могло.
Дамбурi взяв у руки невеличку закручену трубочку, ще раз пильно оглянув її.
- Друзi, - сказав вiн по хвилинi гнiтючого мовчання. - Насамперед слiд встановити, хто розбирав манометр, а потiм я висловлю своє останнє i, можливо, єдино вiрне припущення про причину невдачi... Коли була попередня трансфузiя, що скiнчилася вдало?
- Два тижнi тому.
- Отже, за цей перiод хтось покопирсався в манометрi.
Академiк Тарабкiн уважним, сумовитим поглядом обвiв членiв свого колективу, його очi зустрiчались з чесними, правдивими очима соратникiв. Вiн був певен у них: цi люди задля успiху загальної справи вiддавали все, нiхто з них не приховав би власної провини.
Тарабкiн знизав плечима:
- Що ж - тодi лишається припустити, що манометр з якихось мiркувань розбирав Йонес... До речi, я забув вам сказати, друзi, що вiн сьогоднi на свiтанку вилетiв додому, до Америки. У нього тяжко захворiла мати.
Академiк Дамбурi насмiшкувато звiв лiву брову i хитнув головою:
- Здається, настав час висловити моє останнє припущення, друзi!.. Отже, пiдозрюю, що бульбашку повiтря було випущено у вакуум навмисне!
Тарабкiн замахав руками, наче вiдганяючи лиху примару:
- Ви жартуєте, друже?! Хто, скажiть менi, хто був би в цьому зацiкавлений?! Адже це - страшний злочин!.. Хто з нас хотiв би знищити те, що так самовiддано створював протягом довгих рокiв?!
- I все ж я гадаю, що бульбашку було впущено у вакуум навмисне! вперто повторив Дамбурi. - Пропоную запитати Йонеса по радiо, чи розбирав вiн манометр?
- Я проти! - сухо заперечив Тарабкiн. - У Йонеса хвора мати, йому зараз не до цього. Вiн вiдповiсть на запитання, коли повернеться. А про лихi намiри з його боку не може бути й мови. Я знаю його вже шiсть рокiв, i знаю добре. З яким захопленням вiн працював над проблемою продовження життя людини! З якою стараннiстю й наполегливiстю проводив найскладнiшi, найвiдповiдальнiшi дослiди... Нi, друзi, Йонес на це не здатний... Та й взагалi хто б мiг зробити це тепер, коли на Землi вже не iснує капiталiзму, коли немає ненавистi мiж народами й людьми?
- Бачите, Олександре Iвановичу, у нас, в Америцi, вважають, що ще не настав час абсолютної безпеки, що необхiдна пильнiсть... Чи ви гадаєте, що колишнi експлуататори вже вимерли або цiлком переродились? А може, в якогось з них ще лишилась в серцi звiряча ненависть до людства й шалена жадоба знову захопити владу?
Всi поглядали на академiка Дамбурi здивовано й недовiрливо, проте нiхто не заперечив. А вiн посмiхнувся невесело:
- Ну, то почекаємо, що скаже Йонес.
Розмова поступово перейшла на iншi теми, потiм гостi розiйшлись.
Тарабкiн довго стояв мовчки, поринувши в глибоку задуму. Слова академiка Дамбурi викликали в ньому почуття протесту: не хотiлося навiть припускати, що в новому свiтi - свiтi без визиску й експлуатацiї людини людиною - може знайтись такий чоловiк, який безжалiсно зруйнує плiд яскравих мрiй i дерзань, виступить не тiльки проти людства, а навiть проти самого себе. Весь колектив iнституту об'єднаний свiтлою метою - продовжити життя людини, подолати передчасну смерть. Невже ж... Нi, цього не може бути!
Щоб трохи розважитись, академiк вирушив на свою улюблену прогулянку по залах iнституту.
В анатомiчнiй академiк зупинився бiля асистентiв, якi готували тiло неандертальця до бальзамування. При поглядi на нерухоме волохате тiло йому стало моторошно. Одна-єдина бульбашка повiтря перешкодила здiйснити дерзновенний, неоцiненний дослiд, вщент розвiяла мрiю стати вiч-на-вiч з своїм далеким предком, первiсною людиною...
- Ну, що ж... - сказав академiк скорiше до самого себе, нiж до асистентiв. - Почнемо все заново.
Академiк пiдiйшов до вiдеофону i набрав номер. На екранi з'явилось обличчя бiлявої дiвчини - чергової з центральної станцiї зв'язку.
- Олю, будь ласка, викличте Арктику i попросiть вiд мого iменi Бергера, щоб приготували крижину з тiлом льотчика. Ми прилетимо її забрати.
- Гаразд, Олександре Iвановичу... Почекайте хвилиночку, щойно дзвонив з аеродрому академiк Дамбурi i просив передати вам його пробачення за те, що вiн проти вашого бажання викликав Йонеса... Уявiть собi, Олександре Iвановичу: Йонеса не iснує...
- Не iснує?! - стурбувався академiк. - Як це?.. Що ж з ним трапилось?
- У мiстi, куди вiн вилетiв, нiхто його не знає, нiякої матерi там у нього немає. Вiн там не народився i не жив нiколи. Йонес - вигадане iм'я...
Роздiл IV
Говорить
Проксима Центавра
Вже кiлька рокiв академiк Чан-су живе на Мiсяцi. За дорученням Всесвiтньої Академiї наук вiн керує великою астрономiчною обсерваторiєю на Пiвнiчному полюсi нашого супутника. Робота така цiкава, щодня розкривається так багато невiдомого, недослiдженого, нового, що спiвробiтники мусять повсякчас нагадувати невгамовному академiку, що вiдпочивати слiд за земним, а не мiсячним календарем, де одна доба триває майже мiсяць.
Сьогоднi Чан-су має вихiдний день, - звiсно, за земним календарем, - i вiн вдома.
Крiзь велике вiкно на нього дивиться чорне небо, край якого сяє Сонце, затягнуте вуаллю палахкотливого полум'я корони. Скелi, рiвнини й кратери Мiсяця яскраво освiтленi, а на небi - мiльйони зiрок. Вони зовсiм не мерехтять, а сяють спокiйно й яскраво, нiби намальованi на чорному небосхилi. Низько над обрiєм нерухомо висить велика куля. Це - Земля.
Земля... Саме до неї й прикутий зараз погляд академiка Чан-су.
З пiвкулi, зануреної в пiтьму земної ночi, випромiнюється сяйво тисяч вогнiв. Це - свiдчення сили й величi людини. Континенти, моря й хмари на освiтленiй частинi планети - як барвиста палiтра художника. Повiтряна оболонка туманить контури великого глобуса, i все ж видно, як на темно-блакитнiй поверхнi Атлантичного океану слiпучо виграє вiдображення Сонця. Майже вся Європа затягнута хмарами.
Чан-су вiдiрвав погляд вiд Землi, подивився на годинник. На його батькiвщинi, в Китаї, зараз саме полудень. Отже, пекiнська телевiзiйна станцiя починає свою передачу. Треба ввiмкнути телевiзор.
Насамперед - репортаж з Сахари. Кiлька годин тому було закiнчено будову тридцятої атомної електростанцiї для величезної насосної споруди. Двi третини колишньої пустелi вже стали родючими... Потiм апарат переносить глядачiв на Крайню Пiвнiч, в район робiт експедицiї по отепленню Арктики... А слiдом за тим на екранi з'являється перспектива великого залу.
Телевiзiйна камера швидко наближається до прозорої скляної призми, всерединi якої спить ставний чоловiк.
Його груди повiльно пiдводяться й опускаються. Рот - напiврозвалений.
- Знайдений у кризi Арктики льотчик, соратник Амундсена, - живе! урочисто звучить голос диктора. - Наука святкує ще одну перемогу над смертю... Слава академiку Тарабкiну та всiм працiвникам його iнституту!
Чан-су присувається ближче до телевiзора. А на екранi з'являється обличчя академiка Тарабкiна.
- Так, льотчика Северсона нам пощастило повернути до життя... спокiйно й зосереджено каже академiк. - Ми ще тримаємо його на штучному снi; попереду в нас ще багато клопоту i тривог, але в найголовнiшому ми вже перемогли...
Вiд радiсного хвилювання на очi Чан-су навернулись сльози. Вiн вимкнув телевiзор, лiг на канапу. Думкою полинув через космiчний простiр до академiка Тарабкiна, у Москву, що ото зараз горить ясною зорею на неосвiтленiй пiвкулi великого глобуса.
Раптом увагу академiка привернули неяскравi спалахи в небi недалеко вiд диска Землi. Кiлькома секундами пiзнiше спалахи повторились вже значно ближче. А потiм, збуривши густу хмару пилу, на рiвнину перед обсерваторiєю знизився незграбний на вигляд ракетоплан. Вiн пiд'їхав на гусеничному шасi до ангара, зник у воротах шлюзової камери. А скоро по тому в дверi кiмнати Чан-су постукали.
- Прошу! - сказав академiк, пiдводячись з канапи. - А, це ви, Цаген!.. Дуже радий вас бачити!.. Щось
