легендою, вiкiнги забрали в нього човен... Iншi скелi теж не лишаються нiмими. Гострi тiнi вiд сонця вдихнули в них життя. З гри свiтла i тiней на стрiмчастiй кам'янiй стiнi виступає посiчене крижаними вiтрами обличчя Амундсена...
Северсон здригнувся, клiпнув очима. Створена розбурханою уявою картина розпливлась, розбилась на окремi свiтлi й темнi плями.
- Рiдний край... - Северсон зiтхнув i попрямував далi.
Дорога тепер в'юнилась вузькою долиною понад шумливим гiрським струмком. Вiн дзюрчав i вирував, люто бив об гранiтнi береги, мчав через скелястi пороги до моря. Цей струмок нiс перший привiт з рiдного села.
'Ще один поворот, - думає Северсон, - i я побачу халупу маляра Абiлгаарда'.
Його житло, сховане в густому чагарнику, завжди приваблювало хлопчакiв своєю таємничiстю. Похилий вiком дiдусь Абiлгаард ходив навколишнiми селами, пропонуючи свої картини. Люди нiчого не купували в нього, зате давали йому милостиню, як жебраковi. Вiн брав її з дитячою посмiшкою: 'Дякую, дякую! Тепер у мене буде за що купити фарби!'. Але всi знали, що вiн вже давно не малює, а на тi грошi купить хлiба та солонини, щоб не померти з голоду...
Однак у прогалинi помiж столiтнiх сосен з'явилась не халупа, а велика сучасна вiлла з скляним дахом. Северсон зупинився перед нею i довго стояв замислений. Незабаром у вiкно визирнув усмiхнений чоловiк з маленькою цапиною борiдкою i привiтно махнув рукою, нiби запрошував завiтати...
Це не був старий Абiлгаард. Це був хтось чужий. Новий мешканець вiдлюдного куточка чудової долини.
Северсон збентежено опустив очi i швидко рушив далi,
Зразу ж за наступним поворотом очам подорожнього вiдкрилась широка долина. Та тiльки все в нiй було незвичне, нове. Куди подiлись старi поважнi будови? Звiдки взялись вiлли та багатоповерховi будинки?
I все ж вiн вдома. На цьому горбi, траплялось, сидiв вiн вечорами з молоддю. А в лiсi, що над горбом, лазив по соснах, видираючи там совинi гнiзда. Ох i перепадало ж йому за це вiд матерi!
Гори й лiс не змiнились. Але на оцьому ось мiсцi стояв зовсiм iнший будинок. В обшарпанiй халупi тут доживали вiку бiдолахи, що лишались на бiлому свiтi без рiдних та майна. Деякi з них, правда, запевняли, що мають сина чи дочку в Америцi, де їм, мовляв, добре живеться. Проте поштар завжди проходив повз притулок, не звертаючи на нього уваги. I старим лишалась єдина втiха: марнi сподiвання, з якими вони i йшли в могилу...
Северсон звернув з головної дороги i попрямував стежкою помiж кущiв до невеликого гайка серед скель. Тут вiн знав кожен камiнь, адже ця стежка вела до його рiдної хати.
Коли помiж дерев з'явився старий, типово пiвнiчний будинок з високим димарем, у Северсона засяяли очi. Вiн побiг уперед, потiм зупинився.
Старий будиночок лишився таким самiсiньким, яким був тодi, в 1927 роцi, коли Северсон вiдвiдав його востаннє.
I сумно, й радiсно людинi, яка прийшла на побачення з своєю юнiстю, з минулим, що вже нiколи бiльш не повернеться.
Хто живе в тобi, старий будинок? Як i колись, старанно прибрано палiсадник, нiби й сьогоднi попрацював у ньому дбайливий батько. I в ящиках пiд вiкнами смiються квiти...
Аж зараз погляд Северсона упав на мармурову дошку над дверима. Викарбуванi на нiй золотi лiтери розповiдають, що в цьому будинку народився i прожив свою молодiсть вiрний соратник Амундсена, звитяжний борець з крижаними просторами, який вiддав своє життя служiнню людству i науцi. А внизу дошки - свiжа приписка: '...i який був наукою знову повернений життю та людству'.
Знов i знов читає Северсон напис. Радiсно й тоскно стискається в нього серце; йому важко повiрити, що це написано про нього; як не вiриться i в те, що вiн справдi пролежав довгi десятирiччя в кризi Арктики.
I не помiчає вiн, що на нього вже давно з порога лагiдно й зацiкавлено дивиться сивоголовий дiдусь.
- Ну, здрастуй, Лайфе!
- Здрастуйте... - Северсон здригнувся, глянув на дiдуся.
- Заходь, любий хлопчику... Я давно вже чекаю на тебе...
Старий узяв гостя за руку, повiв до будинку. Северсон iшов за ним, як у пiвснi. Та ось вiн стрепенувся:
- Скажiть, звiдки ви дiзнались, що я приїду?
- А куди б тебе повела твоя перша дорога, як не додому? - посмiхнувся дiдусь. - Вiдпочинь пiсля подорожi, а я тим часом злiтаю вниз, у мiстечко, та привезу чогось попоїсти...
- Дякую, дiдусю! - щиро сказав Северсон, зворушений не стiльки змiстом, скiльки iнтонацiєю слiв старого.- Тiльки дуже прошу: нiкому анi слова! Не розповiдайте про мiй приїзд. Все одно мене тут уже нiхто не знає...
Дiдусь пiшов. Северсон лишився один.
Старий буфет стоїть там, де й стояв, - тiльки статуетки
та посуд розставлено трохи iнакше. У простенькiй вiтальнi все дихає давнiм родинним затишком. Правда, стiна проти вiкна перетворилась на галерею родинних фотографiй. У центрi висять три великi портрети: батька, матерi та молодого Лайфа.
Северсон сiв за важкий дубовий стiл i перебiг очима по рiзьблених стiльцях. Тут вiн сидiв колись серед сiм'ї.
Спогади раптом нiби оживають. Йому здалося, що стiл знову святково сервiровано. Батько пiднiмає келих: 'Отже, за подальше просування по службi, любi друзi!'. Та й чому ж не випити: молодший чиновник посiв нарештi мiсце, якого так довго прагнув.
Батько не звик пити: пiсля третьої чарки в нього вже засяяли очi.
- їжте й пийте, настали кращi часи! - вигукує вiн радiсно.
Однак мати поглядає стурбовано. Нахиляється до батька i шепоче, - на жаль, надто голосно: 'Сьогоднi святкуємо, а завтра, можливо, знову затягнемо паски... Адже платня збiльшилась не набагато. Лише настiльки, щоб не повсякчас брати наборг...'
Деякi з гостей почули цi слова. Посмiшка тьмянiє у них на обличчях. Якийсь час вони ще веселяться для годиться, а потiм один по одному починають прощатися: треба, мовляв, додому; на них ще чекає багато справ...
Цi спогади важкi. Северсон намагається їх прогнати. Вiн пiдводиться i йде до вiкна.
'Що ж поробляє мiй дубок? - спадає йому на думку.- Чи не загинув?'
Бiля завалу камiння високо звiв свою крону могутнiй розлогий дуб.
'Скiльки часу минуло вiдтодi, як я тебе, слабенького, дбайливо вирощував?.. Ми лишились тут удвох, навколо нас усе змiнилось...'
Крона дерева тихо шумiла, немов хотiла погомонiти iз своїм давнiм другом. Урочисту тишу дня порушувало тiльки цвiрiнькання горобцiв, що зчинили за щось сварку.
Северсон сiв у траву, спершись спиною об стовбур. Тут часто сидiли вони з батьком лiтнiми вечорами, мовчки поглядаючи на убоге село та долину пiд ними. Лайфовi вона здавалась надто тiсною; вiн прагнув залетiти у невiдомi далi, щоб боротись i перемагати. А батько мрiяв про те, як було б добре, коли б вiн та всi його сусiди розбагатiли i могли б жити хоча б так заможно, як фермер Вестерсен...
Але з чого вони могли б розбагатiти?.. Край бiдний, життя важке...
I ось тепер тут розляглось селище з розкiшними вiллами. Ярлсберг перетворився на мiсто.
На асфальтованiй дорозi, що вела з центру селища до горба, з'явилась якась дивна автомашина. Вона мала елегантнi обтiчнi форми i їхала зовсiм беззвучно. Придивившись пильнiше, Северсон помiтив у нiй свого нового знайомого.
Зупинивши машину перед будинком, дiдусь занiс у хату кiлька пакункiв i пiдiйшов до гостя.
- Ну, синку, як тобi подобається батькiвщина? Розцвiла, як дiвчина на виданнi, чи не так?
- Справдi, розцвiла, дiдусю. Насилу її впiзнав... А чий воно отой розкiшний будинок у центрi селища?
- Та чий же - звiсно, наш.
