- Я й не збираюсь жартувати. Ведіть нас до Президента.
ВИКРАДЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА
Ендрю й Семен, передчуваючи недобре, сховалися в темній ніші й вистежували, куди Герд поведе їхніх друзів. Вони чули відповідь Максима, помітили також, що Герд, скориставшись рацією, доповів про події в катакомбах Президентові. Після розмови з Президентом поштивість Герда щодо Кривошеєва одразу ж змінилася на зневажливу холодність. Обом затриманим наглядачі наділи металеві браслети на заломлені позаду спин руки. Сумніву не лишилося: Президент наказав відвести Максима й Кривошеєва до в’язниці, звідки існувала одна дорога: на катапульту, що викидає у відкритий космос.
Ендрю й Семен темним тісним тунелем, що був відомий тільки їм, продерлися до штабу братства й годин зо дві сперечалися про те, що їм належало робити.
- Знаю, - мовив нарешті Ендрю, втаємничено посміхаючись.
- А саме? - у голосі Семена чулась безнадія. - Якщо ти вирішив влаштувати напад на в’язницю, то наперед кажу: ні й ні! Вони всіх нас покосять лазерними автоматами.
- Напад, але не на в’язницю.
- То куди ж?..
- На президентський палац.
Вчитель, не вірячи власним вухам, безтямно глипав на друга. Вираз Семенового обличчя передавав розгубленість і недовіру.
- Ну й ну! Чогось більш фантастичного ти не міг вигадати?
Після нетривалої суперечки Ендрю пояснив свій план. Президентський палац охоронявся тільки з боку ферми й від катакомбів, де чергували дебелі негри, що підіймали ліфтом до горішньої сфери добре відомих їм людей - фактично лише академіків. За ліфтами недремно наглядали агенти Герда. Мабуть, саме заради зручності нагляду все Гердове господарство разом із в’язницею містилося неподалік ліфтів.
З боку космосу палац, сад і весь академічний комплекс взагалі не охоронялися. Із космосу можна було проникнути лише через обсерваторію, але ось уже понад п’ять століть будь-якої загрози з цього боку ніхто не помічав. Кораблі Галактичної Варти ніколи не втручалися в життя колонії. Макаров та Герд вбачали небезпеку хіба що з боку носіїв генофонду - особливо після чергових акцій по скороченню їхньої чисельності. Але ж вони, на думку зверхників Академії, виходу в космос не мали й не могли мати. Саме цією помилкою Президента й шефа поліції вирішив скористатися Ендрю. Максим поцікавився:
- Ти певен, що Лі Чунь не здійме галасу?
- Лі Чунь симпатизує нашому братству, - відповів Ендрю. - Щоправда, виявляти цього він не бажає. Гадаю, старий попросить, щоб його замкнули в якійсь коморі. Не хвилюйся, Прокіп про нього подбає. А ти попроси хлопців, щоб влаштували невелику аварію на електростанції. Світло нам заважатиме. Найвигідніше це зробити тоді, коли в палаці покладуться спати. Щодо розташування кімнат, то ліпшого знавця, ніж Сільвія, в колонії нема.
- Чи ти не занадто їй довіряєш? - невдоволено пробурчав Семен.
- Я довіряю Прокопові. А взагалі, друже... Якщо не довіряти людям, то жодної ризикованої дії починати не можна. Ну, а дій без ризику... Хіба такі бувають?
Семен хвилини зо дві роздумував. Він монотонно барабанив пальцями по столу, ніби грав на якомусь музичному інструменті. Нарешті занепокоєно запитав:
- Гаразд, хай буде так. Але чого ж ти хочеш досягти цим нападом?
Ендрю нервово підвівся з кам’яного ложа й почав ходити з кутка в куток. Його голова ледь не торкалась кам’яної стелі.
- Нарешті! - дещо іронічно кинув у відповідь велетень. - Тобі не здається, що саме з цього запитання й належало починати?..
- Може, й так. Але не тягни, кажи.
- Викрадемо Президента! - звалив на голову другові свій карколомний задум Ендрю. Семенові здалося, що Ендрю трохи хизується або, може, й справді пишається сміливим задумом.
- А потім? - скептично запитав учитель.
- Притягнемо його сюди.
- Ти хочеш показати йому наш вихід у космос?
- Це вже не матиме значення.
- Тобто?
- Хіба не ясно, Семене? Більше він в Академію не повернеться. Годі! На його совісті сотні замучених. Якщо не тисячі.
- Так, згоден, - після тривалої паузи мовив Семен. - Щоправда, у твоїх словах є неточність. На його совісті взагалі нічого немає, бо немає й самої совісті. Але суть не в цьому. Суть у тому, друже, що він уже понад п’ять століть Президент Космічної Академії Наук. І таки ж справді творець цього світу. Хай обмеженого, але... Хіба цього мало? Отож не нам з тобою вирішувати його долю. Ми надто мало знаємо, щоб узяти на себе таку відповідальність.
Стиснувши величезні кулаки й по-волячому зігнувши коротку шию, Ендрю грізно наближався до вчителя. Здавалося, він ось-ось зажене його в надра кам’яної стіни, бо тому бідоласі нікуди було відступати.
- Як це - мало знаємо? - ревів Ендрю. - Хіба нам не відомо, що Макаров - космічний злочинець? Та хай він який завгодно світоч науки, але злочин його проти людства й людяності заслуговують смертного вироку!
- Можливо, - погодився Семен. - Проте ми з тобою не судді. Це мають вирішити самі академіки.
- Жди від них! - лютував Ендрю. - Макаров їх розбестив і підкупив спецліжками... Ну, й дівчатками з ката-комбів. Академіки - співучасники його злочинів.
- Лі Чунь і Кривошеєв також?..
- Я цього не сказав.
- У нас немає інших академіків, друже. Мусимо шанувати тих, які є... Без згоди Кривошеєва й Максима я за цю справу не візьмуся.
Ендрю аж зблід від обурення:
- Слухай, філософе недорікуватий! Хіба ти забув, де вони зараз? їх спершу треба визволити, а тоді вже з ними радитися... Гаразд, я тобі обіцяю, що не перегризу Макарову горлянку. Бо якби я це зробив, Герд знищив би Кривошеєва. Стосовно Максима... Може, й не наважився б. За ним стоїть Галактична Варта... Словом, діємо в такий спосіб. Нехай Макаров звільняє Кривошеєва й Максима, а тоді вже разом вирішимо, як бути далі. Але повір... Якщо твої академіки не виженуть Макарова геть з колонії... Куди завгодно... Я його задавлю оцими руками! І хай тоді мене четвертують.
Дві п’ятірні, якими можна обхопити стовбур піввікового дерева, моторно демонстрували свої можливості перед очима вчителя.
- Що ж, на таке я пристаю. Та чи погодиться Президент звільнити...
- Погодиться! - безапеляційно процідив крізь зуби Ендрю. - Ми його гарненько попросимо.
Прокопа довго умовляти не довелося. Так само без зайвих балачок пристали до їхньої змови Лі Чунь, а також Сільвія, котра почувалася в обсерваторії, мов у себе вдома. І, мабуть, ми не виявимо нескромності, якщо скажемо, що вона не так уже й рідко прибирала вранці Прокопове ліжко.
Отож, якось посеред ночі в колонії всюди погасло світло. В палаці Президента цього ніхто не помітив, бо всі спали. Сад здобув не властиву йому таємничість, зорі набули дивної яскравості. А проте їхнього світла було не досить, вони ледь-ледь розріджували темряву під величезною пластмасовою сферою. І якби двоє чоловіків і маленька рухлива жіночка не так добре орієнтувалися на садових алеях, їм би довелося йти навпомацки.
Попереду, прокрадаючись поміж кущами, впевнено просувалася Сільвія. За нею від дерева до дерева, часом падаючи і знову підводячись, перебігали Ендрю й Семен. Унеза-барі всі вони опинилися у спальні
