- Так, так, Наташо, бiжiть... - погодився Тарабкiн.
Для Северсона настала мить, коли далi зволiкати вже не можна було. Вiн пiдiйшов до дверей, постукав.
- Зайдiть! - сказав Тарабкiн. - О, це ви?.. Яким вiтром?! Ми щойно саме розмовляли про вас, i Наташа пiшла поглянути, як вам спиться...
- А її не можна повернути? - стурбувався Северсон. - Вона злякається, якщо не знайде мене в кiмнатi.
- Нi, нi. Вона подумає, що ви все ще гостюєте у Зайцевих... Але що з вами? У вас дуже поганий вигляд...
- Я прийшов попросити... хотiв вас попросити... - збентежений Северсон не мiг пiдшукати потрiбних слiв.- Не гнiвайтесь, що я турбую вас вночi... Не вважайте це за невдячнiсть: менi подобається у вас, але...
- ...Але вiтчизна лишається вiтчизною, чи не так? - посмiхнувся Тарабкiн. - Догадуюсь, що ви хотiли сказати менi саме це. Ну, що ж - я збирався вiдвiдати вас завтра вранцi i повiдомити, що лiкування закiнчилось ранiше, анiж ми гадали. I в цьому нам дуже допомогли ви самi. Ви - стiйкий хлопчина... Розлучаюсь з вами неохоче - адже ви таки трошки мiй син. Але що ж вдiєш: 'Додому, додому кличе дорога!' - як сказав колись старий китайський поет.
На вiдеофонi поблизу операцiйного стола блимнуло червоне свiтло, i на екранi з'явилось стурбоване обличчя Наташi Орлової:
- Що робити?.. Северсон знову зник...
- ...I чекає вас тут. Вiн хоче попросити вас, щоб ви допомогли йому приготуватись у дорогу. Завтра вранцi ви вдвох вилiтаєте до Норвегiї...
***
Северсон уже давно спав спокiйним сном, коли Наташа подала Тарабкiну копiю одчайдушного 'листа в минуле'. Академiк похитав головою:
- Я зрозумiв його стан одразу ж, як тiльки вiн поткнувся в дверi. Гадаю, що подорож на батькiвщину буде для нього найкращими лiками. Правда, на нього чекає деяке розчарування, але тiльки там вiн зможе вiднайти самого себе... Нам треба виправити свою помилку хоч зараз...
- Помилку? - знизала плечима Наташа.
- Так. Не можна було лишати пацiєнта самотнiм. Ми мусили дати йому компаньйона з тiєї ж хвилини, коли вiн прийшов до пам'ятi. А можливо, йому ще краще дихалося б у товариствi багатьох людей. Самотнiсть - поганий друг, а ще гiрший порадник. Слiдом за нею ходять похмурi думки, а iнодi й розпач. Особливо у людей, якi не бачать перед собою ясної мети.
Роздiл XII
Повернення
Красивий срiблястий ракетоплан, м'яко погойдуючись, помчав довгою стартовою дорiжкою, легко зринув у повiтря i, описавши коло над аеродромом, почав набирати висоту.
Палаци Москви зменшувались i даленiли. Мiсто застилала запона хмар. Свiтла блакить неба синiшала, перетворювалась на iндигову, поки, нарештi, зовсiм потемнiла. На небосхилi проступили зiрки. А водночас до кабiни через iлюмiнатори зазирало золоте сонечко.
- На цiй висотi небо скрiзь чорне, - вiдповiла Наташа на нiме запитання Северсона. - Тут повiтря таке розрiджене, що сонячним променям нема вiд чого вiдбиватись... А погляньте-но на обрiй! Навiть найнедовiрливiшi позбулися б тут сумнiву в тому, що наша Земля - кругла...
Деталi на поверхнi планети поступово розпливались, зникали. Все внизу запнула суцiльна пелена хмар. I може саме тому втратилось будь-яке уявлення про швидкiсть руху лiтака; здавалось, вiн просто висить серед безмежного простору i тiльки ледь-ледь здригається вiд роботи двигунiв.
Збiгло зовсiм небагато часу, i ракетоплан почав знижуватись.
- Промiжна зупинка? - запитав Северсон.
- Нi, приземляємось у Осло.
- Так швидко?.. Отже, Митько був правий... Тiльки нi, це не Осло! вигукнув вiн, коли ракетоплан прорвав запону хмар над аеродромом. - Я це мiсто знаю як свої п'ять пальцiв!
- Запевняю вас, це справдi Осло, - посмiхнулась Наташа. - Правда, трохи змiнене за роки вашої вiдсутностi.
На аеродромi мандрiвники пересiли на вертолiт i продовжували свою подорож над узбережжям, покраяним численними фiордами.
- Я оце думаю, - порушила мовчанку Наташа, - чи не краще було б попередити мешканцiв Ярлсберга, що ви прилетите? Зустрiч могла б бути радiснiшою для вас.
- Навпаки, Наташо, я радий, що прилiтаю iнкогнiто. Не люблю урочистих промов, а до того ж повертаюсь додому не як переможець, а як переможений.
В його голосi бринiв глибокий сум. Що могла сказати Наташа? Як заспокоїти людину, що повертається до рiдної країни, де вже немає нi близьких, нi друзiв? Слова тут зайвi.
Северсон переходив од вiкна до вiкна i палаючими очима стежив за рiдною землею, що пропливала глибоко пiд ним. Мiстечка й села здавались йому бiльш барвистими й веселими, пустельна тундра - зеленiшою. Хвойнi лiси на диких скелях кликали його повернутись назад, у дитинство, йому здавалось, що аж сюди, до сонцем пронизаних висот, долiтає знайомий гуркiт гiрських струмкiв.
Над голими верхiв'ями Скандинавських гiр вималювався на обрiї снiжно-бiлий шпиль Гальдгепiгену, вдалинi заблищала гладiнь моря.
- Погляньте, Наташо, лiворуч! Там - Берген! - по-хлоп'ячому радiсно вигукнув Северсон.- Я знаю тут кожну вершину, кожен острiвець. Праворуч вiд нас - Гаупне та Лейкангер. Нам треба летiти на Гулен, а потiм уздовж узбережжя до гирла Сегне-фiорду.
Незабаром вертолiт наблизився до групи невеликих острiвцiв.
- Чи не можете ви летiти трохи нижче? - попросив Северсон пiлота. Щось я не впiзнаю рiдного краю.
Острiвцi справдi дуже змiнились. Тодi, коли Северсон бачив їх востаннє, на них лише де-не-де чорнiли халупи рибалок. Тепер ця мiсцевiсть нагадала Северсону московський Парк культури i вiдпочинку. Поз'єднуванi мостами острiвцi перетинали в усiх напрямках вулицi-алеї, уздовж яких серед зеленi свiтились красивi будинки.
- Куди ж подiлись рибалки? - здивувався Северсон. - I звiдси їх витiснили багатiї?
Наташа мовчки посмiхнулась, а вiн продовжував скрушно:
- Нашi рибалки були люди поряднi, чеснi... Саме на цьому островi жив старий Фрiтьйоф Ельвестад. Ми, хлоп'ята, часто його вiдвiдували. То був такий собi народний фiлософ - говорив небагато, зате мудро...
Северсон похитав головою i попросив пiлота:
- Прошу вас, приземлiться... Бачите оту долину пiд скелями?..
Вертолiт почав повiльно знижуватись, наближаючись до скелястого берега.
- Звiдси до нас година ходьби. Чи не хочете пройтись пiшки, Наташо?
- Охоче пiшла б з вами, але на мене чекає вiзит. Професор Иогансен з Фарнеса попросив допомогти йому поставити один експеримент. Ви тим часом огляньте рiдний край, а увечерi зустрiнемось у лiкаря Галльстрема. Ви його знайдете легко, тут його знають всi. Прошу, не забудьте передати йому листа вiд академiка Тарабкiна... Якщо дозволите,- я вiзьму вашi речi з собою. Вам легше буде йти.
***
Тiльки-но вертолiт зник за кам'яною стiною фiорду, як Северсон повернувся обличчям до моря й сiв на великий замшiлий камiнь. Вiн дивився на кучерявi баранцi хвиль, i його серце поступово заспокоювалось.
Вiтчизна! Рiдний край!
Все було таким, як i колись. Грiзнi вали набiгали на прибережнi скелi, з гуркотом обрушувались на них, вiдбивались i котились назад, стикаючись з наступними. Над скелями височiли покрученi сосни, зазираючи в ущелину, яка лишалась такою ж романтичною й красивою, як i тодi, коли Лайф блукав тут з хлопцями. Тiльки стежка, що вела вгору, за цей час перетворилась на хорошу дорогу. Северсон ще раз озирнувся на море i рiшуче попростував нею.
За першим поворотом з'явились 'карлики'. Так, вони на тому ж мiсцi, незмiннi. Химерно згрупованi скелi все ще нагадують святкову гульню гномiв. Тiльки похлянь пильнiше, одразу ж побачиш, як їхнi обличчя починають посмiхатись, ворушитись. Найменший гном з досадою дивиться на море, де, за древньою
