скафандрi, мов вивчаючи сили противника. Але ось його кривi лапи напружилися i мiцнiше вчепилися в перекладини драбинки. Подвiйний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирiшивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива.
'Треба спробувати його налякати, - подумав Сокiл. - Адже ж нам тiльки й треба, щоб вiн покинув драбинку'.
Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокiл зробив крок назад, до проходу мiж скелею i корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку вiн упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги вiн не мiг нi вiд кого, треба було дiяти, iнакше загине, задихнеться Микола Петрович.
Зiбравши всi сили, Сокiл з несамовитим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не почує його.
А проте чудисько вiдступило, присiло нижче на товстi лапи. Але воно не зсунулося з мiсця, продовжуючи вперто сидiти на драбинцi. З роззявленого подвiйного дзьоба пролунало загрозливе шипiння. Довга чорна шерсть на тулубi здибилася. Павук не здавав позицiй, вiн готувався до бiйки.
Сокiл оглянувся на Риндiна. Академiк насилу стояв, спершися об скелю, i судорожно хапав повiтря широко вiдкритим ротом. Очi його безсило приплющилися, груди важко пiдiймалися i опускалися. На лобi виблискували великi краплини поту. Вiн знемагав.
Не пам'ятаючи себе вiд лютi, Сокiл схопив з землi великий гострий камiнь i з силою жбурнув його в павука. Камiнь влучив у голову потвори вище дзьобiв, вiдскочив i впав. Над дзьобами виступила краплина густої бiлої рiдини. Чудисько було поранене.
Стиснувши похолодiлими руками кирку, Сокiл бачив, як павук загрозливо пiдвiв пару переднiх лап i на останнiх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Кривi, вкритi рiдкою шерстю лапи з гострими кiгтями на кiнцях мелькали в повiтрi, готуючись схопити противника i пiдтягти його до роззявленої пащi.
Сокiл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що вiн проти волi вiдступив на крок. Вiн вiдчув, як його лоб вкривається потом, як пальцi рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи переднi лапи напоготовi.
Слабкий стогiн долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогiн: вiн рвучко повернувся до Риндiна, заносячи вже над ним, над його безсилим тiлом свої кiгтистi лапи.
Тодi Сокiл забув i про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зцiпивши зуби, вiн кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Кривi лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподiбна паща клацнула, по її краях з'явилися тьмянi жовтуватi згустки.
'Мабуть, отрута, - встиг подумати Сокiл. - Ну й дiдько з нею!'
Що було сили вiн ударив павука киркою по головi. I тiєї ж митi вiдчув, як кривi переднi лапи чудиська ухопили його тiло з обох бокiв нижче грудної клiтки, потягнули до себе. Сокiл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла i не пiддавалася. Лапи павука стискали тiло Вадима i повiльно, проте наполегливо пiдтягували його до дзьобiв роззявленої пащi.
Сокiл вiдчув, як його ноги вiдриваються вiд землi. Вiн висiв у повiтрi, затиснутий лапами страховища. I все ж таки вiн не випускав рукоятки кирки i намагався вистромити її. Перед його очима, вiддiлений вiд них тiльки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося пiдтягти геолога до пащi. Дзьоби роззявилися ще ширше i охопили шолом. Пролунало скреготiння. Гострi краї дзьобiв сковзалися по рiвнiй, гладкiй поверхнi товстого скла.
- Тiльки б витримало скло, тiльки б воно витримало, - шепотiли побiлiлi губи Сокола.
Скреготiння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовтi цiвки густої рiдини поповзли склом: мабуть, це й справдi була отрута, яку випускали iз дзьобiв отруйнi залози чудиська.
Тепер Вадим опинився в iще гiршому станi: вiн позбавлений був можливостi що-небудь бачити крiзь забруднене скло шолома. Ще раз вiн спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.
I раптом скреготiння припинилося. З трiском дзьоб врiзався в тканину. У нiздрi Сокола вдарив огидний сморiд, - такий гострий, що вiд нього засльозилися очi.
'Розiрвалися трубки кисневого приладу!' - з одчаєм вирiшив Сокiл. Зiбравши всi сили, вiн ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радiсть! Вона пiддалася. Ще одне шалене зусилля - i вiн висмикнув кирку. Тодi, вигинаючись у мiцних лапах павука, Сокiл почав бити киркою куди доведеться, майже нiчого не бачачи перед собою i тiльки мимоволi вiдзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м'яке тiло потвори.
Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що вiн звiльнився. Вiн упав на вологий грунт, на сире листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.
'А Микола Петрович?' - згадав зразу ж таки Сокiл.
Риндiн лежав бiля скелi. Вiн не ворушився. Синi його губи безсило напiввiдкрилися, груди не пiдiймалися. Вiн був або непритомний, або...
Сокiл скочив на ноги. Гострий бiль у боцi примусив його вiдразу зiгнутися. Проте що там бiль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий бiль, вiн обхопив тiло Риндiна впоперек тулуба, пiдняв його i понiс до драбинки. Тiльки тут Сокiл знову похитнувся: наче розпечене залiзо вп'ялося йому в бiк. Втiм, вiн втягнув тiло Риндiна драбинкою до люка, вiдчинив його i важко звалився разом iз своєю ношею всередину шлюзової камери.
Пiдвестися у нього вже не вистачило сил. Вiн дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тодi Сокiл поплазував на боцi до внутрiшнiх дверей, тягнучи за собою непритомне тiло Риндiна. Сантиметр за сантиметром вiн просувався вперед, доки не добрався до внутрiшнiх дверей, якi вели до центральної каюти. Останнiм вiдчайдушним зусиллям Сокiл вiдчинив цi дверi, вповз до каюти i втягнув за собою тiло Миколи Петровича.
Дверi з м'яким шумом автоматично зачинилися за ним.
Тремтячими руками Сокiл вiдкинув шолом з голови. Не знiмаючи скафандра - чи ж до цього було йому зараз?.. - вiн нахилився над Риндiним, що лежав на пiдлозi.
У нерухомому тiлi Миколи Петровича не можна було помiтити анi найменшої ознаки життя. Вiн не дихав. Анi кровинки не залишилося на його блiдому, знеможеному обличчi. Посинiле i враз змарнiле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напiввiдкритими затуманеними очима.
- Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. - в одчаї торсаючи Риндiна, кликав Сокiл.
Мовчання.
- Миколо Петровичу!.. - ще раз скрикнув Сокiл, пiднiмаючи голову академiка i з останньою надiєю заглядаючи в його безживнi очi.
Риндiн нерухомо лежав на пiдлозi, не вiдповiдаючи Вадиму Соколу анi жестом, анi словом, анi диханням.
Роздiл восьмий,
що розповiдає про дальшi подiї в печерi,
де опиналися Галя Рижко i вiдважний Ван
Лун, який все ж таки не може нi
розв'язати загадку свiтних камiнцiв, нi
з'ясувати причини дивної хвороби Галi.
Галя ясно вiдчувала, як в її лiвiй скронi поквапливо стукотiв малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук... тук-тук-тук... Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дiвчина знала: ось iще секунда - i кiнець. Грiзне рикання нависло над нею. I пiднята лапа з широкими зубцями... та невже ж це - останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому життi?..
Наче розiрванi шматки довгої кiнострiчки пробiгали, мелькали перед її очима. Уривки цi на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами - i потiм знову зникали, поступаючись мiсцем для iнших. Скiльки людина може згадати протягом лiчених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кiлькох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, нiби воно стояло прямо перед її очима.
