гаразд?
- Добре, добре, Ван, - також смiючись, вiдповiв Риндiн. - Вже з вашого незвично довгого монологу бачу, що й ви зараз не такий спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для нашої мети.
Швидкими, легкими кроками Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вказав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!
Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками крiзь боковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну, особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетного корабля i опинитися на Венерi, власними ногами ступити на неї. Проте вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi експедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi i охороняти його.
Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр, - з трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя зрозумiла, - ще один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не про самого Миколу Петровича, а вiдразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не вдiєш! Лишалося тiльки терпляче чекати своєї черги, тим бiльше, що Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче:
- Ви самi розумiєте, друзi, що корабель не можна залишати всiм, навiть коли б у нас було i чотири справних скафандри. Зате обiцяю вам, що наступного разу в астропланi зостануся я сам, а ви всi пiдете в колективну розвiдку.
Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що i Галя, i Сокiл примирилися з своєю долею. I тепер вони, не вiдриваючи очей, стежили за Риндiним i Ван Луном, якi пiдiймалися схилом мiжгiр'я.
Микола Петрович раптом спинився. Вiн нахилився i подивився собi пiд ноги.
- Чи доводилося вам бачити щось подiбне, Ван? - спитав вiн голосом, в якому звучав явний подив.
- Нi, - коротко вiдповiв Ван Лун, вiдступивши на крок.
Частина схилу перед ними була вкрита мiрiадами комах. Iстоти найрiзноманiтнiших форм - довгi, короткi, круглi, плескатi, з шiстьма, десятьма i сотнями нiг, рiзнi завбiльшки, розмiром з муху i величезнi, мов гiгантськi жуки-рогачi, - комахи рухались одним суцiльним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися мандрiвники. Цей живий потiк спускався з одного схилу, перетинав улоговину i потiм пiдiймався на другий схил. Комахи рухалися кiлькома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна одну, немов хтось їх гнав. I жодна з iстот не ухилялася вбiк, усi трималися в одному рiчищi, наповненому до країв.
Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботi скафандра в цей живий потiк. Вiн вiдчув, як пiд його пiдошвою хрумкотять сотнi комах. Але потiк не спинявся, вiн обтiкав ногу i продовжував свiй рух.
- Дуже дивне явище, мушу сказати, - з неприязню процiдив Ван Лун. Однак можна йти далi, Миколо Петровичу.
I вiн кiлькома кроками перейшов через живу рiчку, занурюючись майже по колiно. Риндiн iшов слiдом за ним.
Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими вiялами довгастого червоного листя, перетинала їх шлях. Микола Петрович показав на неї Ван Луну:
- Як бачите, Ван, Сокiл мав рацiю, коли запевняв нас, що на Венерi ми зустрiнемо рослиннiсть, схожу з флорою нашого земного юрського перiоду. Цi дерева немов i справдi нагадують рослиннiсть юрського перiоду.
- Щодо рослин - сперечатися не можу, хоча вони й оранжево-червоного кольору, - озвався Ван Лун. - Зате тварини тут, зауважу, iншi. Не такi, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну вашу увагу, чудовий зразок!
Рука Ван Луна вказувала кудись мiж стовбурами дерев. Тепер побачив i Риндiн. На грубезних блискучих нитках величезного павутиння, яке густою сiткою простяглася мiж двома високими деревами, сидiв великий ситий кошлатий павук. Вiн був завбiльшки з голову людини або навiть бiльший. Павук уже помiтив людей, що наближалися, його маленькi оченята люто втупилися в них, довгi кривi лапи збуджено переступали по павутинню. I не можна було зрозумiти, чи хоче вiн утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи, навпаки, готовий кинутися на них.
- Як вiн вам подобається? - спитав Ван Лун Риндiна, звiвши на всяк випадок вгору гвинтiвку.
- Досить огидна iстота, - пробурмотiв Микола Петрович. - Проте, Ван, зустрiч з цим. як ви висловилися, 'чудовим зразком' аж нiяк не спростовує припущень Вадима. Цiлком можливо, що павуки iснували i серед земних юрських тварин. Нашi зустрiчi ще не розбивають теорiї Вадима, знаєте...
- Дозволю собi спитати: а як з тiєю тваринкою, що заглядала вночi до iлюмiнатора? - скромно, але досить iронiчно спитав Ван Лун.
- Так, це поки що лишається загадковим, - визнав Риндiн. Справдi, нiчний вiдвiдувач нiчим не нагадував iстот земного юрського перiоду, навiть сам Сокiл змушений був погодитися з цим.
- А ось iще приємна компанiя! - вигукнув Ван Лун, оглядаючись. - Нi, Миколо Петровичу, тут iнша фауна!
З-за великої скелi назустрiч їм вилетiла цiла хмара крилатих iстот. Великi, розмiром з долоню комахи пронизливо дзижчали, облiплюючи шоломи й скафандри мандрiвникiв. Ван Лун бачив, як вони звивалися, чiпляючись за складки скафандра i намагаючись ужалити товсте скло шоломiв; бачив, як згиналися гострi жала, ковзаючи по склу, як виступали з жал маленькi краплинки каламутної жовтуватої рiдини. На щастя, навiть цi гострi жала нездатнi були пошкодити скафандри, вкритi поверх гумової тканини ще й густою металiчною сiткою.
Вiдмахуючись вiд настирливих комах вiльною рукою i гвинтiвкою, Ван Лун виступив з тiнi, яку вiдкидала скеля, на свiтло. I вiдразу комахи зникли, вiдлетiли вiд нього. Зацiкавлений Ван Лун знову увiйшов в тiнь скелi - i комахи знову люто накинулися на нього.
- Миколо Петровичу, - крикнув Ван Лун Риндiну, який все ще вiдмахувався вiд невгамовних крилатих ворогiв, - iдiть сюди, прошу! Вони не люблять свiтла. Нападають тiльки в тiнi!
Вiн продемонстрував Риндiну ще раз, як хижi комахи облiплюють його в тiнi i як негайно зникають, вiдлiтаючи з освiтленого мiсця.
- Цiкавий приклад свiтобоязнi в комах, - зробив висновок Микола Петрович, стоячи на свiтлi. - Гаразд, Ван, усе це дуже добре...
- Дозволю собi не погодитися, - заперечив Ван Лун. - Менi не дуже подобається. Не дуже добре - цi комахи.
- Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре, - погодився Риндiн. - Скорiше, зовсiм недобре, ви маєте рацiю, Ван. Проте все ж таки, як нам рушати далi? Тут, у проходi мiж скелями, цi лютi комахи. Там, мiж деревами, той павук. А бiльше проходiв угору я не бачу. А, Ван?
- Цiлком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно. Комахи тiльки дзижчать i нападають. Не страшно. Можемо не звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить мiцнi. Але мiж деревами ближче. Вважаю, знiму павука, i пiдемо там.
I, не вiдкладаючи дiла, Ван Лун пiдвiв автоматичну гвинтiвку. Втiм, Риндiн спинив його.
- Заждiть хвилинку, Ван, - сказав вiн. - Це поки що дуже рiдкiсний екземпляр. Якщо вже знiмати, як ви сказали, то краще спочатку знiму його я, а вже потiм ви, гаразд?
Вiн вийняв свiй малесенький фотоапарат i сфотографував величезного павука, який все ще неспокiйно перебирав лапами.
- Тепер дiло за вами, Ван!
Сухий звук пострiлу розiрвав повiтря. Павук пiдскочив i впав на вологий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тiльки окремi шматки його кошлатого тiла. Струс повiтря порвав павутиння, яке звисало тепер клоччям з дерев, вiдкриваючи прохiд.
Шлях був вiльний. Мандрiвники пройшли мiж деревами i опинилися бiля пiднiжжя скелi, до якої вони простували. Ще кiлька хвилин - i обидва мандрiвники стояли на її вершинi. Звiдси вiдкривалася значно ширша панорама, нiж знизу.
Мiжпланетний корабель лежав у вузькому мiжгiр'ї серед скель. Це мiжгiр'я, завглибшки метрiв п'ятдесят, нагадувало рiчище висохлої рiчки; подекуди воно було усiяне крупним камiнням, принесеним сюди, мабуть,
