Мені не терпілося подорослішати, кинути виклик світу. А вирісши, зрозумів: яким я був наївним! Пробиратися крізь джунглі й долати арктичну пустелю для забави, тільки тому, що ти начитався про них — безглуздя, марна трата часу, як і боротьба з абстрактними ворогами.
І коли я про це думаю, згадується один хлопець, романтик, як говорив про нього дехто.
Романтика крилася ось у чому: той хлопець не хотів бути схожим на інших, прагнув будь-що виділитись серед людей, прославитися на все село.
Після школи його однолітки пішли працювати в поле й на заводи, а великий романтик подався в мандри. Так він опинився у північних районах країни.
Як відомо, популярним стає той, про кого напишуть у газеті або покажуть по телебаченню, — працею заслужена шана. І ось аж із Півночі в районну газету надходить лист, розповідь про хлопця, який, далеко від рідних степів, випасаючи оленів, домігся буцімто неабияких трудових успіхів.
Замітку про земляка, прославленого оленяра — «Лист із півночі», а також фото — великий романтик на собачій упряжці серед оленячого стада — надрукували.
Брехня розкрилася пізніше. Виявилося, що той «герой» ніколи оленярем не був, а з бригадою «шабашників», таких, як сам, егоїстів тинявся на півночі, правдою й неправдою заробляючи грошики. Він же про себе й надіслав листа, підписавшись, звичайно, чужим іменем, і, отже, жорстоко поглузував із своїх довірливих земляків.
Таке міг зробити, до речі, й Анатолій Мотовило, той матрос-«грамотій», із яким я колись плавав і хто потім, погнавшись за довгим карбованцем, списався з «Буревісника», розвів свиней і заходився ними торгувати.
Ну, а я… Чи щасливий я? Мабуть, щасливий. Життя — суворе й прекрасне!
У мене є мама, яка любить мене найбільше за все на світі і до якої я — милі, солодкі згадки! — після плавання вертаюся перепочити. Є Наташа, друзі, море, кораблі.
Я ніколи не прагнув когось здивувати, викликати подив. Так роблять лише самолюбиві егоїсти, в яких немає й крихти совісті. І крізь нетрі Нової Гвінеї чи тороси Арктики пробиватися не збирався. Сталося само собою, що на долю мені випали і шторми, й джунглі, й вороги, не вигадані — справжні, які заважають жити, зазіхають на все живе і з якими — перемогти або померти! — боротимуся до останку.
…— Так що ж ми вирішили, Кіме Михайловичу? — порушив мовчанку Альфред.
— До висілків на узбережжі зараз іти небезпечно, — пояснив він. — Доведеться зачекати.
Ми залишили панданус, розлоге дерево, на якому зустрілися з Бараратою, і разом майнули на захід, до затоки, де, за свідченням тубільця, колись велися фосфатні розробки і стояли бараки.
Місця ті людьми забуті, а зараз і недоступні: колишня дорога заросла гущавиною. Отже, американці туди не доберуться. Принаймні — суходолом.
НЕПРИКАЯНІ
Це було невдовзі після зустрічі з Бараратою. Ми пробиралися — де по ліанах, де низом попід приземистим підліском — на захід.
— Якщо там, як твердить наш друг, є бараки, то найдуться й дошки і колоди.
— А з них можна змайструвати човен! — зрадів я.
— Ось про це я, хлопці, й подумав, — повів далі Кім Михайлович. — Човен краще будувати не на відкритому узбережжі, а десь у затоці — надійніше.
Проте до затоки добратися не вдалося…
Барарата насторожився, подав знак, щоб ми зупинились.
Довкруг здіймалася густо-зелена стіна лісу. Хащі, як і раніше, були непролазні. Крики папуг, вереск мавп пронизували вранішню тишу. Та слух тубільця вловив ще й інші.
— Ма хандріна,[42] — сказав він, показуючи на височезні дерева. І, глибоко вдихнувши повітря — ніздрі його здригнулися, — тихо додав: — Сентрока.[43]
Але хоч як ми вслухалися, нічого, крім лементу мавп та папуг, почути не змогли. І трунок лісу — дурманливі квіти, пряний сандал, кориця, мірт, ще десятки дерев із п'янкими пахощами — владарював неподільно.
А все ж Барарата помилитися не міг. Як він сказав, що потягло димом, то так воно і є — десь вогнище.
Крадькома попрямували до дерев, на які звернув увагу тубілець.
У джунглів свої закони: господар у них той, хто зрісся з ними навічно. Так було споконвіку. Лише в наші дні, в час електроніки, всевидячих телеекранів-пеленгаторів, новітньої техніки, коли, як мовиться, можна «засікти» й відшукати навіть голку в копиці сіна, — ключі од брами до нерозгаданих джунглів потрапили в руки білої людини. Тубільцям тепер — це зрозуміли жителі Носі Мазави — немає порятунку і в глухомані: народ приречений на знищення й вимирання.
І все ж, незважаючи на те, що проти них, дітей природи, білі зайди використовують найдосконаліші технічні засоби — вертольоти, пеленгатори, «людиновловлювачі», — тубільці не втратили вміння зливатися з довколишнім середовищем, ставати в ньому непомітними, а своїм гострим зором і слухом угадувати щонайменше наближення небезпеки.
Не встигли ми наблизитися до тих великих дерев, як у гущавині почулись удари барабана — хтось забив тривогу. І, ніби плюскіт хвиль, серед листя й гілля залопотіло безліч ніг — лісовики тікали.
У видолку, біля поваленого дерева, куди ми підійшли, ще горів огонь. На жару пеклися, обвуглені з боків, гулясті кореневища. То був батат — солодка картопля тутешніх земель.
Поряд лежала видовжена, схожа на гарбуз або величезний огірок, до половини наповнена водою пляшка — калебаса. До речі, це був таки «живий» посуд — висушений гарбуз.
На прим'ятій траві, ніби згустки крові,— червоніли плями від пережованого й виплюнутого бетеля — листя перцю, в яке загортають вапно та потовчені плоди арекової пальми. У тропічних краях бетель заміняє і тютюн, і водночас жуйку.
Мешканці джунглів, мабуть, обідали або тільки-но збиралися обідати, і ми їх зненацька налякали.
Барарата вихопив із багаття підвуглене кореневище, розломив, як розламують печену картоплю, пополам — солодкий, запашний дух вдарив у обличчя, викликав притуплене почуття голоду. У мене мимоволі потекла слина.
«Картоплі» на жару лежало багато — не об'їмо ж ми тубільців, якщо візьмемо дві-три штуки! І, ніби вгадавши наші думки, Барарата вихопив із вогню ще кілька бульб батата.
Кожному припало по половинці. Їли, аж за вухами лящало.
— Я і вовка з'їв би, — впоравшись із своєю порцією й хитро поглядаючи на вогнище, обізвався Заєць.
— Ні, Альфреде! — зупинив його командир. — Ми не повинні порушувати благородних традицій полярників і тайговиків: завжди треба дбати про того, хто прийде після тебе.
— Та я… Та ми… — зніяковів Заєць.
— Гаразд, — на знак згоди махнув рукою Кім Михайлович. — Смачного — потроху. Перебили голод — от і добре.
Він, ніби огороджуючи вогнище, розкинув над ним руки, даючи зрозуміти Барараті, який уже збирався брати батат: мовляв, не треба! Але тубілець викотив із жару картоплину.
— Кіме Михайловичу, може, він, неборак, голодний — нехай їсть, — заступивсь я.
— Ну, звичайно, — нехай обідає.
Але тубілець і не збирався їсти сам — він розломив картоплину і одну половинку подав Лоті, а другу — мені.
Хоч як кортіло їсти, я відмовився. Проте Барарата не хотів брати назад. Тоді я підійшов до Лоти, — бовдур, спіткнувся — гаряча бараболя впала дівчині на коліна, — і галантно, з гасконським чи, може, іншим прононсом, як то робили славетні мушкетери, сказав:
— Mademoiselle, mille pardons,[44] — і, піднявши із землі, подав
