дерев, далеко — може, у сусідньому селі — гавкав собака…
А потім замовк. І в згуслій тиші й темряві Богдан раптом підняв голову — і його ніби морозом обсипало.
Легкі швидкі кроки. Шелест сухої трави. І лемент — ледь чутний, нелюдський лемент болю. Начебто здихає придавлений подушкою птах.
Богдан підхопився. Намацав на поясі ліхтарик, кинувся на город — на звук. Біла пляма світла тицялася вправо, уліво, вихоплюючи бадилля, розстелені на землі мішки, цебро, якусь ганчірку…
По городу йшов кіт — дуже великий. Богдан любив котів, Люська ледве не все літо підгодовувала трьох сусідських кішок, але цей ніс у зубах птаха: Богдан бачив, як смикається, гублячи пера, крило. Навіть заради любові й поваги до кішок Богдан не погодився б терпіти розбій на власному городі.
— Ах ти поганець! — гаркнув Богдан. — Ану кинь негайно! Уб’ю!
Кіт повільно обернувся. Промінь ліхтарика уперся йому в морду — в обличчя. Богдан сахнувся.
Істота, що стояла перед ним, не мала до сімейства котячих жодного відношення. У нього були вузькі щілинки-очі, що дивилися осмислено, злобливо, глумливо. Носа не було. Зате рот, у якому усе ще тіпалося тільце птаха, був вертикальний, права і ліва щелепи стискувалися, стуляючи схожі на гачки зеленуваті ікла.
Богдан упустив ліхтарик. Відступив ще на крок — і спіткнувся об купку неприбраної з поля картоплі. Стояла повна тиша; ліхтар лежав на землі, посилаючи промінь у бік вбиральні, і поперек цієї світлової доріжки неквапливо ковзнула тінь хижака з птахом у зубах.
Богдан підхопився. В одній руці у нього був ліхтар, у другій — величезна картоплина, підібрана машинально. Зубаста істота знову з’явилася в плямі світла; птах у його щелепах висів, мляво відкинувши красиву, чорно-білу, як у ластівки, голівку.
Богдан заверещав від жаху і відрази — і жбурнув картоплиною прямо в страшну пику.
Посипалися рідкі іскри — ніби на городі хтось намагався розпалити відсирілий бенгальський вогонь. Темрява завила хрипко й люто. Богдан повернувся і кинувся навтьоки — далі боротися з виродком нічного кошмару в нього не було ні сил, ні відваги.
Ніч минула тривожно. Зате вранці на городі не виявилося жодних слідів зіткнення… крім кількох чорних пір’їнок, що могли бути загублені й раніше ким завгодно і за будь-яких обставин.
Богдан спочатку соромився розповідати Люсьці про те, що сталося на городі.
Потім розповів ніби жартома, під виглядом анекдоту. Люська посміялася, але якось ненатурально, і на наступні вихідні запропонувала поїхати «на картоплю» разом.
Дениса вирішили залишити бабусям. Захопили якомога більше мішків, два візки на коліщатах, встали о п’ятій ранку і поїхали. Треба сказати, Богдан дуже красномовно описав Люсьці, як багато картоплі у них вродилося і як легко і приємно її копати. Тим більше потрясіння очікувало їх наприкінці шляху.
Усе залишалося на місці — замок на іржавих скобах, туалет зі старою клейонкою замість дверей, будинок, бур’яни і три сливи, ось тільки картопляне поле було перерите ніби зграєю оскаженілих кротів. Не залишилося ні картоплинки.
Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.
— Це злодії, — сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.
Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.
Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.
— Виїдемо сьогодні, — запропонував Богдан.
Люська кивнула і через хвилину додала:
— Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?
Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.
— Та вона полетіла давно, — сказала знизу Люська. — Злазь, а то гепнешся, драбина гнила…
Гніздо справді було порожнє, покинуте, як будинок. На дні лежало кілька чорних пір’їн.
Богдан пішов до сусідки. Передав їй дві пачки цигарок для чоловіка і запитав, ніби між іншим:
— У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…
Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:
— Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.
— Там багато роботи залишалося, — сказав Богдан начебто сам собі. — На пару днів…
— Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.
Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:
— Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…
І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.
Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:
— Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…
Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.
Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.
Коли поверталися, в електричці — Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:
— Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.
— Так ну її, цю картоплю, — в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.
Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині — дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.
— Тепер на всю зиму вистачить, — говорила Люська. — Бр-р… Як згадаю цих жуків…
Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.
Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:
— Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…
— Вийшла? — запитав Богдан.
Люська знітилася:
— Знаєш… Пізно вже… Вирішила зайвий раз двері не відчиняти.
А через кілька днів, повернувшись з роботи з Денисом під пахвою, Люська виявила вхідні двері посмугованими на жмути. Дерматин висів чорними стрічечками, і потворно стирчали в усі сторони шматки вати.
— Дільничному скажу, — пообіцяв, повернувшись, Богдан. Люська трималася чудово — спокійно пояснювала Денисові, що то погані хлопчиська із сусіднього під’їзду балуються, ріжуть чужі двері, але дядько міліціонер їх піймає і покарає.
Дільничний довго скаржився на свинські мерзенності «битовухи» і маленьку зарплатню. Богдан співчутливо кивав. За ремонт дверей довелося викласти гроші, відкладені на електричний чайник.
А ще через кілька днів, нашвидку снідаючи за кухонним столом, Богдан підняв голову — і зустрівся
