якому вона втекла.
Микола Петрович полегшено зiтхнув. Вiн оглядiвся: чи не пошкодили важкi удари чогось у каютi? Тiльки тепер Риндiн помiтив, що мiжпланетний корабель змiнив своє положення. Ранiше його нiс був пiдведений вгору, а корма опущена, Тепер стало навпаки: корма трохи пiднялася, а нiс опустився. Пiдлога каюти була нахилена вперед, i ходити по нiй стало труднiше. Удари, яких завдала астроплану роздратована чимсь потвора, були причиною цiєї змiни.
- Так, - пробурмотiв Риндiн. - Здивуються ж товаришi, коли повернуться на корабель... але надто мало приємного зможу я розповiсти їм, надто мало...
I раптом вiн спинився. Адже ж цими двома вибухами вiн викликав товаришiв назад! Два вибухи один за одним - сигнал небезпеки, так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молодi друзi, поспiшаючи назад, зiткнуться по дорозi до астроплана з розлютованим страховищем? Звичайно, з ними Ван Лун, вiн зможе захистити товаришiв. Та й ця дiвчина, Галя, також, здається, не дасть себе скривдити. Крiм того, слiд звикати до зустрiчей з досить непривабливими мешканцями Венери... Що ж, поки мандрiвники повернуться, вiн встигне перевiрити, чи не пошкодила тварина механiзми астроплана.
Проте Риндiн не встиг нiчого перевiрити. Вiн почув, як вiдчиняються шлюзовi люки.
Незабаром широко розчинилися внутрiшнi дверi, i до каюти ввiйшли розвiдники.
Але чому їх тiльки двоє?
А де ж Галя Рижко?
Ван Лун щось швидко говорив - це було видно крiзь прозорий шолом.
- Та не кажiть поки що нiчого, Ван, - спинив його Риндiн. - Ви знову забули, що я все одно нiчого не почую, поки ви не знiмете шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашому шоломi є зовнiшнiй мiкрофон. А зовнiшнього репродуктора на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудiться, послухайте краще мене. Нiчого страшного не сталося. На астроплан накинулася якась потвора. Нi, не така, як ми бачили ранiше, а iншого виду, проте аж нiяк не привабливiшого. Через те що тварина намагалася пошкодити корабель, менi довелося вжити своїх заходiв, зробити два вибухи, щоб одiгнати її. Але я не врахував, що тими ж таки вибухами я викличу вас. Менi й на думку цього не спало. А де ж Галя? Чому вона залишилася назовнi?
Ван Лун i Сокiл перезирнулися. А тодi Ван Лун щось сказав. Сокiл кивнув головою i почав знiмати шолом. Мiж тим Ван Лун, не гаючи нi хвилини, повернувся i вийшов з каюти, старанно зачинивши за собою дверi.
- Та що ж трапилося? - вже стурбовано спитав знову Риндiн. - Де Галя? Вадиме, в чому рiч? I куди пiшов Ван Лун?
Сокiл зняв, нарештi, шолом. Його кучеряве волосся було скуйовджене i вогке. Вiн протер окуляри, дещо розгублено кашлянув i нервово пригладив волосся.
- Досить приготувань, Вадиме! Що сталося? - наполегливо зажадав пояснень Риндiн.
- Миколо Петровичу, ми дуже поспiшали, почувши ваш виклик. Звiсно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали, що ви в небезпецi. Очевидно, Соколу було трудно сказати найголовнiше, вiн м'явся i надто докладно пояснював. - Бiгли дуже швидко. Там, знаєте, скелi, велике камiння, i корiння переплелося, чiпляється за ноги... i де-не-де ще слизько вiд тiєї зливи...
- Та не тягнiть, Вадиме! Говорiть коротко й ясно!
- Схил спускався дуже круто, Миколо Петровичу. Галя бiгла слiдом за Ван Луном, передо мною. I зненацька вона впала - мабуть, спiткнулася. Саме на цьому крутому мiсцi. I покотилася прямо вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала i покотилася... а коли ми з Ван Луном збiгли вниз, то її вже там не було...
- Далi?
- Ми вирiшили спочатку довiдатися, що трапилося з вами, чи не потрiбна вам негайна допомога... адже ми чули вашi тривожнi сигнали, Миколо Петровичу, ми не знали, що цi вибухи сталися з iншої причини! А зараз Ван Лун пiшов шукати Галю. Вiн знайде її, Миколо Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто поспiшали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася i знепритомнiла... i я сам тепер хочу пiти допомогти Ван Луну розшукувати її. Ми так з ним i домовилися, що я розповiм вам i пiду.
Микола Петрович не став бiльше затримувати Сокола. Та й про що ще можна було запитувати? Вадим помiтно хвилювався й сам. Одягаючи знову шолом, вiн нервувався, робив невiрнi рухи...
Вадим Сокiл поквапливо вийшов. Микола Петрович, залишившись наодинцi, спробував розiбратися в тому, що трапилося. Певна рiч, треба було поспiшати. Якщо дiвчина пiд час падiння пошкодила шолом, якщо в його органiчному склi утворився отвiр, щiлина або трiщина,- це могло закiнчитися погано. Галi доведеться дихати повiтрям Венери, перенасиченим вуглекислотою... адже кисень з шолома тодi буде виходити назовнi... i через п'ятнадцять хвилин асфiксiя!
Риндiн важко опустився в крiсло. Вiн вiдчув досадну кволiсть. Скiльки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебування на Венерi приносила новi й новi ускладнення, - починаючи з самого спуску на її поверхню. Треба берегтися на кожному кроцi, життя на чужiй планетi сповнене несподiваних небезпек, якi не можна передбачити...
Вадим Сокiл, тiльки вийшовши з корабля, за його екрануючи металiчнi стiнки, почув голос Ван Луна, який повторював:
- Галю! Де ви? Вiдгукнiться! Галю!..
Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестiло червоне листя на деревах, та дзижчали, посвистували i стрекотiли мiрiади комах. Чому мовчить Галя Рижко?
- Галю! Вiдгукнiться! - лунав у шоломi Сокола голос Ван Луна. Здавалося, вiн долинав злiва. Вадим зробив кiлька крокiв у цьому напрямi - i зразу ж таки збагнув: та не можна ж орiєнтуватися в такий спосiб! Адже ж вiн чує голос Ван Луна з репродуктора гучномовного телефону. Куди б вiн не повернув, голос буде чутний так само добре. Тому Сокiл гукнув:
- Ван, я вийшов! Де знайти вас?
- Не мене, Галю треба шукати, - пролунала вiдповiдь. - Мене не треба знаходити, я тут.
Справдi, з-за великої папоротi з'явилася висока постать Ван Луна.
- Не знайшли ще? - коротко спитав Сокiл.
- Нi, - похмуро вiдповiв Ван Лун. - Будемо шукати всюди. Тепер удвох. Вважаю, вже знаю мiсце, де вона впала.
- Яким чином?
- Поламана папороть, - усе так само коротко пояснив Ван Лун. - Iдiть, побачите самi.
Це мiсце було всього в кiлькох десятках крокiв. Поламане i зiм'яте листя папоротi стверджувало припущення Ван Луна: Галя котилася вниз схилом мiжгiр'я, потiм, падаючи з плескатої скелi, важко впала на папороть. Густе листя пом'якшило удар. Проте де ж вона? Чому її нiде не видно?
- Якщо вона впала тут, забилася, знепритомнiла, тодi, гадаю, лишалася б лежати, - мiркував уголос Ван Лун. - Але її тут немає... Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомнiла. Вона пiдвелася i кудись пiшла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в iнший бiк?
Вiн уважно оглядав поламанi i прим'ятi рослини, якi красномовно розповiдали досвiдченому мисливцевi про те, що вiдбувалося тут.
- Галя пiшла сюди!
Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменшi слiди i не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.
- Тут Галя вiдступала спиною вперед... бачите, слiди? Вони наче оберненi до нас. Втiм, слiди носкiв глибше вдавленi. Вiдбитки каблукiв менше. Чому вона йшла спиною вперед? - Ван Лун вимовляв Цi короткi уривчастi фрази немовби думаючи вголос. Його зiркi очi промацували кожну рослину. Тепер вона вже побiгла. Вiдбитки нiг на бiльшiй вiдстанi. Глибоко вдавленi. Вона бiгла. Ясно: грунт м'який, видно добре. Чому бiгла вiд астроплана, а не до нього? От сюди, за кущi бiгла... Стривайте, а це що?
Ван Лун спинився, вражений. Не менш здивований був i Сокiл, який iшов за ним.
Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папороттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шляху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими, розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.
Одна й та ж сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв: це був слiд потвори, яка нападала на
