Тарабкiна, спробуємо оживити цього мертвого.
На полотнi з'явилось обличчя Бергера:
- Я цiлком згодний з товаришкою, яка нас щойно застерегла. Не гнiвайтесь, але через небезпеку надмiрного опромiнювання вимикаю апарат без голосування...
Екран погас. Було оголошено перерву, щоб присутнi могли спокiйно обмiркувати побачене.
Iнформацiйний центр, як завжди, впорався iз своїм завданням блискавично. Вже через кiлька хвилин перший вчений зайшов до залу з щойно виготовленими фотознiмками в руках. Вигляд у нього був переможний.
- Моє припущення пiдтвердилось цiлком! Ось - рентгенiвський знiмок 'крижаного чоловiка', а ось - знiмок реконструйованого кiстяка первiсної людини, неандертальця. Як бачите, у обох - примiтивна будова черепа з низьким, спадистим лобом, великi надбрiвнi дуги, масивна нижня щелепа з нерозвиненим пiдборiддям. Те ж саме спостерiгаємо i при порiвняннi iнших частин обох кiстякiв.
Отже, перед нами - неандерталець, що жив близько сiмдесяти тисяч рокiв тому... Складене по колу камiння, яке ми бачили на екранi, було, напевне, вогнищем, а натягнута на палицi шкура, мабуть, правила за тимчасове житло... Чи уявляєте ви, яка це буде перемога науки, якщо академiк Тарабкiн поверне до життя цього неандертальця? Я вiрю, що йому це вдасться зробити, як вдалось оживити малятко мамонта i кiлька iнших тварин, знайдених у кризi Арктики... Пропоную, щоб оживленого неандертальця спочатку було залишено серед вiльної природи, аби ми могли спостерiгати його життя та звички. Цiнним дослiдом буде й спроба його виховати...
***
У величезнiй лабораторiї тихо, тiльки коли-не-коли чути кроки академiка Тарабкiна. Вiн пiдходить до широких прозорих резервуарiв, поглядає на апарати, вмонтованi в їх бiчнi стiнки. I знову повертається до столу.
Обережно перегортаючи картоновi аркушi товстого журналу спостережень, академiк перебiгає очима стовпцi таблиць.
Цифри, цифри, значки та цифри - i нiчого бiльш. Коли б хтось iз нас, звичайних смертних, зазирнув у цю рукописну книгу, вiн розчаровано згорнув би її вже на другiй сторiнцi. Однак академiка Тарабкiна сухi цифри хвилюють бiльш, нiж пригодницький роман. Для нього кожен значок є важко здобутим науковим фактом, дрiбною ланкою ланцюга незлiченних дослiдiв. Так, наприклад, в однiй-єдинiй колонцi мiститься телеграфно короткий запис долi пiддослiдної тварини:
'Номер дослiду IАТ - 148. Тиск перед дослiдом - 135, пiсля ексзангуїнацiї - 60, пiсля повернення 50% взятої кровi - 135, пiсля повної трансфузiї - 145, через одну годину пiсля трансфузiї - 140'.
Коротко кажучи, в собаки настала клiнiчна смерть внаслiдок втрати всiєї кровi, а потiм тварина була знову оживлена.
Тарабкiн перегортає аркушi далi. Нумерацiя дослiдiв перевищує тисячу. На цих сторiнках кожен стовпчик свiдчить про невдачу, про остаточну, бiологiчну смерть тварини. Заморожений органiзм не вдавалось повернути до життя.
Дослiд № АЗО - 1312 - бiологiчна смерть.
Дослiд № АЗО - 1463 - бiологiчна смерть.
Дослiд № АЗО - 1529 - пес загинув тiльки через чотири години пiсля оживлення.
Бiля запису дослiду № АЗО - 1695 академiк затримується трохи довше. Кудлатого татранського пса, якого назвали Льодовичком, тричi заморожували при сiмдесятиградусному морозi i тричi повертали до життя. Як то вiн почуває себе зараз?
Тарабкiн пiдвiвся, щоб попрямувати до вiварiя, але на пультi заблимав червоний вогник, i з гучномовця вiдеофону пролунав голос чергової центральної станцiї зв'язку:
- Запрошуємо до апарата академiка Тарабкiна!.. Вас викликає Арктика.
На екранi вiдеофону одразу ж з'явилось засмагле обличчя Бергера:
- Не потурбував, Олександре Iвановичу?
- Нi. Зараз ще нi, - посмiхнувся у вiдповiдь Тарабкiн. - Менi приписано обов'язковий пiвгодинний вiдпочинок, так що зараз я байдикую.
- Як наш неандерталець?.. Чи є надiя повернути його до життя?
- Сподiваюсь, що так. Нам дуже допомiг професор Мусил своїм новим методом регенерацiї органiзму. Всi пошкодженi тканини трупа оновлено, клiтини прокидаються до життя. В сiрiй речовинi кори головного мозку неандертальця вже не помiтно анi найменших ознак кисневого голодування. Фiзiологiчний розчин вiльно пульсує вiнцевою артерiєю i проникає в найдрiбнiшi судини. Мої колеги зараз саме готуються до останньої, вирiшальної операцiї.
- Вiтаю вас, Олександре Iвановичу! Дуже радий i тисну вашу руку. А ще я хочу вас повiдомити,- тому й викликаю вночi,- що на невеличкому острiвцi, за триста сорок два кiлометри вiд Шпiцбергену, знайдено в льодовику ще одного замерзлого. Як можна судити з одягу, вiн жив на початку двадцятого сторiччя i був льотчиком.
Тарабкiн здригнувся i замахав руками:
- Лишiть його там, де знайшли. I, звичайно, припинiть роботи на тiй дiлянцi. Не знаю, наскiльки успiшною буде сьогоднiшня операцiя. Не забувайте, що це - перша спроба оживлення замерзлої людини,
До лабораторiї зайшла дiвчина в бiлому халатi:
- Олександре Iвановичу, все готово.
Академiк попрощався з Бергером i, вдягнувши халат, попрямував до сусiднього примiщення.
Посеред великого, залитого блакитним свiтлом залу стояла закрита з усiх бокiв скляна призма, в якiй, здавалось, спав густо зарослий волоссям первiсний чоловiк. Науковi працiвники, учнi академiка Тарабкiна, зосереджено стежили за мерехтливими променями у вiчках численних апаратiв та вимiрних приладiв, прикрiплених на призмi.
- Апаратура перевiрена? - запитав академiк.
- Так.
- Чи в порядку трубки, що подаватимуть кров?
- Так.
Гострий погляд академiка затримався на цилiндричному скляному резервуарi з кров'ю, в якiй монотонно булькав кисень.
- Огляньте ще раз... Бастiєн, початковий тиск в резервуарi - тридцять мiлiметрiв, швидкiсть трансфузiї - п'ятнадцять на хвилину. Поступово прискорювати... Наташо, в трубках, що проводять кров до мозку, тиск не бiльший за сто вiсiмдесят. Пильнуйте!.. Ну - починаємо!
Члени колективу мовчки кивнули головами на знак згоди.
- Бастiєн, увiмкнiть насоси!.. Тиск повiтря?
- П'ятнадцять мiлiметрiв.
- Тиск кровi?
- Тридцять п'ять... сорок... сорок п'ять...
- Права камера?
- Нормальне навантаження.
- Наташо, знизьте тиск на тридцять п'ять... - сказав майже пошепки Тарабкiн, глянувши на манометр. - Введiть кальцiй!
Очi всiх були прикутi до екранiв контрольних апаратiв. I тiльки академiк пильно дивився на тiло первiсної людини, що все ще лежало нерухомо.
Ось ледве помiтно ворухнулась грудна клiтка.
- Штучне дихання!.. Механiчне серце ще не зупиняйте... Наташо, як мозок?
Дiвчина припала очима до окулярiв рентгенмiкроскопа:
- Все гаразд. Ознак гiпоксiї немає.
Грудна клiтка неандертальця пiднялась, впала i знову пiднялась.
- Йонес, збiльшить тиск до двохсот двадцяти... А ви - до ста вiсiмдесяти, - звернувся академiк до Наташi.
Дихання пралюдини прискорилось,
- П'ятнадцять подихiв на хвилину!- доповiв Бастiєн.
- Венозний тиск? - запитав академiк.
