- Ваш?.. Пробачте, а як...
- Ой лишенько, - засмiявся дiдусь. - Я ж навiть не вiдрекомендувався. Я - Олафсен.
- Олафсенiв я знав добре... - пригадував Северсон. - Вони жили край села, бiля струмка. З Альбертом Олафсеном я навчався в Осло. Проте Олафсени не були заможними. У них було багато дiтей, це правда...
- Наймолодшим з тих дiтей був саме я, - посмiхнувся дiдусь. - А бачиш, я багатий, i не тiльки я, а всi в нашому мiстi. Мабуть, ми не зрозумiли один одного щодо того будинку. Вiн належить не менi чи моїй родинi, а всiм у мiстi. Це - наш Будинок культури... А ота снiжно-бiла будова з сонячними вiкнами на протилежному схилi - наш Будинок здоров'я, тобто лiкарня, як ранiше казали. А отой рожевий будинок бiля входу в Бйорнсонову улоговину пiонерський палац наших малят... А тепер поглянь на йотунський горб. Що ти там бачиш?
- Здається, там стоїть обсерваторiя...
- Так, наша народна обсерваторiя. Люди тепер просто закоханi в астрономiю. Мої онуки ходять туди щосуботи увечерi.
- А що ото за велика скляна будова?
- То наш новий, повнiстю автоматизований текстильний завод.
Северсон зiрвав стеблинку трави, надкусив її кiнчик.
- Я все-таки не розумiю, звiдки ви взяли грошi на такi дорогi будови? Позичили їх у банку чи в якогось мiльйонера з Осло?
- Що ти, синку?! Нi на банк, нi на мiльйонера не можна було б покластись. Доки були пани, сонечко нам не дуже свiтило. Вони дбали тiльки про те, щоб було добре їм... Таємниця нашого багатства криється в iншому Незабаром ти її побачиш на власнi очi... Але це - пiзнiше. А зараз ходiмо та вип'ємо по чарцi на честь твого повернення.
Северсон не примусив себе довго запрошувати.
Роздiл XIII
Бiля джерела
багатства
Зразу ж по обiдi Олафсен запропонував Северсону оглянути знайомi мiсця.
- Ця машина - ваша?.. Тобто я маю на увазi - ваше особисте майно? запитав Северсон, вмощуючись у кабiнi невеличкого красивого автомобiля.
- Так, моя! - гордо вiдповiв дiдусь Олафсен. - Я одержав її як премiю.
Старий сiв за руль, натиснув на якусь кнопку, i машина, набираючи швидкiсть, помчала вперед. Хоч як напружував слух Северсон, характерного гуркоту мотора вiн не чув.
- Скажiть, а чому двигун працює так тихо?
- Звичайна рiч, синку, - посмiхнувся дiдусь. - Це в мене електромобiль.
- Отже, вiн бере енергiю з акумуляторiв?
- Тiльки на другорядних маршрутах. А на головних - з кабеля, прокладеного пiд землею.
- Але ж автомашина не має контакту з кабелем... Хiба вже можна пересилати електрику на вiдстань без дротiв?
- Звичайно. Радiостанцiї робили це ще за часiв твоєї молодостi: випромiнювану ними енергiю перехоплювали приймальнi антени. В наших електричних дорогах просто прокладено високочастотну мережу, яка iндуктує струм у спецiальних котушках на машинi. Це - не останнє слово технiки. У Москвi, Празi та в iнших мiстах, де розвиток пiшов далi, нiж у нас, уже починають випускати автомашини з атомними двигунами.
Северсон замислився:
- Як ви розумiєте оте 'далi, нiж у нас'?
- Я маю на увазi розвиток людського суспiльства. В Москвi та в Празi, наприклад, по шляху соцiалiзму пiшли ранiше, нiж ми. В них уже комунiзм, у нас - ще соцiалiзм. Але ми, звичайно, їх наздоженемо.
Северсон промовчав. 'Комунiзм', 'соцiалiзм' були вiдомi йому з часiв його першого життя як складнi полiтичнi термiни, якi скорiше визначали переконання певної групи людей, анiж говорили про суспiльний устрiй. Те, що для дiдуся Олафсена було близьким i вiдомим змалечку, для Северсона тiльки розкривалось, збуджуючи десятки запитань. Але запитувати не хотiлось. Все, все треба побачити на власнi очi. Побачене досi - радує. I все ж поспiшати з висновками не слiд.
Вирiшивши отак, Северсон ще пильнiше придивлявся до всього навколо. Академiк Тарабкiн мав рацiю: гiсть з минулого не квапився трiумфувати, вiн був ще тiльки глядачем.
Незабаром автомашина вискочила з мiстечка, пiднялась на скелястий перевал i зупинилась край хвилястої гiрської рiвнини. Северсон знав її добре: ранiше тут були пасовиська.
З тих часiв рiвнина дуже змiнилась. Колишня пустеля перетворилась на квiтучий край.
- Вийдемо на хвилинку? - запитав дiдусь Олафсен. - Бачу, що ти вражений.
Северсон мовчки кивнув головою. Вийшов з машини. Повiльно обвiв очима краєвид.
Золотi ниви хвилювались пiд вiтерцем; по них перебiгали мерехтливi тiнi,- так, нiби хтось гладив оксамит проти ворсу. На схилах паслись череди корiв та отари овець. Всю рiвнину перетинали смуги садiв. У центрi цього мальовничого краю стояв ряд великих довгастих будов.
- Як бачиш, синку, таємниця нашого багатства дуже проста: спiльна праця, без утиску та експлуатацiї помiщикiв i банкiрiв...
- Але ж тут був зовсiм неродючий грунт...
- Справдi, колись наш грунт був бiдний, синку. Але недарма ж кажуть: як дбаєш, так i маєш... Ось поглянь лишень, яку чудесну пшеницю ми виростили... Чи бачив ти таку за твоєї молодостi?
- По шiсть колоскiв на одному стеблi?! - здивувався Северсон, коли пiдiйшов ближче.
- Так! - гордо вiдповiв Олафсен. - I це не якась там виродливiсть. Це - виведена нами дуже врожайна шестиколоса пшениця... Ми вирощуємо й виводимо зовсiм новi види рослин та тварин.
- Менi все це здається казкою. Ви просто навчились творити чудеса!
- Нi, синку, тут нема нiяких чудес. Ми тiльки оволодiли наукою, яку дав людству великий росiйський вчений Мiчурiн... - Олафсен показав рукою. В будинку, який ти бачиш перед собою, мiститься наша дослiдна станцiя, де ми перевiряємо найновiшi вiдкриття науки та невтомно шукаємо, як полiпшити мiсцевi види рослин i тварин. Нещодавно нам вдалось вивести нову породу високоудiйних корiв...
'Соцiалiзм... - промайнула думка в головi Северсона. - Отже, i оцi науковi дослiдження в селищi, яке колись було найгрубiшою провiнцiєю, теж притаманнi соцiалiзму?'
В Москвi вiн побачив справжнi чудеса, але й не сподiвався, що таких же глибоких, докорiнних змiн зазнала i його батькiвщина. Тепер дiдусь Олафсен своєю розповiддю будив у ньому почуття пiднесеностi, вiри в своїх спiввiтчизникiв, вiри в себе.
Северсон нiколи не почував особливої схильностi до сiльського господарства, але й його вразило все побачене. Дослiдна станцiя була справжнiм науковим закладом: тваринницькi ферми з автоматизованою апаратурою; хитромудрi автоматичнi машини на полях,- та це ж такi досягнення, про якi не мiг навiть мрiяти отой багатiй Вестерсен, якому заздрив свого часу Лайфiв батько!
Екскурсiя була така цiкава, що Северсон зовсiм забув про час. I тiльки коли почало заходити сонце, вiн згадав про домовлену зустрiч з Наташею Орловою.
- Чи не знаєте ви часом, де живе лiкар Галльстрем? - запитав вiн Олафсена. - Я маю передати йому лист вiд академiка Тарабкiна.
- Звичайно, знаю. Гадаю, що вiн уже вдома.
Ще й не смеркалось, як автомашина дiдуся Олафсена тихо пiд'їхала до вiлли лiкаря Галльстрема. Назустрiч гостям вийшов ставний мужчина рокiв пiд п'ятдесят. Вiн тепло й щиро привiтав Северсона, запросив до вiтальнi.
Прочитавши листа, Галльстрем пiдсунувся з своїм крiслом ближче до гостя, взяв обома руками його руку:
- Академiк Тарабкiн просить мене пiклуватись про ваше здоров'я... Чи будете ви довiряти менi так, як довiряли йому?
- Не знаю, чи заслуговую я взагалi на таку увагу, - збентежено вiдповiв Северсон. - А до того ж невiдомо, чи знайду я тут роботу i чи зможу стiльки заробити, щоб розрахуватися з вами...
