її намовою, її впливу приписували навіть рішучість Івана III скинути із себе татарське ярмо… (Саме Софія. — В. Б.) могла привезти сюди (в Московію) перекази та звичаї візантійського двору, гордість свого походження, досаду, що виходить заміж за татарського підданця… Особливо сприйнятливою могла бути думка про те, що вона, царівна, своїм московським заміжжям робить московських государів (васалів Орди. — В. Б.) спадкоємцями візантійських імператорів» [6, с. 189].

І неосвічена московська братія кинулася пристосовувати нове «візантійство» до старого