незвичних для неї умовах тварина найчастiше просто гине, не встигнувши звикнути i пристосуватися. Пристосування до умов життя справа дуже довгого часу, багатьох поколiнь. З роду в рiд бiльшiсть тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в живих тiльки наймiцнiшi окремi екземпляри. Вони давали потомство - iз нього також вимирала бiльшiсть. Так тривало тисячi й мiльйони рокiв. А внаслiдок такого жорстокого добору i залишилися тiльки тi тварини, тi види, якi пристосувалися до трудних умов. I тi, що лишилися, пристосованi, почувають себе за цих умов, за яких гинули мiльярди їхнiх предкiв, дуже непогано.
- Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було навiть приємно в iнфрарадiєвiй печерi? - спитала недовiрливо Галя.
- Певен, що i зручно, i приємно, якщо вiдносно них можна вживати такi вислови, - пiдтвердив цiлком серйозно Сокiл. - I навiть бiльше того, Галиночко. Можливо, цi тварини на сучаснiй стадiї їх розвитку навiть потребують того, щоб тепло, яке випромiнює iнфрарадiй, постiйно пiдiгрiвало їх або їхнiх дитинчат. А коли б примусово перевести їх до iншої печери, без iнфрарадiю, без додаткового опалення, можливо, цi тварини, а особливо їхнi дитинчата, не витримали б нових для них умов, загинули б.
- Одному добре, iншому погано, - глибокодумно сформулював короткий висновок Ван Лун.
Галi Рижко лишалося тiльки прийняти таке пояснення: iншого ж не було. Та й Микола Петрович також пiдтвердив мiркування Сокола, хоча й розсмiявся добродушно, коли Ван Лун несподiвано почав з незадоволеним виглядом розвивати щойно зроблений ним висновок:
- Одному добре - це Вадимовi мiркувати. Iншому погано - це менi займатися тут тваринами.
- Але чому, Ван? Ви нiбито вдосталь полюєте...
- 'Полюю'? Таке слово звучить тут як насмiшка. Тут, на Венерi, пiдкреслю. Де iнтереснi, красивi бронтозаври, iгуанодони, яких менi обiцяв Вадим? Де справжнi теплокровнi тварини, на яких приємно полювати?
- Ну, як на мою думку, то бронтозаврiв i iгуанодонiв навряд чи можна було б вважати красивими, Ван, - насмiшкувато зауважив Сокiл. - До того ж, вони аж нiяк i не теплокровнi.
- Все одно, - наполягав Ван Лун, - вони схожi на справжнiх тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венерi тiльки всiляких комах, павукiв та черв'якiв. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке ранiше...
- То не полетiли б, Ван? Лишилися б на Землi?
- Нi, такого не говорив. Проте взяв би з собою хiмiчнi порошки або рiдину для ваших комах. На них, дозволю собi зауважити, шкода витрачати чеснi кулi. Так!
- Втiм, товаришу Ван, хiба не стали в пригодi вашi кулi там, у печерi? - вставила Галя Рижко. - Хiба та потвора не страшнiша вiд тигра чи якогось iншого крупного хижака?
Ван Лун зневажливо махнув рукою:
- Дiвчина не здатна зрозумiти красоти полювання! Порiвнює: благородний тигр, смугаста блискавка, - i незграбна тварюка, що плазує на кошлатому черевi. Мисливцевi соромно слухати такi слова. Тигр - красень; тварюка в печерi - кошлата гидота з кривими лапами. Мисливцевi Ван Луну дуже неприємно, дуже погано...
А проте дисциплiнований Ван Лун акуратно виконував одержане ним розпорядження Риндiна i сумлiнно збирав колекцiї комах - представникiв своєрiдної фауни Венери, хоча й морщився виразно щоразу, демонструючи товаришам новi зразки. Його колекцiя була чи не багатшою вiд гербарiю Галини Рижко.
Втiм, не менш цiкавою була й третя колекцiя, яку старанно збирав Вадим Сокiл, - мiнералогiчнi зразки найрiзноманiтнiших порiд, щедро представлених у мiжгiр'ї, де лежав астроплан. Сокiл охоче пояснював Галинi:
- Справдi, менi пощастило! Навiть не треба шукати i вiдправлятися в розвiдки. Наше мiжгiр'я само по собi є величезним зiбранням всiляких порiд i було б просто соромно не зайнятися їх класифiкацiєю. Микола Петрович мав рацiю, як i завжди. Адже ж вiн одразу, пiсля першої ж таки вилазки, зробив висновок, що це мiжгiр'я виникло внаслiдок якоїсь великої сейсмiчної катастрофи. Нашарування кори Венери зсунулися, наче хтось спецiально для нас ножем зрiзав їх. Як у музеї - пiдходь i вивчай будову кори! А пам'ятаєте, як старий найточнiше визначив з першого погляду напрямок порiд-супутникiв ультразолота? Я, досвiдчений геолог, мiг тiльки позаздрити йому. Нi, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра iнтуїцiя, яка допомагає йому розбиратися в найскладнiших питаннях швидше вiд нас усiх, разом узятих! Надзвичайно свiтла голова!
Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов зачарована, слухала розповiдi i пояснення академiка, який умiв про все говорити просто i страшенно цiкаво. Для неї Микола Петрович був чимсь на взiрець доброго, лагiдного чарiвника, який розкривав перед нею невичерпнi багатства науки, показував шлях розв'язання найскладнiших i найзаплутанiших задач i загадок, що раз у раз поставали перед мандрiвниками. Перше-лiпше явище, першу-лiпшу подiю Микола Петрович умiв поставити на належне, немовби призначене їм мiсце в ланцюгу iнших явищ i подiй. I виходило, що в усьому тому не було нiчого загадкового або таємничого, що рiшуче все було пов'язане з попереднiми явищами i фактами, обумовлювалося ними - i навiть просто не могло не вiдбутися! Треба було завжди тiльки зрозумiти, врахувати, зважити. А тодi - передбачати, бути напоготовi до подальшого, хоча б воно i вiщувало новi й новi нiбито несподiванки. Це правило, це гасло академiка Риндiна нiде не могло бути бiльш дiйовим i вiрним, нiж в складних умовах їх життя на незнанiй планетi.
- А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути кожної хвилини поповнювати свої знання, нiчого не пропускати, все враховувати i науково аналiзувати, - пiдкреслював завжди Микола Петрович.
Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, коли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками i враженнями:
- Ми, друзi мої, як на мою думку, маємо тепер всi пiдстави припускати, що ультразолото знаходиться десь зовсiм близько. Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс сьогоднi, - всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультразолота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумували з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я з його скелями й урвищами. А мiж тим - саме тут нам найлегше вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казковий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволяв би навiть ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!
Вадим Сокiл сконфужено заклiпав короткозорими добродушними очима: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його розшуки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав докладний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супутникiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм, дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут - це ясно. Але де саме?..
Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча здебiльшого вiн весь час сидiв, занурений в розрахунки, в навiгаторськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдання - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив, що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймнi жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.
Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл, що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала працювати, - навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович. Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим усмiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але - що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв кожен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих заростей, що оточували астроплан, могла з'явитися якась нова потвора, - хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?..
Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, коли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.
Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхнього люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням працював киркою, i гукнув йому:
