- Заводь свого бронтозавра!
Лабан пiдкликав бригадира - сухорлявого чоловiка з чорною смужкою вусiв - i наказав:
- Усiм вiдпочивати. Почнемо завтра пiсля снiданку.
- Так, - виструнчився бригадир. - Бiльше наказiв не буде?
- Поки що все. На добранiч.
- На добранiч. - I до робiтникiв: - Усiм до палаток! Спати.
Погасли прожектори, темрява вкрила все: i свiжо-розриту землю, i палатки, i горбатi машини.
Знехотя порозходились, повкладалися на вiдпочинок. Тiльки Фаусто Лабан ще деякий час ходив понад чашею розкопу. Помiтивши двi темнi постатi, високу - Туо, нижчу - Анiти, що побрели в пустелю, перечекав, доки вони розчинилися в темрявi, i пiшов до машини, де була встановлена рацiя. Радист ще не спав.
- Посвiти лiхтарем, - тихо сказав Лабан, i коли на столик лягло бiле кружало, швидко накидав шифрований текст радiограми - три рядки чисел.Передай, негайно.
Радист ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав викликати 'Оазу-13'...
30
Це була для Анiти незвичайна нiч. З кожним кроком, що вiддаляв їх вiд табору, вона вступала в якийсь досi не знаний, прекрасний свiт, сповнений утаємниченої краси. У маревнiй iмлi рухались якiсь тiнi - однi перебiгали впоперек їхнього шляху, iншi обганяли з бокiв, а тi линули навстрiч. I оце кружляння тiней - може, то пустельнi зайцi? леви? - зовсiм не лякало Анiти, це був якийсь iнший свiт, вiн iснував поряд, проходив, перетинав їхнiй з Туо, але не зачiпав їх. У тому сусiдньому свiтi чулися свої шерхоти, посвисти, там передавалася i приймалася своя iнформацiя, до якої Анiтi не було нiякого дiла.
Вона прислухалася до себе, до биття свого серця, до тепла руки свого коханого Туо. Чому їй так гарно на душi? Чому її радують галузки чахлого тамариску i стебла сухого полину? Що сiють в її душу зорi? А може, вони й не при чому, авжеж, так, це вона сама творить для себе красу, творить з усього - з темних важких дюн, iз шовкового неба, з отих тiней i притишених шерхотiв. Диво, та й годi. Анiта зiтхає i притуляється щокою до плеча Туо. Ну, що ж це таке, звiдки цi чари? Невже ж i Туо не скаже - вiн, такий знаючий i розумний?
- Не знаю, Анiто, - стиха каже Туо, - та й навiщо нам про це знати? Це вже щастя, що ми вiдчуваємо красу планети, красу буття. Мабуть, вiдчування це теж форма знання... I - повнота душi...
Вони зiйшли на високу дюну i зупинилися. Безмежна пустеля обтiкала їх, як вода, змикалася поза ними i пливла до берегiв ночi. Холодний пiсок намагався засипати все живе, але не мiг.
- А тут же був Центрум... - обiзвався Туо. - Який витвiр людського генiя!
- А як ти гадаєш - побудують люди новий Центрум? - спитала Анiта, знову прихилившись до його плеча.
- Хочеться сподiватись, хочеться вiрити, що прогрес таки прокладе собi дорогу i люди виплекають планету-сад. Без отих димiв i гуркотiв, без сталевих обручiв. Уяви собi апарати, мотори, двигуни, якi використовують дарункову енергiю гравiтацiйних i магнiтних полiв, кварковi енергостанцiї...
Туо замовк i деякий час наче прислухався до пустелi. Потiм заговорив знову, i в голосi його Анiтi почулися тривожнi нотки.
- Незрозумiлий якийсь оцей Фаусто Лабан... Криється вiд мене. Тобi не здається?
Анiта стрiпнула головою:
- Я мало звертала на нього уваги, але... враження чомусь неприємне. Я не люблю мовчунiв, такi люди здаються менi гордяками, а значить, пустими.
- Нi, - заперечив Туо, - Лабан мовчить не через гордовитiсть... Вiн мовчить, щоб приховати свої думки. I я боюсь, що в Археоскриптi його найбiльше цiкавлять кварки.
- Чому ж ти боїшся цього?
- Бо для кваркiв людство ще не визрiло. Навiть тодi, п'ятдесят тисяч рокiв тому, це було передчасне вiдкриття. А тепер i поготiв...
Туо мовчки взяв Анiту за руку i повiв по вершку дюни. Ноги грузли в пiску, лишаючи глибокi слiди, якi одразу ж ховала темрява.
- Нам треба щось робити, Анiто, поки не пiзно. Ти менi допоможеш?
Стиснула йому долоню:
- Про що ти кажеш, Туо?
- Про кварки.
- Та нi, не це. Чому ти запитуєш, чи я допоможу? Та я...
Не дав їй договорити, обняв за плечi i мiцно поцiлував. Гаряче дихаючи, прошепотiв:
- Але це дуже небезпечно.
Анiта засмiялася:
- Поцiлунки? О, так, це небезпека...
- Не жартуй, люба, це може коштувати нам життя.
- З тобою я готова на все, чуєш, милий? На все...
Вона раптом крутнулась i побiгла вниз, кинулася праворуч, потiм лiворуч, щоб заплутати слiди, i коли постать Туо загубилася в нiчнiй iмлi, впала за барханом, принишкла, пройнята дитинною радiстю. 'Ага, тепер пошукай мене, - думала, стримуючи дихання, - ти пошукай, а я спостерiгатиму, як ти шукаєш... милий!' Туо спочатку гукав, а потiм рушив, приглядаючись до слiдiв i щось весело бурмочучи. Ось вiн пройшов повз неї, Анiта мало не пирснула, та метрiв за десять повернув i таки натрапив! Ухопив на руки, гойдав, як дитину.
- Яка ти в мене гарна, чарiвна... Запам'ятаймо цю нiч, Анiто, оцю пустелю i оцi зорi! Ти менi стала ще ближчою, ще рiднiшою. Я впевнений, що в експедицiї знайшлися б люди, якi охоче допомогли б нам, але не треба їх залучати. Мусимо впоратись самi, розумiєш? Самi. Завдання наше полегшується тим, що нiхто, крiм одного мене, не знає мови Центрума, отже, й не прочитає документiв з Археоскрипту. Ага, а на ньому знаєш що написано?
- Де?
- На тiй гранi, бiля якої я стояв.
- А що?
- 'Вiдкрити через десять тисяч рокiв...'
- Виходить, термiн давно минув?
- Дуже давно...
Вони помалу брели пiсками, кружляли навколо табору, аж доки не почало свiтати. Наостанку Анiта раптом спитала:
- А що таке смерть, Туо?
Вiн не здивувався з того, що вона подумала про смерть.
- Цього нiхто не знає, Анiто... - лагiдно сказав i усмiхнувся: Можливо, це прояв життя...
Вмостившись у своєму гамаку, Анiта згадувала нiч, причаєну пустелю, слова Туо, його тривогу. Незчулася, коли й заснула. I приснився їй страшний сон. Побачила себе у якомусь великому будинку, себе й матiр. Квартира неначе їхня, а будинок гiгантський. Вийшла на балкон, глянула - рiг даху горить! Руде полум'я, нiби дикий звiр, вгризається в покрiвлю, б'є хвостом по стiнi... Анiта вибiгла на сходи, гатить кулаками в дверi до сусiдiв:
- Пожежа!
А вони виглянули, знизали плечима - чоловiк i жiнка - та й зачинили дверi.
Анiта прожогом на iнший майданчик, дзвонить, стукає, кричить:
- Горимо! Наш будинок зайнявся!..
А з дверей - музика, видно, там танцюють, у них якесь своє свято, i нiхто не хоче й слухати Анiту. 'Чи вони всi поглухли? - думає дiвчина, поспiшаючи вiд однiєї квартири до iншої. - Адже горить, ще ж можна б погасити...' I знову стукає, гукає до хрипоти в горлi. А вони то смiються з неї, то сердито проганяють, то мовчки зачиняють дверi. Анiтi хочеться ридати з розпуки, крiзь стiни i стелi, крiзь усякi перегородки, серванти i дивани, столи i шафи, - скрiзь усе, чим начинено дiм, вона бачить хиже полум'я, вiдчуває пекучий бiль. Рiже в очах...
Прокинулась. Сонце, знайшовши шпарину в наметi, кидало їй в обличчя гарячi скалки. Чути було гуркiт моторiв i людськi голоси.
31
Гелiкоптери прибували один за одним i сiдали в ряд, виставляючи наперед зеленi животи. Товстi тулуби i довгi тонкi хвости робили цi апарати схожими на
