здригався вiд вибухiв атомiту в камерах згоряння, гальмував своє падiння,- i нiчого не допомагало. Корабель падав.
Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла. Вiн вiдчув неймовiрну втому. Тепер уже навiть вiн не мiг допомогти справi нiчим. Ще лишалася пружна стальна спiраль. Думки стрибали, перебиваючи одна одну. Спiраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А якщо пiд кутом?.. I якщо скелi врiжуться в корпус?.. Треба чекати. Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!
Рiзкий мiцний поштовх струсонув корабель. Все всерединi задзвенiло й загуло. В каютi упало щось скляне, розбилося. Гамак, в якому лежала Галя, прогнувся вниз i знову мiцно, рвучко пiдштовхнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери,- на щастя, не на скелi, а в гущавину первiсного лiсу. Стальна спiраль прийняла на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи пiдкинула корабель угору. Вiн хитнувся - i з розмаху звалився боком на високi гiллястi дерева.
Тi дерева ламалися пiд його вагою, наче тонесенькi палички, астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива iстота, вiн хотiв умоститися серед них, зупинитися в своєму русi. Але опiр дерев був надто слабким, щоб затримати величезний корабель, який упав на пологий схил.
Ламаючи далi й далi дерева, астроплан спочатку сковзався вниз тим схилом, а потiм i зовсiм покотився пiд укiс. Тепер уже в центральнiй каютi не можна було зрозумiти нiчого.
На екранi перископа все стрибало, крутилося, миготiло. Астроплан котився кудись униз, перекидаючись i зрiдка вдаряючись об камiння. Гуркiт i дзвiн, глухий гул не припинялися.
Все переплуталося, перемiшалося у свiдомостi Галi Рижко. Не було вже анi верху, анi низу; пiдлога, стеля i стiни каюти крутилися навколо неї. Гамак то вiдкидав тiло вiд себе, то глибоко прогинався пiд ним. На екранi перископа мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, червонi дерева, скелi,- все мчало в скаженiй скачцi. Галя почула, як скрикнув Сокiл. I ось астроплан наче рвучко спинився, вiбруючи цiлим корпусом. Вiд цiєї вiбрацiї гостро дзвенiло в головi, на свiдомiсть навалювалася якась невиразна нездоланна втома, важкiсть, немовби все навколо обгорталося в сiру непроникливу ковдру.
Бiльше Галя Рижко не пам'ятала нiчого...
ЧАСТИНА ДРУГА
Першi люди на Венерi
Роздiл перший,
що розповiдає про дивовижного дракона,
який заглядав у iлюмiнатор корабля, про
сумнiви Вадима Сокола i про те, чому
мандрiвники можуть виходити з астроплана
на Венерi тiльки в скафандрах з приладами
для дихання.
Блiде фiолетувате свiтло пробивалося крiзь товсте скло iлюмiнатора центральної каюти астроплана. У напiвтемрявi перед очима Галi повiльно пропливали химернi голубi, червонi i зеленi неспокiйнi хвилi. Страшенно болiла голова.
Що трапилось? Чому так темно?
Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тодi знепритомнiла. Був гуркiт, пронизливе рипiння, все гуло вiд ударiв. Але ж пiсля того вона ще щось бачила? Значить, свiдомiсть поверталась до неї? Чи це тiльки марилось, як буває в кошмарному снi?
Нi, вона добре пам'ятає, надто добре. Було так: вона розплющила очi, i дивна тиша, дивний пiсля гулу i гуркоту, пiсля ударiв i штовханiв спокiй вразили її. Здається, в каютi тодi було свiтлiше... Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе товаришi? Але вона не встигла побачити нiкого.
Її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому...
Екран був освiтлений, на ньому погойдувались червонi верхiвки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми, - нiби вiтер гойдав їх. Пальми на Венерi? Проте Галя не встигла вiдповiсти на це запитання, як її очi широко розкрилися вiд здивування, i вона застигла, вчепившись руками в краї гамака.
З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з'явилась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон плазував хащею, пiдводячи над верхiвками дерев свою вугласту хижу голову. Круглi i застиглi тупi очi вдивлялися чи то в Галю, чи то кудись ще повз неї. Гiгантськi вигнутi щелепи рухалися пiд цими тьмяними очима, змикалися й розмикалися, мов широкi кривi шаблi. Потвора наближалась до корабля, пiдминаючи дерева своїм блискучим жовто-коричневим тiлом. I раптом - вона немов кинулась вбiк. Усе зникло, тiльки великi червонолистi дерева погойдувались на екранi.
А може, нiчого i не зникало, може, це Галя сама опустила втомлену голову, ховаючись вiд страшного видiння? Приснилось? Адже зараз на екранi перископа немає зовсiм нiчого, навiть червоних дерев. Усе затягнуте фiолетуватою напiвтемрявою, дивною i неприродною, наче вiд штучного освiтлення. I по екрану тiльки неясно пропливають свiтлi i темнi хвилi, розпливчастi смуги.
Чи бачила Галя справдi цю потвору, чи тiльки примарилась вона їй вiд збудження i втоми? Дiвчина пiдвела руку - i її вразило незвичне вiдчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо тягло вниз. Ага, значить, все приходить в норму, i насамперед вага. Будемо знову звикати до неї! Цiкаво!
Вона слабко посмiхнулась, але зразу ж таки спiймала себе на тому, що її погляд весь час повертається до екрана перископа: а чи не з'явиться раптом знову та потвора? Нi, екран порожнiй, тiльки темнi i свiтлi смуги, як i ранiше, пробiгають по ньому. I це теж дивно: що то за смуги?
У тишi Галя ясно почула далекий стогiн. Вона швидко сiла, прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не подумала про товаришiв? Може, кому-небудь з них погано?
В сутiнках вона розглядiла Сокола i Ван Луна. Обидва лежали в своїх гамаках. Сплять? I стогiн долинав звiдкись здаля, а не звiдси. Тодi значить...
Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Миколою Петровичем трапилось щось погане!
Дiвчина хутко розстебнула пряжки запобiжних ременiв, що прикрiпляли її до гамака, i зiскочила на пiдлогу. Як трудно вiдразу звикати до ваги! Вона iз зусиллям, непевно переступала з ноги на ногу: тiло, яке звикло за час довгої мiжпланетної подорожi до невагомостi, до вражаючої легкостi рухiв, тепер було неслухняним, обважнiлим, незграбним. Але все це дрiбницi! Мерщiй, мерщiй до Миколи Петровича!
Тут, у навiгаторськiй рубцi, було трохи свiтлiше. I Галя Рижко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боцi, перегнувшись через пульт керування. Руки його безживно звисли. I час вiд часу Микола Петрович тихо стогнав.
Галя зблiдла. В неї затремтiли руки й ноги. Нещастя, яке нещастя!
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? - ледве чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндiна.
Академiк тихо простогнав:
- Води...
Дивно, але почувши голос Миколи Петровича, Галя миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно дiяти, допомагати дорогому, надзвичайному, любимому Миколi Петровичу!
Дуже обережно, напружуючи всi сили, вона трохи пiдняла важке, ослабле тiло Риндiна i посадила його в крiсло. Голова Миколи Петровича безсило вiдкинулась на м'яку спинку. На високому чолi закипiла кров, глибокий порiз перетинав його злiва направо. Галя з тривогою дивилася на блiде обличчя Риндiна. Але ось його очi трохи розплющились. Непевний погляд спинився на дiвчинi. Губи поворушились.
- Води, Галю... - знов почула дiвчина.
Вона кинулася до центральної каюти, налила чашку води i принесла її Риндiну. Микола Петрович припав до чашки губами i жадiбно осушив її. Тепер вiн дихав рiвнiше i не стогнав. З радiстю Галя бачила, як Микола Петрович потроху оживає. Вiн напружено дивився на неї i, здається, хотiв щось запитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозумiла, що турбувало Миколу Петровича, як тiльки вiн почав:
- А як...
- Нiбито все в порядку, Миколо Петровичу, - швидко вiдповiла дiвчина. Зараз я вам все розкажу. Всi живi i здоровi. Тiльки мiцно сплять. Зараз, зараз, я в одну мить!
Вона знову побiгла до центральної каюти. Уже в дверях Гала побачила, що Ван Лун вилiз з гамака i стоїть посеред каюти, розминаючи руки.
- Товаришу Ван Лун, - заговорила Галя. - З Миколою Петровичем негаразд. Вiн поранений. I запитує, що з вами i Вадимом Сергiйовичем.
- Зi мною все гаразд, - почула вона голос Сокола. - Ось тiльки дуже ослаб, ледве рухаюсь.
- Гадаю, нема коли розмовляти, - перебив його Ван Лун. - Треба дiяти. Ходiмо до Миколи Петровича!
