поглядом з очима-щілинками на круглій пиці без носа, з вертикальними щелепами. Пика припала до шибки ззовні.
Богдан поперхнувся. Прибігла Люська. У вікні, зрозуміло, нікого не було, і Богдан посоромився розповісти дружині правду. Він завжди вважав себе витриманою людиною з міцними нервами. У той вечір дорогою додому він зайшов у аптеку і купив флакончик валеріани.
— Для кота? — запитала знайома аптекарка, весела веснянкувата мати-героїня.
— Ага, — безтурботно відповів Богдан. І, вийшовши з аптеки, чомусь перехрестився — ледве не вперше у житті, сковано й незграбно.
Валер’янка не допомогла. У ту ніч Богданові наснився сон, що цілком можна було назвати кошмаром. Він сидів на овочевій базі, перебирав картоплю, але гарних бульб не було — у його руках розтікалася кашкою гнилизна. Він знав, що з усього університету надіслали по рознарядці його одного, і він не піде звідси, поки не виконає норму. Ящики нагромаджувалися навколо, закриваючи небо. За бастіонами з подзьобаних гвіздками дощок ховався хтось, підглядав, але Богдан не міг застукати його зненацька, хоч як різко не обертався, як не крутив головою. По овочесховищу гуляв вітер, його пориви складалися чи то в шепіт, чи то в скрип:
— Розплатишся…
Він прокинувся в огидному настрої і з ранку накричав на Дениса. Сердита Люська повела в садок сердитого сина, а Богдан довго заспокоювався над чашкою чаю, що прочахала, байдуже поглядав у вікно на сумовитий дворик і стрепенувся тільки тоді, коли на підвіконня сів птах — схожий на ластівку, тільки більший. Птах дивився на Богдана єдиним оком — друге було вибите, очевидно, у якійсь сутичці.
— Киш, — нажахано сказав Богдан. І додав, забувши, що птах його не чує: — Тобі на південь… Листопад надворі… Забирайся!
Птах ударив крилами по жерсті козирка під вікном і полетів. Богдан, сповнений поганих передчуттів, став збиратися до університету. Знайшовши на килимі під кріслом сині колготки сина, відчув напад каяття. Акуратно склав колготки, відкрив комодик — і наткнувся на стосик альбомних аркушів: останнім часом Денис багато й охоче малював, вихователі в садку хвалили його за «розвиток дрібної моторики правої руки»…
Богдан бездумно переглядав олівцеві малюнки, поки не наткнувся на один дуже яскравий, зроблений гуашевими фарбами. На ньому була зображена жінка в оранжево-синьому картатому платті (подекуди жовтогаряча і синя фарби злилися, але в цілому намальовано було акуратно, як для трилітка). Поруч на коричневому столику (товста горизонтальна лінія і дві вертикальні) стояв зелений круглий кактус у жовтому горщику. Голки були понакреслювані олівцем; убік від зеленої кулі тяглася величезна фіолетова труба, схожа на грамофонну.
Богдан підняв брови. В оранжево-синьої жінки було вузьке обличчя, ніс як у Баби-Яги і довгий злий рот куточками донизу. У руці вона тримала прямокутний предмет — сумку, чи валізу, чи коробку.
Богдан подумав, що обов’язково треба похвалити сина за цей малюнок чи за якийсь інший, але обов’язково похвалити. Він бачить Дениса так рідко, повертається пізно, суботу просиджує у бібліотеці… У неділю валяється в знемозі на дивані… Ранками, невиспаний і злий, кричить на дитину тільки за те, що малюк задумався над мильною піною в пригорщі…
Отже, у суботу — в зоопарк. Богдан прийняв рішення, і йому полегшало. Він замкнув двері, що усе ще пахнули новим дерматином, з мідним значком «8» (Люсьчина покупка і гордість), і відправився, майже веселий, на зустріч з науковим керівником, яка повинна була відбутися ще два тижні тому, але з багатьох поважних причин усе відкладалася й відкладалася.
Катерина Сергіївна сиділа за професорським столом. На краю столу стояв кактус, і фіолетова квітка згиналася, як грамофонна труба. Одного погляду на обличчя кураторки було достатньо, щоб зрозуміти: похвали не буде. Ніздрі тонкого носа роздувалися, тонкий рот згинався куточками вниз. Катерина Сергіївна говорила неголосно, скупо, і всі прорахунки, допущені Богданом, його недоробки і недбалості, підкреслені червоним олівцем, лягали перед нею на стіл одна за одною сірими машинописними аркушами.
Останньою лягла порожня папка. Богдан дивився, як безпомічно хитаються зав’язочки. Він не чекав розгрому, але біда була не в тім: на Катерині Сергіївні був костюм в оранжево-синю клітинку, не такий яскравий, як на дитячому малюнку, але все ж досить схожий.
— …Одна радість — кактус розцвів, — сказала на закінчення професор, і її тонкі губи нарешті склалися в посмішку. — Ідіть, Донцов, і працюйте… Я знала, що ви не хапаєте зірок з неба… але щоб настільки! Ідіть.
Богдан повернувся додому, коли син уже спав. Люська була не в дусі. Він посидів над Денисом, але син спав міцно й безтурботно — ні страхіттям, ні пророцтвам не було місця в маленькій кімнаті з щільно завішеним вікном.
На ніч він випив ледве не півпляшки валер’янки.
— Чим це смердить? — хмуро поцікавилася Люська.
Богдан довго не міг заснути, у напівдрімоті читав якісь вірші у незнайомій книзі, встигав дивуватися: що за рядки? Невже сам у сні придумав? А потім, провалившись остаточно, відчув запах гнилої картоплі, опинився на ящику посеред овочевої бази, а навпроти, на іншому ящику, сидів неголений старий, прикривав брудною долонею вибите око.
— Ходить за тобою… І ходить… Дивиться…
— Хто ти? — запитав у сні Богдан.
— Гнатович… — старий зітхнув. — Через мене ти в цю справу встряв… Дивися…
Другого ранку Денис одягався вдвічі
довше, ніж звичайно, але Богдан не виявив невдоволення. Навпаки — повідомив, що в суботу вони із сином ідуть у зоопарк. Малий розвеселився. Зав’язуючи шнурки на високих черевиках сина, Богдан запитав ніби ненароком:
— А яку це тітку ти намалював з кактусом?
Денис не відразу зрозумів, про що мова.
— Просто, — повідомив здивовано, коли Богдан сходив до кімнати й приніс малюнок. — Просто так. Красива тітка.
— А де ти бачив, що кактус цвіте?
Денис засміявся:
— Це фарба розмазалася!
Увесь наступний тиждень Денис малював звірів, а Богдан спав спокійно. Випав і розтанув перший сніг. Ні чорний птах, ні схожа на кота істота більше йому не ввижалися. Він займався дисером і нічим іншим.
У п’ятницю Люська попросила Богдана забрати малого із садка. Чекаючи, поки неквапливий Денис одягнеться, Богдан розглядав пластилінових ведмедиків з паперовими ярличками імен і підписані кульковою ручкою гуашеві малюнки. Тема заняття була «Правила дорожнього руху», на всіх картинках були світлофори з вічками і ручками, дядьки-стьопи у величезних кашкетах, подекуди траплялося трикутне сонце в куточку листа і квіточки внизу. На малюнку Дениса, невиразному і досить брудненькому, зображений був самоскид і маленька фігурка під величезними чорними колесами.
— Деня, — запитав Богдан, — що це?
— Це тітка, що неправильно переходила дорогу, — дуже серйозно повідомив художник. — Нам про таке розповідали!
Мовчки проклинаючи дуреп-виховательок, що залякують дітей усякою дурнею, Богдан вивів сина у двір із пропахлого кашею коридору. Снову пішов сніг і перестав. Денис повільно та докладно розповідав, що було на обід, що на сніданок і що на вечерю. Підходячи до тролейбусної зупинки, Богдан здалеку побачив юрбу біля переходу; над юрбою піднімався самоскид. Миготіла синім міліцейська машина, трохи віддалік стояла «швидка допомога». Богдан сильніше стис руку сина і потягнув його подалі; у роті стояв огидний присмак. Змокріли долоні в рукавичках з штучної шкіри.
— …Яке там жива, навпіл переїхало… — долетіло від зупинки, де посходились жінки. Підійшов тролейбус.
— Пропустіть з дитиною! — гаркнув Богдан зненацька грубо і, міцно пригорнувши до себе принишклого Дениса, угвинтився в переповнені задушливі надра.
