- Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати з бою, поскаржилася, нарештi, дiвчина.
Ван Лун обернувся до неї:
- Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!
- Якому скрабу? Що це означає?
- Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi непрохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.- Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.
Голос Ван Луна звучав цiлком природно - i навiть трудно було уявити собi, що цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спочатку перетворювався мiнiатюрною радiоустановкою скафандра на електромагнiтнi коливання, а потiм приймався такою ж самою установкою в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна, наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.
- А незабаром кiнець, тому що кiнчається схил. Далi, пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петровичем, - закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.
Справдi, заростi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил, яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик i полегшено зiтхнули.
Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову густий лiс, мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з заростями, якi вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-червоною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий самий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..
Заростi звiдси, вiд кам'янистого майданчика, спускалися схилом униз, до дна мiжгiр'я, де лежав мiжпланетний корабель. Тепер згори можна було переконатися, що мiжгiр'я дiйсно являло собою рiчище рiчки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося, наче обходячи мiцну перепону з гiгантських скель. Зате з другого боку, куди був скерований гострий нiс мiжпланетного корабля, мiжгiр'я розширювалося i вже не робило поворотiв. Зi схилiв мiжгiр'я над астропланом нависали великi скелi, що висовували свої поламанi верхiвки з червоного моря густих заростей, якi оточували їх. I що нижче опускалися схили мiжгiр'я, то менше залишалося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тiльки окремi невеличкi групи: дно мiжгiр'я, вогке й темне, вкривала сама густа папороть.
Астроплан, певно, впав на один iз схилiв i вже потiм скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Слiди цього було виразно видно: зламанi пальми, кiлька розщеплених кипарисiв - i маса розчавленої папоротi, яка тiльки тепер починала знову пiдiймати вгору своє узорчате, освiжене зливою листя.
Мiжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на самому днi мiжгiр'я. Двi масивнi скелi височiли там, нахиленi пiд кутом одна до одної, - i астроплан наче навмисно втиснувся мiж ними своєю кормовою частиною. На його корпусi, що потьмянiв вiд нагрiвання в атмосферi Венери, були ясно помiтнi блискучi подряпини - слiди ударiв пiд час падiння.
- Так, здорово застряли, - висловив спiльну думку Вадим Сокiл, засмучено похитуючи головою. - I трудно навiть уявити собi, як нам доведеться вибиратися...
Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який здавався звiдси, з висоти бiля кiлометра, зовсiм iграшковим. Звичайно, становище було незавидне.
- Важка, очевидно, буде справа, - продовжував Вадим Сокiл. - Єдиний, на мою думку, вихiд - це висадити в повiтря скелi... не одразу, звiсно, а частинами. Проте i тодi невiдомо, що робити далi. Мiжгiр'я глибоко завалене камiнням, наше колiсне шасi не допоможе... От задача!
Вiн машинально зробив такий жест, наче хотiв за звичкою скуйовдити своє кучеряве волосся, - i вiдсмикнув руку, натрапивши на товсте скло цилiндричного шолома.
I раптом Галя Рижко радiсно вигукнула:
- Товаришi! Що я вам скажу!
Обидва її супутники запитально глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дiвчина? Але Галя вже вела далi:
- Можна зовсiм по-iншому, не висаджуючи скелi! I взагалi, навiть без утруднень стартувати звiдси!
- Новий винахiд, Галиночко? Що ж, послухаємо, - недовiрливо озвався Сокiл.
- I нiякий не винахiд, - палко заперечила ображена його недовiр'ям дiвчина. - Погляньте самi: куди скерований нiс астроплана? I в якому вiн станi?
Два прозорих шоломи повернулися в бiк астроплана. Нижня частина його корми лежала мiж скелями. Весь мiжпланетний корабель перебував у похилому станi, його нiс був пiдведений вгору. Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко?
Але дiвчина не чекала вiдповiдi на свої запитання. Вона вже говорила далi - пристрасно й переконливо:
- Хiба це не нагадує вам трамплiн? Ну от, звичайний трамплiн, якi бувають по гiмнастичних залах. Скiльки разiв я стрибала з нього! Та ви просто не хочете помiркувати, слово честi! А це так легко уявити собi. Адже ж астроплан всiм своїм корпусом скерований пiд кутом угору, вздовж мiжгiр'я. I нiчого бiльше не треба. Якщо Микола Петрович дасть iз ракетних двигунiв вибухи потрiбної сили, пiдряд кiлька вибухiв, - тодi наш корабель полетить уперед i вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по дотичнiй лiнiї, скерованiй туди, куди дивиться нiс астроплана. вiн вилетить угору, i схили мiжгiр'я йому не завадять. По дотичнiй, все одно немов по естакадi!
Бачачи серйознi погляди товаришiв, бачачи їх роздуми, Галя знiяковiла. її збудження рантом згасло: що, як все, що вона зараз наговорила, - дурницi? А коли це неможливо?..
Ван Лун i Сокiл ще раз подивилися в бiк астроплана, потiм перевели погляди на схили вздовж мiжгiр'я, наче перевiряючи можливий полiт астроплана по дотичнiй.
- Та скажiть уже нарештi, що ви про це думаєте, - вже жалiсно промовила розгублена Галя.
Ван Лун поклав їй руку на плече:
- Думаю, дiвчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з перевантаженням. Втiм, думка вiрна. Визнаю: радiю, що ви опинилися в нашому кораблi.
- Так, Галиночко, це цiкiва думка, - жваво озвався i Вадим Сокiл. Звичайно, потрiбнi будуть ще складнi розрахунки вiдносно перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже мiцним. Але в основi iдея вiрна.
От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона вiдчула, як рум'янець заливає все її обличчя.
Проте коли хто з товаришiв i помiтив щось, все одно нiчого не сказав з цього приводу.
- Пiшли далi? - коротко запропонував Ван Лун.
- Звичайно, - в один голос вiдгукнулися Сокiл i Галя.
Одне за одним вони вирушили до лiсу мiж вогкими ще вiд учорашньої зливи скелями. Кам'янисте плато майже одразу поступилося мiсцем долинi, вкритiй низькою папороттю. Галя здивовано вiдзначила про себе: як раптово змiнюється характер грунту на Венерi, та й рослиннiсть також! Щойно був сухий кам'янистий грунт, - i ось уже її гумовi чоботи ступають по соковитому оранжевому листi густої папоротi i навiть час вiд часу загрузають у товстому шарi вiдмерлих рослин, який устилав вогкий i м'який грунт.
- Хотiв би показати вам, як рухається рiчка з комах, - промовив засмучено Ван Лун. - Але тепер нiде такого немає.
- Нiчого, Ван, немає живої рiчки, зате комах узагалi досить i тут, вiдiзвався Сокiл.
Мабуть, навiть за умов Венери живий потiк комах, який бачили пiд час першої вилазки Риндiн i Ван Лун, був не частим явищем. Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: нашi мандрiвники лише починали своє ознайомлення з природою невiдомої планети. Проте Сокiл не помилявся: комах було досить усюди - i навiть значно бiльше нiж досить. Вони повзали, бiгали i лiтали цiлими хмарами. I часом їх дзижчання, свистiння, скрекiт i безлiч iнших пронизливих звукiв буквально оглушали i робилися нестерпними.
Попереду, як i ранiше, швидкими i розмiреними кроками iшов Ван Лун. I так само, як i ранiше, вiн тримав напоготовi автоматичну гвинтiвку i уважно оглядався на всi боки. Ван Лун вибирав шлях мiж рiдким чагарником, iнодi вiдламував гiлки i складав їх хрестом. Галя розумiла, що вiн робить це для того, щоб легше було знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до Сокола:
- Не знаю, чому не зустрiчається нiяких iнших тварин юрського перiоду? Що скажете, друже? Якщо
