Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії, на Схід до Ладозького озера; Наро-ватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перму названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи…» [1, том 1, с. 45].

Саме фінські племена ставали великоросійським етносом із приходом на їхні землі православних місіонерів.

Ось про що розповіла, пане Солженіцин, газета «Труд», № 141 від 5 серпня 1998 року на першій шпальті в замітці «Був такий народ»:

«Більше трьохсот древніх могильників фіно-угорського походження виявила експедиція Поморського державного університету і обласного краєзнавчого музею, що проводила розкопки у Виноградовському районі Архангельської області. Всі вони відрізняються один від одного типом поховань і кількістю останків у них. У найбільшому кургані вчені налічили близько 80 фрагментів… Вивчення їх дозволить глибше зрозуміти вплив народу, іменованого «Чуддю заволоцькою», на процес освоєння Біломорського краю».

Ось де криється таємниця великоросійського етносу! Всі знають: на подібного роду дослідження в колипіні часи було накладено суворе «табу». З великим задоволенням нагадую Солженіцину і його «корешам» по «слов'янському єднанню»: практично всі ріки, всі стародавні селища, всі урочища і примітні риси місцевості від Тули, Рязані й Пензи до Біломор'я, Архангельська й Ками — це топоніми фінського походження. Навіть самі назви — Москва, Ока, Кама й т. д. — фінські слова. І жили фінські племена меря, весь, мурома, мещера, мокша, печора, мордва та інші по всій «споконвічній великоросійській землі» не «у доісторичні часи», а в часи становлення «великоросійського» етносу з XII по XVII століття. Прийшлий в суздальську землю народ ніколи б не прийняв у свій обіг далекі йому назви в такій кількості.

У «великоросійських» церковних творах є безліч прикладів, як навіть у XV–XVII століттях відбувалося «вихрещування» фінських племен на великоросів.

Навіть підкорення Московією давніх слов'янських міст кривичів (слов'янське плем'я) Новгорода і Пскова не дозволяє перенести на Московію назву — «слов'янська». Тому що населення цих підкорених міст було знищене.

До речі, Новгород Московія знищувала двічі: вперше — Іван III в 1471 році, і вдруге — Іван IV в 1570 році. Нагадаю панові Солженіцину, що в 1581 році, під час Лівонської війни, Стефан Баторій оминув Новгород, бо той лежав у руїнах. А в 1617 році, «згідно з ревізією», в Новгороді проживало 850 людей.

Пан Солженіцин повинен розуміти: знищивши слов'янський етнос, ремесла й культуру Новгорода, московити не стали ні спадкоємцями, ні продовжувачами стародавньої слов'янської культури. Запанував войовничий, нищівний фіно-татарський етнос. Переселені в Московію «осемь тысяч» людей здебільшого вимерли і загинули. А ті поодинокі, що залишилися живі, згодом здичавіли. Це не наклеп і не вимисел: Московія XV століття була геть відсталою територією Європейського континенту. Навіть М.М. Карамзін писав про це:

«Новогородці, маючи правління народне, загальний дух торгівлі та зв'язок із вельми освіченими Німцями, без сумніву, відрізнялися шляхетними якостями від інших Росіян (московитів. — В. Б.), принижених тиранством Моголів» [1, том VI, с. 288].

Дикі, войовничі московити, разом із татарами Орди, які стояли значно нижче в культурному розвитку, погубили давню культуру новгородської землі, існуючі там торгівлю й ремесла. Та відсталість, яка панувала в Московській державі до кінця XVIII століття, стала наслідком загибелі Новгорода. Не були збережені ні великі мислителі Новгорода, ні ремісники, навчені в Європі, ні торговці, ні священики. Навіть церковні маєтки були «описані». Слов'янська культура Новгорода не була затребувана московитами. Вони тільки «запозичили» багатства і землі.

В історії Русі ви ніколи не знайдете подібного варварства щодо своїх одноплемінників.

Усі, хто знає історію не за брехливими імперськими сказаннями, чудово розуміють, на якій великій крові постала Російська імперія. Московія — це породження хана Золотої Орди Менту Тимура, і цьому є безліч історичних доказів, прямих і непрямих, про що автор уже писав.

У цій короткій повторній відповіді у мене немає можливості повідати вам, пане Солженіцин, і таким, як ви, — великоросам-державникам, які нещастя та скільки крові ваша імперія принесла на слов'янську Українську землю. Уже тільки те, що наприкінці XVIII століття імперія запровадила в Україні рабство- кріпацтво, якого у Європі й близько не було, свідчить про наше «слов'янське братерство» значно більше, ніж усі ваші «клятвені промови» про любов до України!

А зараз, пане Солженіцин, повернімося до Російської імперії. Згадаймо ще кілька сторінок з історії Московської, згодом Російської держави — зовсім не афішованих епізодів, свідомо захованих в словесній полові.

1791 року, 22 червня, статс-секретар Катерини II О. В. Храповицький у розмові з імператрицею підтвердив, що вони мали в руках і читали оригінал твору великого Нестора — «Повість минулих літ». Сподіваюся, ви розумієте, що Катерина II і О. В. Храповицький добре знали про безцінність оригіналу найдавнішого твору. Але надалі оригінал безцінної праці Нестора зник безвісти. Про нього в Росії не стали навіть згадувати. Начебто він заважав російським авторам історії. І це в той час, коли Катерина II ганялася за раритетами й старовиною не лише в своїй державі, а й по Європі, Азії й Африці. Про це свідчить особисто все той же О. В. Храповицький.

У чому криється таємниця великої праці літописця Нестора, якщо вона була знищена або захована в надсекретні схованки імперії? Про інше говорити не випадає, бо Санкт-Петербург не піддавався ні облозі, ні окупації. А такі найбільші, рідкісні раритети завжди були на найсуворішому обліку. І раптом про оригінал твору забули, став він для великоросів нецікавий. Усіх «влаштували» копії.

Чи не дивно?

У цьому випадку відповідь може бути лише одна: в оригіналі «Повісті минулих літ» щось не влаштовувало правителів Російської імперії. Адже в ті же катеринівські часи і пізніше було «знайдено» тисячу, я знову повторюю це слово: тисячу, — які звідкись раптом з'явилися, — так званих літописних зводів, де першим розділом ішла «Повість минулих літ» або інший раритет Київського князівства.

Ось як нам про те явище розповів М. М. Карамзін, сучасник Катерини II:

«Я кажу тут (у своїй «Історії…» — В. Б.) про головні, найкращі, принаймні найвідоміттті списки (літописних зводів. — В. Б.): їх є, може, близько тисячі в Росії… Катерина Велика, жагуче люблячи нашу Історію, перша наказала друкувати літописи (літописні зводи. — В. Б.). Витратили чимало грошей, але не зробили найпотрібнішого: справного вченого зводу літописів» [1, том 1, с. 24–25].

Так і не зрозумів М. М. Карамзін, чому Катерина II не зробила «вченого зводу літописів». Хоча в неї під рукою були великі уми того часу, історики: Іван Микитович Болтін (1735–1792), Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), Олександр Іванович Рігельман (1720–1789), Герард Фрідріх Міллер (1705–1783) та інші. Ось такі, пане Солженіцин, дива: друкували багато сотень літописних зводів, але, «люблячи російську історію», не зберегли оригіналу «Повісті минулих літ». До речі, я повинен нагадати Олександрові Ісайовичу, що й сама Катерина II 29 грудня 1791 року закінчила складати свій варіант «літописного зводу Російської історії». Закінчення роботи над «літописним зводом» імператриця навіть відзначила за чаркою з митрополитом, про що також повідав нам усе той же статс-секретар. Але 1792 року чомусь з'явилася в Санкт-Петербурзі не історична праця за підписом Катерини II, а так званий «Львовський літописний звід» за підписом «Літописця Руського». Знову, як бачимо, непорозуміння.

Не буду перелічувати ще з десяток втрат оригіналів. Секрет полягає в тому, що жоден прадавній оригінал, який був у руках правителів Російської імперії, не зберігся!

Цікаве й друге питання цієї дилеми. Виявляється, літописні зводи, як правило, знаходили ті люди, яким вони конче були потрібні. І що цікаво: кожен знаходив літописний звід із тими даними, які й були йому потрібні. Так званий Іпатіївський літописний звід 1809 року знайшов особисто М. М. Карамзін. І знайшов не де-небудь у далекому стародавньому монастирі, а в Петербурзькій Академії наук, під носом у всіх. Послухайте:

«За кілька місяців дістав я й інший список їх: він належав колись Іпатіївському монастирю і зберігався в бібліотеці С.-Петербурзької Академії наук між Дефектами» [1.том 1,с. 24–25].

А «знайшов» М. М. Карамзін саме Іпатіївський звід неспроста. Почавши писати в 1803 році «Історію