Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Отже, Іван III помер 1505 року, залишивши князівський престол своєму синові Василеві III. Тут не варто навіть гадати, як почав свої діяння новий московський князь. Він, як усі його предки, почав із розбійного походу на сусідів. Цього разу настала черга Пскова, який свого часу зрадив Новгород. Син діяв за прикладом батька: палив, убивав, вішав, грабував. Була знищена культура Пскова, дощенту пограбована скарбниця, розорена церква, виселені в Московію люди. Московити чинили так, як завжди.

Послухайте, що пише великорос М. М. Карамзін:

«(Московський князь повелів. — В. Б.): «Знатні Псковитяни!.. Візьміть дружин і дітей; ідіть у землю московську»… їх усіх, вражених горем… тієї ж ночі повезли в Москву… Вони могли взяти з собою тільки дещицю свого надбання… (Князь же Московський. — В. Б.) роздав села засланих Псковитян Московським Боярам… із торжеством поїхав у Москву, куди відправили за ним і Вічевий дзвін…

Так, — мовить псковський Літописець, — зникла слава Пскова, полоненого не іновірними, але своїми братами Християнами. О місто, колись велике! Ти ремствуєш, спустошене. Прилетів на тебе орел многокрилий із пазурами лева, вирвав із надр твоїх три кедри Ліванські; викрав красу, багатство і громадян; розкопав торговища…; заслав наших братів і сестер у місця далекі, де не бували ні батьки їхні, ні діди, ні прадіди!» [1, том VII, с. 25–27].

Великоросійські «тлумачі історії» виявляли неабияку винахідливість, намагаючись хитрістю й спритністю приховати правду про поневолення сусідів. Ось слова, що виказують правду: «… (Сановники московські, призначені князем у Псков. — В. Б.) іменем нових законів збільшили податки для громадян і хліборобів, не слухали справедливих скарг і страчували за них, тож нещасні жителі юрбами тікали в чужі землі… Пригороди спорожніли. Іноземці, купці, ремісники, що мали доми в Пскові, не хотіли бути ні жертвою, ні свідками насильства і всі виїхали звідтіля» [1, том VII, с. 27].

Загинув Новгород! Загинув Псков!

Загинула слов'янська культура під жорстокими ударами фіно-татарського етносу Московії.

До кінця князювання Василя III в Новгороді та Пскові повністю зник торгово-промисловий прошарок населення в результаті московського підкорення. Майно підкорених новгородців і псковитян було повністю конфісковане московитами, підприємства здебільшого зруйновані. Нові московські прибульці були людьми військовими. У своєму завойовницькому русі Московія в XVI столітті зберігала свій первісний характер — характер військової колонії в підкореній країні. Інакше не могло бути. Московське князівство до середини XVI століття являло собою суцільне бойовище.

Ось що оповів англієць Дженкінс, який плив 1558 року з флотилією галер із Нижнього Новгорода по Волзі на Далекий Схід, про Московію того часу: «… всі околишні області до сусіднього басейну Клязьми спустопіені московським завоюванням. Країна всіяна руїнами» [4, с. 14–15].

Тут великоросійським байкам місця немає. Дженкінс засвідчив страшну дійсність. Таку «культуру», такий «розквіт» і такий «розвиток» несла сусідам Московія!

7

Ми вивчаємо криваві злодіяння Московії одне за одним. Однак пора встановити і їх політичне підґрунтя.

Із цією метою заглибімося в період російської історії з 1470 до 1570 року. Встановімо, що ж почало змінюватися в той період життя в Орді і в її Московському улусі.

Тут почасти мусимо відступити від хронологічного перебігу подій, аби краще простежити зміну самої історичної й психологічної ситуації. Бо саме в той історичний період і відбувався критичний перелом.

Перед Московським князівством і його церквою знову, як і в період Олександра, так званого Невського, постало питання: якому єдиному цареві поклонятися?

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що в середині XIII століття церква й князь Олександр дійшли єдиної думки, і таким царем для них став єдиний правитель Золотої Орди — хан Батий. Пізніше — наступні хани.

Захана як найвищого. Богом посланого Царя молилися в ростовсько-суздальських, а пізніше — у московських церквах. Цю незаперечну істину засвідчив навіть М. М. Карамзін, хоча надто вже ухилявся від цього зізнання «оповідач історії». Якщо князь виявляв непослух ханові, митрополит відлучав такого князя від церкви і піддавав анафемі. Таке не раз чинили з тверськими князями, новгородцями й псковитянами.

Золотоординський хан уособлював для Московії «симфонію» єднання церкви і влади, яку проповідувала Візантія та прийняла як догмат Московія.

Але в самій Золотій Орді, в її улусах до кінця XV століття сталися зміни, і перед Московією та церквою знову постала стара дилема: якому цареві Орди молитися? Навіть почала зринати страшна думка: а чи не проголосити свого, Московського царя?

До кінця XV століття внаслідок жорстокого розбрату Золота Орда поступово почала втрачати не тільки свою силу, а й вплив на власні улуси — князівства. Із володінь Орди на той час піднялися Кримське ханство і Московський улус.

Московським князем на ту пору був Іван III, якому вдалося домовитися із кримськими гіреями «про братство і вічну дружбу». Московський князь при цьому погодився визнати себе залежним від Кримського ханства, як був залежний від Золотої Орди.

Послухаймо М. М. Карамзіна, хоча «тлумач» відверто намагається в цьому питанні сховати кінці у воду, плутаючи геть усе:

«Іоанн послав у Крим товмача свого Іванчу бажаючи укласти з Ханом урочистий союз, а Менглі Гірей 1473 року прислав у Москву чиновника Азі-Бабу… Разом із Азі-Ба-бою вирушив (назад. — В. Б.) у Крим Послом Боярин Микита Беклемішев».

Микита Беклемішев мав чітку вказівку московського князя погодитися на таку умову хана:

«Великий Князь зобов'язаний слати до мене. Царя, поминки (данину. — В. Б.), або дари, щорічні» [1, том VI, с 260].

У цьому союзі, що тривав понад сто років, Кримський хан виступав із титулом царя, з чим погодився Іван III, а сам лишився великим князем. Титули на ті часи прояснювали всю взаємозалежність. Тут вигадки великоросів зайві. Князь завжди залишався васалом царя.

До речі, поминки (данину) Московія возила в Крим до 1700 року, ще за Петра І.

«Беклемішев повернувся в Москву із Кримським Послом, Довлетеком Мурзою, і з Клятвенною Ханською грамотою, на якій Іоанн, у присутності цього Мурзи, цілував хрест із запевненням, що буде точно виконувати всі умови союзу» [1, том VI, с. 261].

Варто наголосити: умови союзу були прислані ханом і беззастережно прийняті Московським князем Іваном III. Союз цих двох татаро-монгольських улусів був страшний для православного світу. Всією своєю суттю він був спрямований і проти залишкового правління Великої Орди, і проти сусідніх слов'янських народів.

Упродовж ста років Московія й Кримська Орда грабували землі України. То були роки усвідомленого з боку Мос-ковії знищення українського народу. Про страшні діяння Московського й Кримського улусів того часу автор розповість у наступній книзі дослідження. Зараз же хочу наголосити на тому факті, що Московія не вийшла з-під татарського панування після 1480 року, в чому нас намагаються переконати великоросійські «байкарі історії». Помінявся лише господар Московії. Він перемістився із Сарая в Бахчисарай.

Притому змінився ступінь залежності Московії від Орди. Якщо раніїпе була необхідність отримувати «ярлик» на управління князівством в Сараї, то зараз і кримські Гіреї, й московські Рюриковичі полюбовно погодилися, що саме вони залишилися продовжувачами справ Чингісидів і спадкоємцями слави Великої Орди. При цьому Крим залишився носієм Царського трону, а Московський князь залишився «меншим братом», але вже міг передавати титул у спадщину. Як не схиляли московські церковники Івана III і його сина Василя III зазіхнути на царський титул, князі не зважилися протистояти кримським Гіреям.

Однак, навіть уклавши договір із Кримом, Московія далі відчувала страх перед залишками Великої Орди, що кочувала в Поволжі, а Іван III, як і його предки, боявся ординських ханів.