Може, крали. Щоб вони поділилися горіхами, треба було дозволити їм себе закружляти. Малюкові подобалося. Він часто кружлявся за горіхи.
А ще Карлсон показав йому свою домовинку. Там він відпочивав, утомившись від ігор.
Одного разу Малюк запитав у Карлсона, чи можна привести сюди друзів.
Карлсон замислився. Обличчя його від думок пішло плямами.
— А коли їм не сподобається? — запитав він. І раптом просяяв. — Веди! Будеш, як я. Ну, майже як я. Тому що в тебе немає
шнурка і домовинки. Тільки веди по одному. Тут не всім подобається.
Як комусь може не сподобатися в підвалі, Малюк не розумів.
Але незабаром зрозумів.
З друзями не заладналося. Тільки Валерка Коржик тричі ходив. А потім і йому перехотілося. І дружити з Малюком перехотілося. Але Малюк не дуже переживав. Він уже знав, що більшість людей — дивні. Їм у підвалах не дуже добре.
Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.
Смішні.
Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.
Син був у захваті.
Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п’яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.
А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.
Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.
— Підемо у підвал? — запитав Карлсон.
Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.
— Авжеж, — посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.
— Ти не боїшся? — тихо запитав Карлсон.
— Ні-і, — розреготався Малюк. — Адже це наш підвал. Чого там боятися?!
Карлсон зітхнув із полегшенням.
І вони пішли у підвал.
Сердолікова намистина
Черепом грати у футбол не так уже й зручно. Легкий занадто, та й кіста, особливо стара, — не гума, не каучук. Удар точно не розрахуєш, полетить — шукай у кущах! До того ж недовговічний, у крайньому разі, на дві-три гри вистачить.
Проте грали. Як і належить — з лементом, з хвацькими ударами по ногах, із запеклими свистками судді. Розпалилися, зірвали майки, розтерли перший бруд по розпашілих обличчях.
Міцні вони хлопці, археологи!
Удар, ще удар! Ще! Жовта нерівна кістка летить в імпровізовані ворота. Летить, летить… Невже гол?!
— Череп віддайте!
Навіщо Максимові знадобився череп, причому саме перед вечерею, він і сам не зміг би пояснити. Ну, шумлять, ну, грають, ну, кричать бабуїнами. Що з них узяти, з футболістів? Першокурсники! Тим більше не свої, з істфаку університету, так би мовити, додані, із братерського інституту фізкультури. Їм і годиться у футбол грати. Сили до вечора ще залишаються, а мізків — менше, ніж у знайденому напередодні черепі.
Та й зачіпатися, треба визнати… Хто він для них, Максим? Студент-третьокурсник і начальник розкопу, причому не їхнього рідного, а сусіднього. Битися, може, не полізуть, але… Кому це потрібно?
Так і є! З першого разу не почули чи вдають.
— Віддайте!
— Що-о?!
Поки міркували, поки кучкувались і юрбою підступали, Максим нарешті зрозумів. Не потрібний йому череп, і нікому не потрібний, крім таких лосів, і не перший це футбол із жовтою кісткою замість м’яча. Просто…
— Кажу: череп!
— Так він наш, зрозумів? Іди, не заважай!..
…Просто Максим не любив подібного люду. До чого саме подібного, він навіть не зміг би уточнити. Слова «бидло» не сприймав, але не називати ж їх шляхетним латинським «плебс»! Однак не любив, причому сильно. Інтелігент у четвертому коліні, нічого не попишеш. «Інтель», як висловлювався він сам.
— Ваш?
Ось чого майбутні чемпіони не знали: психології. А вона — наука хитра, учить усякому. У тому числі й паузу тримати, і поглядом порожнім дивитися в чужі очі. Ну-бо почекаємо…
— Максиме, це ми… Дограємо тільки!
Тепер тиснути! Поки не прочухалися — тиснути! «Подібні» відзначаються нестійким настроєм. Азбука!
— Потрібен зараз. Я його описувати буду — для звіту. До речі, нижня щелепа де?
Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.
Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.
Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту — собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.
Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк — доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно — як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.
Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам — якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель — судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!
І що накажете з вами робити?
Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» — ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.
