красуні забруднений спорохнявілою корою батат.
— О, Васка-Кваска! — радісно вигукнула вона. — Merci bien.[45]
Що не кажіть, нам щастить. Неждано-негадано за останній час ми зустріли самітного Барарату, а ось тепер групу тубільців. З одного боку, це, безперечно, добре. Значить, у лісових нетрях ми не одні. Тож якось буде: тубільці нам допоможуть. Але інше… Якщо тут переховується багато втікачів, янкі можуть натрапити на їхній слід — помітять дим із неба, з вертольота чи іншим способом запеленгують скупчення людей. Правда, місце з вогнищем, де ми зараз, постійної стоянки не нагадує. Напевно, тубільці зупинилися тут перепочити.
Невже вони так налякалися, що втекли світ за очі, залишивши навіть «стіл»? Втім, американська солдатня — «pilleur», грабіжники й бандити, як сказала про цих людоловів Лота, — страшніші за змій, за мамбу-крокодила, від якого остров'яни зазнають стільки лиха.
Той, хто побував у їхніх руках, знає: вони — не люди. Жорстокі, кровожерливі звірі! Потрапити до американців — неминуча смерть. (Та ми це й самі добро знаємо.) І тубільці вибрали джунглі — неприкаяність, напівголодне існування.
Нараз Барарата затулив долонею рота — знак мовчати. Ми підкорилися наказу. Нашорошивши вуха, він прислухався. Вслухалися й ми. Але… Те саме: папуги, дрозди, мавпи — їхнє нескінченне базікання, сварки, лемент.
Тубілець гукнув:
— Тофіодрано!
Ніхто на його голос не відповів.
— Тофіодрано! — повторив він. Різноголоса музика лісу поглинула крик.
І втретє гукнув Барарата (Лота пояснила, що «тофіодрано» мовою тутешніх племен означає: «вітер з моря». Цей вислів, як і «орамбаратра» — «сильний дощ», служить запрошенням, паролем для спілкування незнайомих тубільців між собою.
Здалеку, приглушено й тихо, ніби голос просочувавсь із землі, почулося:
— …орам… ба-ратра… орам… ба-ратра…
— Тофіодрано!!! — ще сильніше закричав Барарата.
У відповідь пароль теж пролунав гучніше, мовби поряд.
Один за одним виходили з гущавини люди — чоловіки, жінки, діти. До нас вони не наближались. Настовбурчивши готові для нападу піки, крадькома визирали з-за дерев.
— Кі… Кі…— тремтячим голосом озвався Заєць. — Кіме Михайловичу, — нарешті вимовив він, — зараз нам буде капут…
— Спокійно, друже. Без паніки!
Тубільці щось незрозуміле викрикували. Навперебій лунали сердиті жіночі голоси, плакали діти.
У таких випадках кажуть: хмари збираються. А й справді ситуація була критична. Нас звідусюди оточили, взяли в лещата. На яке дерево не глянеш — за кожним стоїть тубілець. Один необачний крок — і в нас полетять стріли.
Лота підійшла до Барарати, стиха йому шепнула, він так само тихо їй відповів. І тоді дівчина ступила крок уперед і, звертаючись до тих, хто нас оточив (я, звичайно, довільно переповідаю її слова), сказала:
— Брати мої, остров'яни! Не бійтеся — ці незнайомі вам білі моряки із загиблого судна, які самі зазнали багато лиха, вас не скривдять. Це кажу вам я, ваша землячка Лота Анівона — із танани[46] Яо-Ватономбі. Мене, як і їх, цих іноземних моряків, американські бандити захопили в полон і довго тримали на океанській скелі. Ми звідти гуртом утекли. Нас було п'ятеро. За тими он високими горами, — вона показала на південь, у бік залишеного нами горба, — ми поховали свого товариша, а тепер пробираємося в Яо-Ватономбі. Мої слова може підтвердити Барарата, теж ваш земляк, який уже кілька днів нас супроводить.
Як тільки вона це сказала, з-за дерев, неабияк здивувавши тубільців, та й нас, вибігла заплакана дівчинка й прожогом кинулася до Лоти.
— Фанжава?! — схвильовано вигукнула наша красуня.
У Лотиних очах відбився й подив і радість. А дівчинка, тулячись до її ніг, плакала й плакала.
Не сходячи з місця, ми мовчки спостерігали за тією зворушливою сценою.
— Вона є з мого танани, — хвилюючись, пояснила Лота.
І вже потім розповіла, що маленьку Фанжаву разом з іншими жителями Яо-Ватономбі американці збиралися кудись везти. Але маленька «дикунка» по дорозі до берега втекла. Довго переховувалася в лісі, аж поки натрапила на ось цих утікачів з інших сіл і висілків.
Зустріч землячок була красномовніше, ніж Лотині слова. Тубільці нарешті відважилися до нас підійти.
Їх було багато, може, душ п'ятдесят. Я з болем дивився на цих нещасних людей. Кому вони зробили лихо? Чого змушені поневірятися у вологих, непридатних для життя хащах? Виснажені, знервовані й пригнічені, тубільці не могли не викликати співчуття, і серце моє стислося від жалю.
На тілі в багатьох гноїлися невигойні рани. Особливо тяжко було дивитися на виснажених, рахітичних (тонюсінькі руки й ноги, розбухлі животи) дітей.
Всі здобутки цивілізації, подумав я, вся ота електронна техніка, космічні кораблі, які доставили землян на Місяць; апарати, що скоряють морські глибини; і розум учених, і гучні промови сильних світу цього про добробут народу — промови тих, у чиїх руках влада, — чого все це варте, якщо люди, в даному разі ці остров'яни, знедолені, приречені на згубу, а в їхніх дітей немає майбутнього?! Для чого і в ім'я чого треба було мирний острів обезлюднювати, робити з нього військовий полігон? Чи не для того, щоб зграя розжирілих на людській крові мільярдерів збагатилася зайвими мільйонами доларів?
І ненароком згадалася бесіда на борту нашого «Садка» перед тим, як він мав рушати в Індійський океан.
— Не рахуючись із волею народів, — говорив лектор-міжнародник, — американські палії в усіх куточках земної кулі поставили свої стратегічні бази. Для чого? — запитаєте ви. Американська вояччина твердить: це продиктовано інтересами безпеки їхньої країни. Грубий обман! Бо, скажімо, той же атол Дієго- Гарсія чи острів Носі Мазава — за тисячі миль од Сполучених Штатів Америки, і на американців ніхто не збирався нападати. Навпаки, вони загарбують землі інших країн. А будуючи стратегічні об'єкти, наживається, в першу чергу, купа знахабнілих мільярдерів-мілітаристів. Замовлення для військово-промислових концернів стали справжньою золотою жилою.
Пентагон — міністерство оборони Сполучених Штатів Америки — між тими концернами щорічно розподіляє десять мільйонів замовлень. Ось деякі з них: концерни «Дженерал дайнемікс», «Локхід» будують підводні човни системи «Трайдент»; лабораторія імені Лоуренса в Ліверморі (штат Каліфорнія) спеціалізується на виробництві нейтронної бомби; концерни «Рокуелл інтернешнл» та інші замість хліба й масла «подарували» американцям сто міжконтинентальних ракет «MX», стільки ж стратегічних бомбардувальників «В-1», створили літаки-невидимки «Стелт», розробили великомасштабну протиракетну систему в космічному просторі.
— Ці міжконтинентальні ракети, — пригадується, говорив лектор, — ці бомбардувальники, найдосконаліші підводні човни та інші знаряддя смерті — наймасніший кусень спеченого Пентагоном «пирога». За підрахунками спеціалістів, прибутки поставщиків військового відомства США — всіх отих «локхідів», «дженералів», «рокуеллів» та інших гробарів-концернів на сімдесят відсотків перевищують прибутки підприємств, які випускають у сьогоднішній Америці мирну продукцію. Отже, «індустрія смерті» в США тих, хто «дбає» про народний добробут, набагато вигідніша (бо приносить більші прибутки), ніж індустрія життя.
Мільярди доларів витрачаються на виготовлення смертоносної зброї, а в себе вдома американці не можуть нагодувати знедолених. Ще й намагаються подати «допомогу» іншим народам.
Ось яка вона, та «поміч»! Носі Мазава — невеликий острів. Жменька тубільців, «дякуючи» Америці, поневіряється в джунглях. Здавалося б: така мізерія — дві-три сотні людей — не варта й уваги. Але ці бідні діти, їхній прохальний погляд, що обпікає душу… Я не міг спокійно на них дивитися. Гнів закипав у мене в серці.
