знаю, це я сама придумала...
Ну, пiд усiм цим є ще шар свинцю. Вiн якось особливо електрично оброблений, щоб пропускати менше космiчного випромiнювання. Микола Петрович говорив менi, що вiн довго заперечував проти свинцю, адже це дуже збiльшило вагу корабля. Проте нiчого не можна було зробити, i вiн зрештою погодився, бо космiчне промiння може виявитися в просторi небезпечним ворогом.
Така зовнiшня оболонка астроплана. На вiдстанi бiля пiвметра вiд неї iде внутрiшня стiнка корабля - друга оболонка. Цi двi оболонки з'єднанi мiцними переборками: так роблять на морських кораблях i пiдводних човнах, щоб було мiцнiше. I виходить, нiби два кораблi встромленi один в другий. Це також важливо на випадок аварiї. Тiльки уявити собi, що могло статися, коли б на астропланi не було внутрiшньої оболонки, зробленої, до речi, також з мiцного й твердого супертитану!.. Метеорит пробив би тодi обидвi стiнки корабля, з каюти одразу ж таки вийшло б усе повiтря, i ми задихнулися б, навiть не встигнувши одягти нашi скафандри. Страшно i подумати про таке! Тепер у свiтовому просторi летiв би мертвий, освiтлений зсередини астроплан, а в ньому, за пробитими стiнами, лежали б замерзлi трупи мандрiвникiв... Фу, навiть думати про таке не хочу!
За внутрiшньою супертитановою стiнкою починаються нашi володiння. Мiж iншим, двi каюти - загальна i навiгаторська рубка - займають на астропланi найменше мiсця. Потiм я поясню, чому це так. Обидвi каюти розмiщенi в носовiй частинi зверху (я вживаю цей неточний вислiв 'зверху' тiльки за звичкою). їх з'єднують широкi дверi, якi можна герметично зачиняти. Круглий люк у пiдлозi загальної каюти веде вниз (знову неточний вислiв!), до примiщення, де зберiгаються запаси їжi, води, стисненого повiтря i таке iнше. Цi складськi примiщення куди бiльшi вiд обох кают. А ще далi, до центра корабля, - запаси вибухового атомного матерiалу. Вiн служить для роботи реактивних двигунiв, вiн-таки може стати нам у пригодi пiд час шукань ультразолота на Венерi. Поблизу зберiгаються iнструменти i запаснi прилади. Поруч - кладова непорушного харчового запасу.
Ще далi, в нижнiй частинi корабля, розмiщено машинний вiддiл. Там стоять машини, якi перероблюють зiпсоване повiтря. Вони забирають з нього вуглекислоту i шкiдливi гази, якi видiляє людина пiд час дихання, i збагачують повiтря свiжим киснем. До речi, це надзвичайнi прилади, вперше застосованi на нашому астропланi! Особливо вражаючим є те, що вони дозволили нам взяти з собою неймовiрно мало води. Я спочатку навiть не повiрила, що таке може бути.
Тiльки уявити собi: людинi треба на добу близько двох з половиною кiлограмiв води! Скiльки ж це треба було б узяти в подорож води на три чоловiки на сто сорок шiсть днiв, не кажучи вже про зворотний шлях i про непорушний аварiйний запас! Та цiлi цистерни! А в наших баках - тiльки аварiйнi запаси: нам вода не потрiбна! Як так? А отак! Та нашi апарати, виявляється, можуть ще й самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшенно цiкаво i дуже дотепно.
Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту вологу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь пори тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода. її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим Сергiйович, 'задовольнити добову потребу людини у водi'. Кожному з нас треба на добу, примiром, два з половиною лiтри води, як я вже сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три лiтри на добу.
I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно здивувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це. Я, вагаючись, спитала його:
- Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи бiльше, нiж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особливу манеру говорити, запишу по-своєму):
- Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж поглинає її з питвом та їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтрям, i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i створюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується таким чином близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть уловлювати її. Зрозумiло?
Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все ж таки це дуже дивно. Я знала досi про колообiг води в природi, а виходить, що такий самий колообiг вiдбувається i в нашому тiлi. Та ще й з хiмiчним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як не очищуй її, все одно вона нiби якась не така, не свiжа... А потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в органiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв - свiжа, прохолодна i кришталево чиста, - менi дуже подобається.
Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає великих i важких бакiв з запасною водою.
Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково написала слово 'смачне'. Адже кожен знає, як легко i приємно дихається в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присмаком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апарати для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вмиваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати. Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна: вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском. Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими краплинами, - спробуй спiймай її там!
Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку, занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я виймаю губку разом з водою, яка набралася в неї, i умиваюся губкою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумуватися за умов невагомостi!
Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизоване, тут нiчого не поробиш.
Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi доводиться кип'ятити воду! Це теж дуже iнтересно i знову стосується тiєї ж самої невагомостi в астропланi.
Що вийде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробувати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо, чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не захоче кипiти. Ось, дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, - а вище залишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору. А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб у свою чергу зiгрiтися бiля дна чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
Але ось, припустiмо, вода все ж таки закипiла. Як налити чай з чайника в чашку? Та вiн просто не захоче литися з носика, - адже вiн такий самий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з нього воду, але тодi окрiп великою краплиною вилетить з носика i полине повiтрям вздовж каюти. Летючий окрiп - теж не дуже приємна рiч! Спiймати його в повiтрi i не обваритися при цьому - я особисто не берусь.
Тому у нас заведено суцiльну механiзацiю. Наш електричний чайник, в якому я щодня кип'ячу воду, не потребує допомоги, в ньому не треба перемiшувати воду i не треба витряхати її з носика. В ньому влаштований маленький моторчик з лопатями, що обертаються у водi. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду, вмикається i моторчик. Лопатi весь час крутяться i перемiшують воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює вiдцентрову силу. I коли я потiм нахиляю чайник, - вiдцентрова сила витискує воду з носика: тут уже треба спритно пiдiбрати її в чашку, а потiм пити крiзь трубочку, що не дуже приємно, але нiчого не зробиш, iншого виходу немає...
