чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.
— Відпусти його!
— Як відпустить? — обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. —
Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…
Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.
— На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.
— Ну, так… — чорт Фіонін навіть підстрибнув. — Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…
Підбіг до вікна, відхилив важку штору. Застогнав.
— Хоч би не помітив хто! — зітхнув Сатанюк, без усякої, утім, надії. — Де там! Самі ж до пильності привчали.
— Явище це — астрономічне! — не здавався чорт Фіонін. — Скажемо, що непояснене наукою…
— От і будеш пояснювати — за колом Полярним, — перебив Сатанюк і до Чорта повернувся: — Слухай, може, домовимося, га?
Не став Чорт відповідати. Устав — та й вийшов, про приятеля свого Сартра подумати не забув. Правий філософ, у всьому правий! Який мудрець скаже, добра справа сотворилася — чи зовсім навпаки. З одного боку, не дали людям Місяцем помилуватися у Святу ніч, з другого ж… Сильна вона, екзистенція!
Як у воду дивився громадянин Сатанюк. Помітили в райцентрі неподобство, що з Місяцем приключилося. Тієї ж ночі на олівець узяли, а наступного ранку куди слід повідомили. І справді, нікуди не годиться: календар, владою виданий і
владою схвалений, Місяцю на небо піднятися велить, наука ж наша, найпередовіша у світі, з цим цілком згодна. А Місяць де? Як народу трудящому пояснити, що в ніч різдвяну, зі святкової в звичайну розжалувану, хтось провокацію влаштував, щоб увагу непотрібну привернути? І якби хоч скрізь, так ні, тільки в одному нашому райцентрі!
Написали, а для вірності ще і подзвонили. У пекельне ж відомство і дзвонити не треба, ні, відразу довідалися, не замешкалися. Отож почалося.
Єдиний порятунок — наступної ночі Місяць народу явити. Годилося б також хмарами небо затягнути та на хмари усе заднім числом і списати. Але тільки не владний чорт над Небом! Це йому не на Землі капості та мерзення чинити. Так що не вийшло з хмарами — і з Місяцем не вийшло. Наступна ніч зоряна видалася, ясна. Над Миргородом Місяць зійшов, уже трохи поповнілий, і над Полтавою зійшов, і над Харковом. Тільки над райцентром темно.
Що вже там громадянин Сатанюк з чортом Фіоніном робили, до кого зверталися, про те ніхто не відає. Кажуть, падали нашому Чорту в ноги, обіцяли на будь-яку посаду призначити, який завгодно оклад виписати, а замість залізного мосту знову дерев’яний побудувати. Що і як відповідав їм Чорт, невідомо, але тільки ясно — не допомогло.
На третій ранок, під саму зорю, загули мотори. Три чорні машини — із самої Полтави. Виглянули, хто сміливіший, у віконця, головами похитали: ну, буде! А коли з першої машини вийшов сам товариш Химерний з маузером у дерев’яній кобурі на ремені, усе зрозуміло стало. Адже від Харкова до галицького кордону кожному було відомо: не страшні товаришу Химерному ні чорти, ні біси, ні інша нечисть, бо страшнішого від нього самого на нашій землі в ті дні нікого не було.
А ще через тиждень у порожній кабінет громадянина Сатанюка нашого Чорта вселили. Непомітно так, без шуму. Вселили та попросили пошепки: Місяць на небо поверни і більше такого без дозволу не чини. А за це живи, як знаєш. Хочеш — Сартра з Парижа запрошуй, хочеш — самого Ейнштейна з Америки. Тільки щоб тихо, тихо…
Погодився Чорт. Чого б на таке не погодитися? Підписав наказ про вступ на посаду і другий підписав — про товариша Клубка, свого нового заступника. А наступної ночі Місяць на небі з’явився. Уже зовсім круглий, з червоточиною малою на лівому боці. Хто зітхнув полегшено, хто навіть перехрестився від несвідомості…
І настало в нашому райцентрі життя — краще не придумати. Товарів у магазинах, зрозуміло, не додалося, і люди розумнішими не зробилися, зате тиша навколо така була, що роззаздритися можна. І людям воля, і погані, яка вціліла, теж. Адже Чорт після всієї метушні остаточно в екзистенцію Сартрову увірував. І справді! Спробуй зрозумій, де добро, де зло. А коли так, то й робити нічого не треба. Усе одно щось та відбудеться. Обов’язково відбудеться!
Заступник його, товариш Клубок, у цьому питанні з ним завжди погоджувався, от тільки часом на відвідувачів вогнем пахкав — за звичкою. Але нічого, не ображалися, а коли й траплялося таке, то не надто сильно.
Бувало, зберуться Чорт із приятелем своїм, чортом Клубком, у потайній світлиці за кабінетом, розіллють грапи, піднімуть склянки.
— Ну, так що, брате? — запитує Чорт. — За них! За часи наші колишні, правильні! І за неї, за екзистенцію!
— За них! — відповідає Клубок, склом об скло вдаряючи. — І за неї! Тільки поясни, нарешті, брате, з чим її, екзистенцію, їсти?
І одразу вип’ють. Потім закусять від душі і затягнуть свою «Кумару», та так, що на сусідній вулиці чутно. «Них, них, запалам, бада, ешехомо, лаваса, шиббода…»
А ось де і як Чорт грапу діставав, сказати не беруся. Чорт усе-таки! Від їхнього племені пекельного і не такого чекати можна.
Чорт уже подумував Сартра з Парижа запросити, щоб веселіше було. А заодно і справді залізний міст дерев’яним замінити, змінника приятелю своєму Мостовому (так і не з’явився, бідолаха!) підшукати. Не встиг. Через рік і за ним чорні машини приїхали, отут уже ніяка екзистенція не допомогла. Що не кажіть, а погане воно, життя чортяче, звідусіль лиха чекай.
Де Місяць був, запитуєте? Де ж йому бути, на небі знаходився, як одвічно йому і призначено. Просто взяв наш Чорт у сторожа в «Будинку колгоспника» цебро з фарбою чорною, пензель, драбину прихопив — і бік, яким Місяць до нашого райцентру повернутий, акуратненько зафарбував. У три шари — для вірності. А після виписав з області бочку з німець —
ким розчинником і усе виправив. Це ж для нас Місяць ледве не з чверть Землі розміром. Для чорта ж, особливо якщо з корінних він, дійсних, той Місяць у кишеню вкласти — дрібниця. У кишеню, втім, що! Таке і колись уміли. А ось коли американці, не подумавши, вирішили на Місяць «Аполлона» свого послати… Але про це — краще не проти ночі.
Картопля
Тієї весни Богдан і Люська зібрали усі свої заощадження і купили будиночок у селі — за двісті доларів. Зарплату затримували, нулі на «купонах» множилися, як кільця в руках жонглера, і всі знайомі говорили, що треба мати місце для виживання й обов’язково город, щоб годуватися. «Малого будете вивозити на все літо, — говорила Люсьчина мама. — Екологічно чисте місце, природа, продукти з грядки. А якщо грубка є, то й узимку жити можна».
Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» — веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати…
