Потiм розвiдники подалися вгору, схилом до лiсу. Спочатку Галя ще сповiщала Миколу Петровича короткими фразами про свої враження, але потiм, захопившись дивовижними картинами, що вiдкривалися перед її очима, просто забула про обiцянку. Микола Петрович тiльки посмiхнувся. Вiн не сердився. Академiк подумав: яка надзвичайна пора життя - бадьора, схильна захоплюватися юнiсть! Вiк, коли все навколо людини спiває, грає i смiється, коли все здається зовсiм не таким, яким бачить це людина потiм, у зрiлому вiцi, - не кажучи вже про похилi роки, про старiсть...
У Миколи Петровича все ще трохи болiла голова. Рiзкий удар об пульт пiд час падiння астроплана на Венеру давався взнаки. Риндiн поправив пов'язку на головi. Нiчого, ще доба-двi, i все буде гаразд. До речi, виявляється, на Венерi можна говорити 'доба' в тому ж розумiннi, що й на Землi: тривалiсть дня i ночi тут практично дорiвнювалася земнiй.
Ось чому така незначна рiзниця температур мiж освiтленим i неосвiтленим Сонцем боками Венери, що завжди дивувало астрономiв! Справдi, температура освiтленої сторони Венери не пiдiймалася, як давно вже встановили вченi, вище плюс 50-60 градусiв. Зате й температура тiньової сторони нiколи не була нижче мiнус 25 градусiв. Причини цього, як виявлялося, простi: час обертання Венери навколо своєї осi не перебiльшував, як i на Землi, однiєї доби - 24 годин. Але на вiдмiну вiд земної, - атмосфера Венери, а тим бiльше її поверхня, схована густою пеленою хмар, не встигала анi дуже нагрiтися, анi дуже охолонути. Це було цiлком природним.
Так, чим же зайнятися зараз? Адже Галя Рижко мовчить i нi про що не повiдомляє...
Бiльш за все Миколу Петровича непокоїв склад повiтря на Венерi. Чи не сталося все ж таки якоїсь помилки пiд час аналiзу? П'ятнадцять процентiв вуглекислоти в атмосферi - надзвичайно важлива обставина, яка гранично ускладнює експедицiї всю її роботу на Венерi. Що ж, поки є вiльний час, треба повторити аналiз.
Це зайняло в академiка Риндiна бiля пiвгодини напруженої працi. Закiнчивши аналiз, Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла i задумливо постукав пальцями по столу. Нiчого втiшного, аж нiчогiсiнько!
Щоправда, у повiтрi Венери не виявилося нiяких особливих домiшок порiвняно з земним. Тi ж самi, що i в атмосферi Землi, кисень, вуглекислота, азот, дуже незначнi домiшки аргону, неону, криптону. Нiчого нового, все цiлком знайоме. Але вуглекислота! Кiлькiсть вуглекислоти!
Повiтря Землi має в своєму складi тiльки 0,03 процента вуглекислого газу. Три сотих... А в повiтрi Венери, як остаточно встановив Риндiн, вуглекислоти було 15,5 процента! Жахлива кiлькiсть, яка перевищує всi припущення.
Хоча, з iншого боку, хто знає: може, за доiсторичних часiв i в атмосферi Землi було не менше вуглекислоти? Геологи i палеонтологи, очевидно, мають рацiю, коли твердять, що в атмосферi Землi в епоху зародження i первiсного розвитку живих iстот вуглекислого газу було значно бiльше, нiж тепер. Протягом багатьох десяткiв i сотень тисячолiть рослини поступово поглинали вуглекислоту з повiтря i, навпаки, збагачували його киснем, доки не встановився сучасний, звичний для людини склад атмосфери. Чи не так само вiдбувається i на Венерi? Кiнець кiнцем, можливо, що все це цiлком закономiрний процес у гiгантськiй природнiй хiмiчнiй лабораторiї живих iстот, якою є молода планета.
Гаразд, хай усе це буде так. Проте як бути людям? Людина може дихати таким повiтрям тiльки дуже обмежений час. Явища мусять розвиватися таким чином.
Дихаючи повiтрям Венери, людина весь час буде вiдчувати гострий брак кисню. Вона робитиме глибокi, майже конвульсiйнi вдихи i видихи. Так може тривати, скажiмо, хвилин п'ятнадцять. А потiм... потiм органiзм людини, якому хронiчно бракує кисню, почне проявляти ознаки отруєння вуглекислотою. Виникне так звана асфiксiя - задушення. Спочатку затуманиться розум, притупиться чутливiсть, погаснуть рефлекси, припиниться дихання, i, нарештi, припиниться й дiяльнiсть серця. От i все.
Схиливши голову на руки i неуважно поглядаючи в iлюмiнатор, Риндiн напружено розмiрковував. Звичайно, взагалi з астроплана без скафандра вийти можна, - якщо на короткий час. Людинi буде лише важко дихати. Втiм, тiльки на десять-п'ятнадцять хвилин, не бiльше. Бо тодi почнуть наближатися i невблаганно прогресувати явища страшної асфiксiї. Отож, всi роботи поза стiнками астроплана доведеться провадити в скафандрах, - незважаючи на всю незручнiсть цього. Природно, така система дуже ускладнить розшуки ультразолота.
Думки академiка Риндiна йшли далi й далi. Так, Сокiл не помилявся, коли рiшуче наполягав, що на Венерi мусить протiкати перiод розвитку життя, аналогiчний земному юрському. Рослиннiсть Венери, як можна було з'ясувати за час першої вилазки, майже така ж сама, яка була на Землi в цей геологiчний перiод, якщо не зважати на її фантастичний колiр. Що ж до фауни, до тваринного свiту - тут справа дещо iнакша. Земна палеонтологiя не має даних про такий неймовiрний розвиток свiту комах пiд час юрського перiоду на Землi. Хоча, з iншого боку, вiдсутнiсть даних ще нiколи не правила за доказ того, що явища взагалi не могло бути. Данi могли й не зберегтися продовж мiльйонiв рокiв.
- Так чи iнакше, - мiркував Риндiн уголос, - тут, на Венерi, комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмiр вуглекислоти в атмосферi планети вiдбивається i на розвитковi тваринного свiту? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повiтрям. Отож, їх органiзми, пристосовуючись до нього протягом тисячолiть, мусили в якiйсь мiрi видозмiнитися. I як наслiдок цього вони набули форм, вiдмiнних вiд земних. Хiба не є доказом цього вигляд того нiчного дракона, який заглядав в iлюмiнатор астроплана? Пам'ятається, вiн виглядав просто дико, аж безглуздо потворно з земної точки зору. I це ж тiльки один якийсь вид з багатьох i багатьох, якi живуть на Венерi, iнакше-бо й не може бути...
Втiм, що це? Невже природа Венери вирiшила познайомити його ще з одним зразком своєї химерної, божевiльної фауни?.. Академiк Риндiн мимоволi одсахнувся вiд iлюмiнатора.
Розсуваючи гiлля дерев, безжалiсно ламаючи на своєму шляху оранжеву папороть i низькорослi пальми, схилом мiжгiр'я посувалася величезна дивовижна тварина. Передня її половина, коричнева i глянсувата, нагадувала величезного рака. Довгi тонкi вуса-щупальцi неспокiйно звивалися в повiтрi. Блискучi чорнi очi озиралися на всi боки. Вони сидiли у заглибленнях твердого панцира, який вкривав голову i всю передню частину тулуба тварини. Панцерник з головою рака - ось на що була схожа ця дивна iстота!
Широкi переднi лапи, наче потворнi гребiнцi, намагалися прочесати чагарник, вони вивертались кожна в свiй бiк, глибоко борознячи грунт i вириваючи з нього рослини. Заднi лапи були значно меншими, їх було ледве видно пiд довгастим грубезним тулубом. Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.
Схопившись руками за краї стола, Риндiн напружено стежив за рухами тварини. Вона була вдвоє бiльшою нiж найкрупнiший слон.
'Метрiв дванадцять завдовжки', - вiдзначив Риндiн машинально.
Потвора наближалась. Вона безумовно шукала чогось. її довгi вуса-щупальцi не припиняли хутких рухiв i крутилися в повiтрi, немов тонкi гнучки гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки вiдсувалися вiд речi i знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щупальцiв торкнулося корпусу астроплана - i вiдсахнулося. Тварина одразу змiнила напрям, метнулася вправо. Ще секунда - i вона зникла з поля зору, яке вiдкривалося в iлюмiнаторi.
Риндiн перебiг до пульта керування i включив екран перископа. I тiльки вiн устиг зробити це, як мiцний поштовх жбурнув його вбiк. Корабель здригнувся, рiзко похитнувся пiд тим важким ударом, вiд якого загула металiчна оболонка. Потiм удари пiшли вже один за одним. I пiсля кожного такого удару нiс астроплана опускався нижче й нижче.
Вiдкинутий вбiк Риндiн бачив на екранi перископа, як роздратована чимсь тварина била лапами по хвостовiй частинi корабля. Що робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зiгнути або навiть зламати стабiлiзатори...
До Риндiна повертався спокiй. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись за шкiрянi петлi в стiнi навiгаторської рубки, вiн знову добрався до пульта керування. Кiлька швидких рухiв, поворотiв рукояток... Включено електросiтку, поданi маленькi заряди атомiту до бокових ракет. Ще мить - i два вибухи один за одним стрясли корабель. I зразу стало тихо.
Риндiн пильно подивився на екран.
Потвора була вже далеко вiд астроплана. Перелякана, мабуть, вибухами, вона квапливо пiдiймалася схилом, намагаючись утекти подалi вiд металiчної сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна iз заднiх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бiк її глянсуватого коричневого тулуба почорнiв. Полум'я i розпеченi гази, якi вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину i поранили її. Ще кiлька секунд - i потворна тварина зникла в заростях папоротей i пальм. Тiльки поламанi молодi дерева вказували напрям, в
