Країна Моксель, або Московія. Книга 1

держави Російської», він раптом виявив, що «знайдені» раніше «літописні зводи» не вказували рік заснування Москви. Виходила дивна картина: Москва виявлялася заснованою в період Золотої Орди, за хана Менту Тимура, і вперше потрапила в перелік міст під час татаро-монгольського перепису, вчиненого у ростовсько-суздальській землі в 1272 році. А 1277 року в ній з'явився перший удільний московський князь — молодший син Олександра Невського — Данило, якому на той час виповнилося 16 років, що було, за законами Золотої Орди, ознакою повноліття і давало право одержати «ярлик» на князювання.

М. М. Карамзін, який писав оду Московії, вжахнувся: Москва й Московія, що сколотила державу, чітко демонстрували своє татаро-монгольське походження. Він терміново кинувся «шукати» новий звід і, звичайно, «знайшов» — він не міг не знайти, — так званий Іпатіївський літописний звід, де вперше зазначений час заснування Москви в період до Батиєвої навали — 1147 рік. Як у байці або анекдоті!

Такої брехні, пане Солженіцин, у російській імперській історії скільки завгодно:

— брехня про Олександра Невського;

— брехня про Димитрія Донського;

— брехня про слов'янське походження Московії та інше.

Ось вам приклади сучасної інтерпретації цієї брехні. Послухайте, як нині пояснюють дітям Росії належність Русі Московії: «Так з ім'ям і справами Володимира Мономаха і його сина Юрія Довгорукого пов'язана історія Київської Русі з історією Росії та нашим сьогоденням» [17, с. 14].

Це словоблудство написане у Москві 1993 року.

А ось іще приклад нинішнього словоблуддя для школярів: «У Золотій Орді поважали і боялися (?! — В. Б.) російського полководця, який здобув уже дві великі перемоги. Хани розуміли, що князь Олександр Невський прагне лише одного — відродити колишню силу Русі» [16, с. 14].

Так написано про людину, яка від порога юрти до трону хана повзла в ярмі, щоб отримати ярлик на управління удільним улусом Золотої Орди. Так написано про людину, яка різала і вбивала новгородців і суздальців за непокору ханській волі. Так написано про людину, яка зрадила рідного брата.

Воістину, брехня несусвітня, яка не знає межі. Але головне, пане Солженіцин, навіть не в цьому. Головне в тому: цю сучасну брехню благословив сам Патріарх Московський Алексій II [16, с. 16].

Ось про такі «секрети» імперії коротенько хотів вам нагадати, аби ви знали не лише «парадний бік» вашої історії. Повідав справді коротенько. Тут є про що писати цілі томи.

І наостанок, пане Солженіцин, подумаємо ось про що. Погляньте на нинішній стан російської землі, де серед бур'яну й мотлоху, бездоріжжя й бруду гинуть сотні малих міст, селищ і сіл. У них немає жителів і господарів. Люди цих селищ кинуті на підкорення і освоєння «нових земель». Спорожніла стародавня обитель народу. Хто ж нею опікуватиметься в майбутньому?

Ніхто про це нині не хоче думати.

Такі, як ви, державники і тепер закликають «освоювати цей Казахстан», кричать про «нашенські землі» в Криму, абсолютно нічого не роблять, щоб відродити споконвічну російську обитель.

Ви, пане Солженіцин, добре знаєте: імперії завжди руйнуються безповоротно. Іншого історія не відає. Час зупинитися біля руїн і замислитися. Є ж про що подумати.

Дуже своєчасну думку подав прем'єр-міністр Росії Примаков губернаторові Приморського краю Наздратенку. Послухайте:

«Він сказав просто: «Євгене, подумайте над концепцією, як будемо заселяти Далекий Схід» (55, с. 2].

Ще більш відверто висловився по телебаченню 14 серпня 1998 року глава Хабаровського краю Віктор Ішаєв. Він нагадав народові велику істину: природа та людство не терплять порожнечі.

Ось зразкові слова, сказані Ішаєвим:

«Китайці кажуть, що разом з нами (росіянами) найближчим часом будуть освоювати Далекий Схід. Мовляв, ми з вами воювати не будемо, ми прийдемо і будемо жити й обробляти занедбану вами землю. Та нагодуємо вас і себе».

Цікаво, пане Солженіцин, що через З0 — 50 років працьовитий китайський народ в цьому «почині» підтримає світове співтовариство. Бо занедбані російським народом селища починаються за Підмосков'ям. У величезному ж Сибіру проживає тільки близько 25 мільйонів людей.

Сибірська земля по-справжньому ніколи не використовувалася. З неї лише хапали нафту і золото, ліс і хутро. Ви не освоювали, не облаштовували ці землі за світовими стандартами, коли людині зручно жити й працювати, коли вона має чудове житло, вільний зв'язок зі світом, пристойні дороги.

Ось, пане Солженіцин, над чим нині повинна голову ламати російська людина. При цьому треба розуміти: ні ракетами, ні водневими бомбами відгородитися не вдасться.

Настав, пане Солженіцин, час збирати московитів у рідну обитель з усього світу. І що швидше, то краще. Настала пора відучитися заглядати за спину сусіда. Часи не ті.

Література

1. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. — М.: Моск. рабочий, Слог, 1993–1994.

2. Родина. — М., 1993.

3. Родина. — М., 1994.

4. Валишевский К. Иван Грозный. — М.: ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года.

5. Ключевский В. О. Исторические портреты. — М.: Правда, 1990.

6. Ключевский В. О. О русской истории. — М.: Просвещение, 1993.

7. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: Правда, 1989.

8. Иоанн де Плана Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина,

9. Большая Советская Энциклопедия. — Изд. 3-е. — М, 1969–1978.

10. Федотов Т. П. Святой Филипп Митрополит Московский. — М., 1991. — Печатается по тексту УМСА PRESS. — Париж, 1928.

11. Українські новини. — Алматы, 1996–1998.

12. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та Хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII ст. — К., 1922.

13. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства народного просвещения. — СПб., 1899. — Апрель.

14. Афанасьев Ю. Взгляд из Москвы // Простор. — Алматы, 1998.

15. Солженицын А. Август четырнадцатого // Роман-газета. — М., 1991– 1992.

16. Александр Невский // Серия «Защитники земли Русской». — Москва: Граница, 1993.

17. Владимир Мономах // Серия «Защитники земли Русской». — М.: Граница, 1993 г.

18. ТумилевЛ. Н. В поисках вымышленного царства. — СПб., 1994.

19. Гумилев Л. Н. Меня называют евразийцем. — Алма-Ата, Жалын,

20. РавичНиколай. Две столицы. — М.: Сов. писатель, 1982.

21. Народы России: Сб. — Париж, 1861.

22. Полонсъка-Василенко Н. Історія України (1900–1923 рр.). — К., 1991.

23. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс-секретаря Императрицы Екатерины Второй. — М.: В/о Союзтеатр СТД СССР, 1990. — Репринтное воспроизведение издания 1862 г.

24. Радищев А. Н. Путешествие из Петербурга в Москву. — М., 1989.

25. Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. — М.: Высш. шк., 1994.

26. Заичкин И. А., Почкаев И. Н. Русская история от Екатерины Великой до