галузці лехібе али — великого лісу, — так у нього в жилах текла кров рідного племені.
Силу-силенну книг написали люди про работоргівлю, піратство й невільницькі базари Карібського моря та західного узбережжя Африки. Проте й острови Індійського океану, від давнини до сьогодні,— вселенський базар: тубільці, їхні землі ставали власністю «покупців» — загарбників.
Хто тільки не простягав сюди рук! Португальці, голландці, французи, англійці…
Людей продавали, вивозили в рабство. Чимало забрали і з Носі Мазави. Але ж не всіх, і корінь тубільного роду не вчах.
Американці, прийшовши недавно, вчинили інакше. Вони раз і назавжди вирішили покінчити з аборигенами — одних вивезли з Носі Мазави невідомо куди, інших загнали в концентраційні табори — резервації.
Спочатку взялися за архіпелаг Чагос, потім — за Носі Мазаву, острови, що, як писав кореспондент англійської газети «Морнінг стар», Сполученим Штатам дісталися, «ніби після вибуху нейтронної бомби, — земля без людей — чистими».
Ось на цій землі без людей і переховувався Лотин земляк Барарата.
Дівчина, з його слів, переповіла нам про долю носімазавців — жителів невеличкого острівного висілка, розташованого за кілька миль на захід від Яо-Ватономбі.
То було багато днів тому. У виселок, де були фосфатні виробки, дійшла чутка, ніби з сусіднього села всіх кудись збираються вивозити. Ніхто цьому не повірив, аж поки Гасан-Анцанца — сільський наглядач — оголосив велику сходку.
Люди, як завжди, зібралися біля резиденції — довжелезного, вшитого цинком, сарая. Там була контора. В одній із кімнат жив з дружиною наглядач.
Ім'я його Гасан, але остров'яни, зазнавши від нього немало лиха, називали наглядача анцанца, тобто — акула, бо жорстокістю він був схожий на морську хижачку.
Отож і цього разу остров'яни від нього нічого втішного не ждали.
Гасан-анцанца прийшов не сам. Разом із ним на поміст перед резиденцією піднялися незнайомі білі люди: їхній самбо-міаді, корабель, став недалеко від берега, за рифом.
Ця сільська акула, Гасай, мабуть, могутніший за чаклуна, за самого ківа — злого духа, якому нічого не варто довести до безтями людину.
Ніхто до пуття не знав, звідки в тутешніх місцях з'явився наглядач. Говорили, що десь ніби на заході є земля, великий острів, на якому Гасан раніше жив. Там він і навчився грамоти, а ще — командувати людьми.
Прибувши сюди, він показав, на що справді здатний. Немилосердний, жорстокий князьок! Так, як оті загребущі, насаджені на рухливу металеву стрічку — транспортер — черпаки, вгризаючись, руйнують незайману фосфатну землю, — так робота, на яку Гасан-анцанца виганяв людей, виснажувала їхні м'язи й душі.
І порятунку не було: все належало Гасану та вахіні — білим чужинцям, які припливали по добуте добриво.
Ось цей повелитель і звертався нині до тубільців, перекладаючи їм те, про що говорив високий білий чужинець, зодягнений у зелену військову форму.
Не всі його слова були зрозумілі остров'янам, але основне вони збагнули: Носі Мазава — чудовий острів, проте поклади гуано й фосфатів уже вичерпані. Тож його треба якомога швидше залишити.
— Вам на поміч, — немов жаба, заквакав Гасан, — прийшли друзі всіх народів — американці. Америка — велика земля, вона може нагодувати й напоїти навіть тих, хто живе від неї далеко. І вожді з тієї прекрасної країни послали на Носі Мазаву свій військовий корабель, щоб він вас порятував і від цих жахливих ям-кар'єрів, які лишилися після забраних покладів, перевіз на інший, щасливий острів. Ну, а Носі Мазаву наші великі брати-американці зроблять знову квітучим: позасипають ями, збудують причали. І, може, колись ви захочете знову вернутися додому.
Люди стояли пригнічені й безмовні. На роздуми не давали часу. Гасан повідомив: остров'яни мають право лише забігти в «компаунд» — величезний, накритий толем сарай-нічліжку, чи в хижки, де жили їхні сім'ї, взяти одяг та дітей.
— І всім одразу ж сюди! — як завжди суворо, додав.
Охочих переселятися на «щасливий» острів виявилось мало. Майже ніхто з тубільців не повернувся до резиденції.
Ось тоді-то великі «брати» — американці — й заходилися годувати й поїти своїх менших братів. Влаштували облаву, силоміць заганяли охоплених жахом остров'ян на корабель. І люди, вже з борту того самбо-міаді, кидалися у воду, пливли до берега.
Сльози. Крики. Плач.
Щоб не лишити в тубільців найменшої надії на вороття, американці підпалили їхні хижки, «компаунд». У розпечене сонцем небо чорним смолоскипом піднявся стовп вогню й диму.
Носі Мазаво, Світлий острове, прощавай! Ти стаєш мертвим, мертвим, мертвим…
Американцям усе-таки не вдалося взяти всіх остров'ян. Дехто втік, і з ними Барарата.
Спочатку втікачі переховувалися неподалік від колишнього висілка, в лісі, а коли кількох із них схопили і там же, на узліссі, розстріляли, — Барарата й ще четверо остров'ян пішли геть від берега — далеко в джунглі.
Минали дні, місяці. Тубільці стали обачніші, жодного з них переслідувачі так і не спіймали. Тепер у джунглях жило чимало людей — втікачів з інших сіл і виселків. Був серед них і Барарата.
— Militarie Americain,[39] які були з містером Ха-ха, нас шукають, — сказала Лота.
— Дружки містера Бетлера? — здивувавсь я.
— О, так, Бетелера, — відповіла вона, коверкаючи прізвище душогуба.
— Тобі про це сказав Барарата?
— Іе,[40] Барарата, — кинула дівчина погляд на тубільця. — Вони зчиняли tumulte.[41]
— Кіме Михайловичу, — переклав я командиру. — Лота каже, що американці натрапили на слід тубільців, які давно втекли у джунглі і живуть там із сім'ями. Барараті про це розповів односел, якому вдалося уникнути полону. Янкі з собаками прочісують тепер усі доступні їм хащі.
— Доступні, Васю, — розважливо мовив Кім Михайлович. — А ми в такій глухомані, що американцям сюди не проникнути не те що з собаками, а навіть із мавпами. Отже, дочасно нічого й панікувати.
І все-таки Лоти не повідомлення насторожило.
Двічі за останні дні бачили ми над джунглями вертоліт. Він довго кружляв, потім зник за крутогір'ям. Через годину з'явився знову. Тоді ми не надали цьому особливого значення. Кружляє, ну й нехай собі кружляє — мабуть, робить фотоаерозйомку. Тепер же все поставало в іншому світлі. Від нас, виходить, не відчепилися, намагаються вистежити і захопити, бо про таємницю Голови Дракона, звичайно ж, не повинен знати ніхто на світі: у пресі й так багато галасу з приводу присутності американців на Чагосі. А що буде, коли стане відомо про Голову Дракона й експерименти на ній?
— Невже вони зрозуміли, що ми врятувалися? — подав голос Альфред.
— Очевидно, — відповів Кім Михайлович. — Хтось, мабуть, із охорони лишився живий, угледів, як ми пливли на дельфінах. Ось вони про всяк випадок і прочісують ліси.
— Усе, як у ковбойському фільмі,— зауважив я.
— Твої дотепи, да Гама, — розізлився Заєць, — недоречні.
— Чого ж, події справді розгортаються так, що позаздрив би навіть Майн Рід: зустріч із тубільцем, його стріли, намащені смертельною отрутою; переслідування втікачів на землі й із вертольота; вродлива тубілка закохується в молодого провідника; весілля в джунглях; вихід з оточення; відважний учасник наукової експедиції, яка заблудилася в незайманих лісах, Альфред Заєць стає…
— Фантазер! — перебив плин моїх думок Кім Михайлович. — Та зараз нам, хлопче, не до фантазування: треба подумати, як діяти, щоб знову не вскочити в пастку.
Я таки прочитав чимало творів про пригоди. Не раз мріяв бути разом із тими сміливцями. Ліси Амазонської долини, джунглі Нової Гвінеї, снігові простори Арктики — всюди побував я на крилах уяви.
