захоплюватися біганням не варто, інакше сам зробишся суглобистим, зі шнурком у черевці, а обличчя в тебе буде зіпсоване. Не обов’язково, як у дівчиська, але зіпсоване, це точно.
Поки Малюк грався з Гниличкою, Карлсон ловив пацюків, що падали, і зв’язував їм хвости бантиком.
– Єрмаков, ти заснув? — запитала Марія Олексіївна.
— Ні, — відповів Малюк.
— Де ти вічно витаєш?
— У підвалі, — шепнув Малюк, намагаючись, щоб його не почули.
В окремому кутку, під щитком з пробками, кнопками і важільцями, жили Тітко-дядьки. Вони були голі й вічно боролись. Спочатку Малюк їх боявся. Кожний боятиметься, якщо голі і борються не до перемоги, а просто так. У кутку стогнало, хлюпотіло й охало. Там підіймалася манна каша, грозячи утекти з каструльки. Карлсон навчив Малюка дивитися в цей куток скоса, мигцем, роблячи вигляд, що Тіткодядьки тебе зовсім не цікавлять. Якщо вирячуватися на них, сказав Карлсон, вони вирішать, що ти свій, що хочеш до них, але соромишся, і потягнуть тебе в куток. Будеш теж голий. Будеш боротися. А якщо не будеш прикидатися, що тобі з ними добре, Тітко-дядьки образяться.
Чим небезпечна образа Тіткодядьків, він не розповів, але Малюк і так повірив.
Дивитися скоса бувало цікаво.
У третьому класі до Малюка причепився веснянкуватий Бутих. Здоровило зі смішним ряботинням на носі, Бутих сховався в роздягальні і вискочив до Малюка нишком. Він до всіх так вискакував, а до Малюка забув. От згадав.
— Бу-у! — гаркнув Бутих, скорчивши моторошну гримасу.
Малюк подумав, що в підвалі це виглядало б краще. А в школі, на перерві… Бутих, на жаль, вважав інакше. Так буває, коли люди розходяться в оцінках: один думає, що зроблене ним дуже страшне і дуже класне, а другий не лякається і не радіє. Ображений тупістю Малюка, веснянкуватий Бутих заходився вбивати в нього розуміння доступними методами.
— Ти чого? — здивувався Малюк, потираючи гаряче вухо. Було боляче, але не дуже. Хіба що сидіти на підлозі виявилося холодно: з вікна тягло протягом. А ще Малюку стало шкода дилду-Бутиха, що, виявляється, зовсім не вміє гратися. Отут Бутих, видно, вирішив допомогти Малюкові встати. Схопивши жертву за лацкани шкільного піджачка, він скорчив дуже страшну, на його погляд, пику і рвонув Малюка на себе. Щоб знову не впасти, Малюк схопився за Бутиха.
Заглянув знизу вгору у веснянкувате обличчя.
— Підемо у підвал? Пограємося?
Якось само вирвалося.
А потім Малюк двічі правильно моргнув, і вони разом пішли на сходи з різними сходинками. Малюк вперше потрапив сюди без Карлсона. «Як же я двері відчиню?» — подумав він. Але ключ з радісним криком вискочив із тріщини в бетоні, плюхнувся у руку Малюкові. Бутих від несподіванки випустив здобич, і Малюк миттю опинився біля дверей, вдало перестрибнувши через підступну сьому сходинку. Замок цього разу не став викаблучуватись: сказав «а-а!..», немов упізнавши гостя, і відімкнувся.
Отямившись, Бутих збагнув, що здобич вислизає, стрибнув слідом. Через усі сходинки відразу. Здоровань ледь устиг виставити руки, щоб не розквасити ніс об стіну.
— Здоганялки! — зрадів Малюк і прослизнув у гостинне нутро підвалу. Позаду голосно тупотів Бутих, за яким із вдоволеним чмоканням зачинилися двері. Пульсуючий коридорчик вони пролетіли швидко. Бутих навіть не звернув уваги, де зібрався побігати. Головне зараз — наздогнати малого нахабу. Наздогнати й відмолотити. Щоб знав.
Пірнаючи під сплетення чавунних, свистячих парою коренів, Малюк помітив на стелі принишклу Гниличку. Зараз вона!.. У захваті підстрибнуло серце.
І Гниличка виправдала сподівання.
— Бу-у-у! — басом прогуділа Вона прямо в обличчя Бутиху, звісившись зі стелі.
Це в суглобистої мокриці вийшло куди краще, ніж у веснянкуватого здорованя в роздягальні. Малюк уперше дивився з боку на витівки Гнилички. Було дуже весело. Давно він так не сміявся! І Бутих повівся щонайкраще. Упав на карачки, скорчив зачудовану пику і, задкуючи, закричав:
– І-і-і-і!!!
Тільки не хрипко, а тоненько. І руками не махав. Шкода. Інакше Гниличка потягла б його на стелю, і Бутих зміг би хвилину там побігати. А так — не вийде. Але це нічого, можна буде ще спробувати.
Малюк буквально по підлозі качався від сміху, спостерігаючи, як Бутих задкує прямо в обійми Рогача, схованого у старій шафі. Рогач там жив-поживав. Підкрадешся до шафи, а він дверцята розчинить і схопити норовить. Очищами покрапленими блискає, лапи простягає… Якщо вивернешся — Рогач смішно підстрибує і скрегоче. А потім назад ховається. Але якщо впіймає, починає лоскотати вусами. Вуса у нього, як у таргана, тільки у сто разів більші. І поки тричі йому лапу не потиснеш — не відпустить. А лапи колючі, гачкуваті…
Бутих задкував, і Рогач його, звичайно ж, схопив. Від лоскоту очі Бутиха стали круглі-круглі, як у мультику. Його всього перекосило: напевно, дуже лоскоту боявся. Треба йому про лапу сказати…
Але нічого сказати Малюк не встиг.
— Це що за неподобство?! Припиніть негайно!
Виявляється, Бутих, як і раніше, тримав Малюка за лацкани піджачка і при цьому тоненько вив. З куточка рота у веснянкуватого тяглася ниточка слини. А над ними обома грізно височіла завуч Ганна Василівна, у роздратуванні стукаючи по підвіконню вказівкою.
Бутих відпустив Малюка, упав накарачки, як у підвалі, і жваво поскакав геть, продовжуючи вити на ходу.
За бійку Малюкові влетіло. Хоч він був і невинуватий. А Бутих ще довго бігав коридором накарачках, підвиваючи і боляче стукаючись головою об стіни. Грізних вимог Ганни Василівни «Припинити негайно!» і «Бутихов, перестань блазнювати!» він неначебто не чув. Потім з медпункту викликали лікарку в білому халаті, вона насилу підняла Бутиха на ноги і кудись повела. Бутих не ходив до школи цілий місяць. А коли нарешті прийшов, то став менший зростом і смикався невлад. Тепер здоровань усе більше мовчав і нікого не задирав. З Малюком здоровався за руку, але теж мовчки, дивлячись повз плече.
З наступного року Бутиха перевели в іншу школу.
Карлсон дуже сміявся, коли Малюк розповів йому цю історію. Прямо квоктав, як курка. І робився ліловим, хоча шнурка навколо шиї не затягував. Дуже шкодував, що Бутих трапився Рогачу, а не Лускунам або Мокрошльописі. Або Блідому Кружулику. Ті б його зовсім розіграли.
— А це хто такі? — жваво поцікавився Малюк.
— Ходімо у підвал? Знайомитися!
— Ходімо!
Виявилося, у глибині підвалу були ще одні двері. Із зовнішньої сторони кам’яні, а з внутрішньої — шкіряні, лискучі й живі. Коли двері відкривалися, вони чвакали. Малюк сказав їм, що чвакати при сторонніх непристойно, але двері зачвакали вдвічі голосніше. Вони так сміялися. Врізний замок тут нагадував рот із гострими зубами. Цими зубами замок чіплявся до косяка, коли двері закривали. А щоб двері відкрити, треба було смикнути за вухо, що стирчало зі стіни. Тільки не сильно, інакше двері ображалися і могли вкусити.
Це Карлсон так сказав, і Малюк йому відразу повірив.
— Чудові двері! — додав Карлсон.
— Авжеж! — погодився Малюк.
Взагалі підвал виявився значно більшим, ніж здавалося спочатку. За наступні три роки Малюк відкрив для себе безліч усяких кімнат, коридорів, сходів, тунелів — справжній лабіринт. І друзів нових придбав купу. До речі, виявилося, що підвал тягнувся ще на два-три поверхи униз. Але на саме дно вони з Карлсоном спускалися рідко: там було темно й нудно. Місцями води було по коліна. Жили там похмурі Топляки-луподіри і зіщулені Дренажери, схожі на сушених кажанів. Гратися вони лінувалися. Якщо Карлсону вдавалося їх умовити, то ігри виходили якісь одноманітні, здебільшого в «з’їли-нез’їли!», і швидко набридали.
Зате на верхньому ярусі підвалу було куди веселіше. Тут були кімнати з ліжками-стрибунцями (вони самі стрибали, наче залізні жаби, скриплячи пружинами!), закутки з ляпанням, де так здорово грати в «ляп- ляп». Лускун, схожий на величезного чорного коника з дюжиною перетинчастих лап, спритно клацав Малюкові горіхи гострозубцями. Гострозубці росли у нього з ніздрів. Горіхи невідомо де добували Кружулики.
