Слiдчий натиснув кнопку дзвiнка. Ввiйшло два охоронники. Слiдчий кивнув їм на Ернана. Охоронники стали позаду iнженера й поклали йому на плечi мiцнi руки. Слiдчий подзвонив iще раз.
Знову вiдчинилися дверi. Ернан Рамiро рвонувся з стiльця, на якому сидiв. Але важкi руки охоронникiв утримали його на мiсцi. Глухий стогiн, схожий на приглушене ридання, вихопився з грудей Ернана. Хуанiто, моя Хуанiто!..
Двоє фалангiстiв у чорних сорочках ввели до кiмнати Хуанiту. Мабуть, їй самiй важко було йти, бо вони тримали її пiд руки. Хуанiто, що вони зробили з тобою, моя любов, моє щастя!..
Хуанiта ледве стояла на ногах. Подертi рукави плаття не прикривали багрових синцiв на її нiжних руках. На схудлому обличчi застиг вираз страждання. Великi смутнi очi спочатку нiби не бачили Ернана. Проте ось у них спалахнула радiсть. Хуанiта похитнулась, простягла вперед руки:
- Ернан!
Вона ледве не впала. Фалангiсти пiдтримали її - i вона повисла на їх руках. Тiльки великi очi, очi любої Хуанiти наче наблизилися до Ернана, вони горiли пристрасним почуттям, вони немов прагнули перелити в Ернана мужнiсть i силу.
Наче крiзь вату, Ернан Рамiро почув розмiренi слова слiдчого, зверненi до нього. Слiдчий говорив:
- Як бачите, Рамiро, ваша впертiсть привела до того, що ми змушенi були арештувати вашу дружину й довiдатися в неї про схованi вами креслення i записи...
- Але я нiчого, нiчого їм не сказала, Ернан! - вигукнула Хуанiта.
- Так, можу ствердити це, - озвався слiдчий. - Ваша дружина вiдмовилася говорити щось про рисунки та записи, бо, очевидно, й досi перебуває пiд вашим впливом, Рамiро. I ви бачите на власнi очi, до чого це призвело. Адже ми з свого боку змушенi були, хоч це й дуже прикро для нас, вжити деяких заходiв впливу на неї. Щоправда...
- Мерзотники! Кати! - не стримав обуреного вигуку Ернан Рамiро. - Ви мордували жiнку, ви мучили її! Та я... - Вiн знову рвонувся з стiльця, i знову дужi руки охоронникiв спинили його. Краплини поту виступили на лобi iнженера.
- Щоправда, - вiв далi слiдчий, нiби й не чув вигуку Рамiро, - це поки що теж не дало наслiдкiв. Але в нас є час... i засоби теж... Так от, Рамiро, ви можете вибирати: або скажете нам те, що ми вимагаємо, або ми кiнець кiнцем дiзнаємося про все самi вiд вашої дружини. Попереджаю вас, ми не спинимося, поки не одержимо потрiбних вiдомостей. А ви, здається, любите вашу дружину...
- I тому не кажи їм нiчого, Ернан! Будь мужнiм, Ернан, не кажи нiчого! Благаю тебе...
Рука одного з фалангiстiв брутально затулила Хуанiтi рот. Люба, рiдна Хуанiто, хiба ж усi тi рисунки й записи вартi твоїх страждань?.. Навiщо вони менi, коли я бачу, як тi кати мучать тебе, моє життя, моя любов, Хуанiто?!
- Отже, Рамiро, я чекаю вашої вiдповiдi, - пролунав сухий i холодний голос слiдчого.
Ледве ворушачи пересохлими губами, iнженер прошепотiв:
- Я згоден... я скажу вам усе... тiльки вiдпустiть її...
- Ернан! Ти не зробиш цього! Ернан!
Хуанiта несподiваним ривком звiльнилася з рук фалангiстiв i кинулася до чоловiка. Але вона була надто слаба. Ступивши крок, вона впала б на пiдлогу, коли б її знов не пiдхопили фалангiсти. Та вона все ще повторювала:
- Нi... ти не зробиш цього, Ернан... не зробиш!..
Слiдчий махнув рукою. Фалангiсти вивели Хуанiту з кiмнати...
- Я ручуся вам, Рамiро, що ми одразу вiдпустимо вашу дружину, як тiльки ви дасте нам потрiбнi вiдомостi, - сказав слiдчий, посуваючи до себе папiр. - Я слухаю вас, говорiть!
I тодi Ернан Рамiро скорився. Вiн розповiв про все - i про змiст своєї роботи, i про таємне мiсце в садку бiля їх будинку, де вiн з Хуанiтою i Альваресом закопали пiд магнолiєю креслення та науковi записи. Як мало все це важило для нього зараз, коли перед очима стояло змучене, схудле обличчя любимої дружини!..
Повернувшись до камери, Ернан Рамiро довго сидiв на лiжку, обхопивши голову руками. Так, от i закiнчилося все,- боротьба за те, щоб не вiддати в бруднi лапи фалангiстiв свiй винахiд, мрiю цiлого життя i його, i Анхело Альвареса, наслiдки багаторiчної наполегливої працi... Вiн скорився, вiддав усе, щоб врятувати вiд катування Хуанiту: хiба ж мiг Ернан зробити iнакше? Хiба осудить його за це Анхело? О Хуанiта, звiдки в неї така твердiсть, що вона вистояла i жодного слова не сказала фалангiстам, якi мучили її, та ще й закликала чоловiка не скорятися, - така завжди тиха, лагiдна Хуанiта... Зате тепер усе позаду, всьому кiнець...
Проте це був не кiнець.
Наступного дня Ернана Рамiро знов привели на допит. Слiдчий вороже глянув на нього з-пiд насуплених брiв i сказав:
- Я бачу, Рамiро, що ви й далi вважаєте за можливе водити нас за нiс.
Ернан дивився на нього, нiчого не розумiючи. В чому рiч? Адже вiн сказав усе, нiчого не приховав.
- Ви насмiлилися дати менi брехливi вiдомостi про мiсце схованки креслень i записiв, - продовжував слiдчий. - Ми перекопали чи не весь сад i нiчого не знайшли.
- Креслення i записи закопанi пiд магнолiєю, як я i сказав вам, ствердив Ернан.
- Не брешiть! Там нiчого немає. Чи скажете ви, нарештi, де ви їх сховали?
- Клянуся, що вони там. Я сам закопував їх пiд магнолiєю! Може, ви в чомусь помилилися, не там шукали...
- Не базiкайте нiсенiтницi, Рамiро! Не вам учити нас шукати! В усьому садку не лишилося сантиметра неперекопаної землi. Кажiть, де креслення й записи?
Ернан мовчав. Його пальцi були стиснутi до бiлого. Що вiн мiг сказати? Тепер вiн розумiв: креслень i записiв немає пiд магнолiєю, де вiн їх тодi закопав, тому що Хуанiта пiсля його арешту переховала їх. Це було єдине пояснення. Навiщо вона зробила це? Невiдомо. Та сказати про це слiдчому означало б наразити її на новi муки, новi страшнi допити. I Ернан мовчав.
- Отже, не хочете вiдповiдати? - погрозливо зауважив слiдчий. - Ну, що ж, ми спитаємо про це вашу дружину, Рамiро.
- Нi! Не робiть цього! Я розповiм усе. Я напишу все заново, нiчого не приховаю! Тiльки залиште Хуанiту, залиште!
Проте слiдчий байдуже махнув рукою:
- Нам потрiбнi креслення i записи. Поновлюючи, ви можете щось приховати. А нам потрiбно все. Скажете, де ви їх сховали?
Ернан безпорадно схилив голову. Слiдчий подзвонив.
- Вiдведiть його, - сказав вiн охоронникам. I кинув Ернановi наостанок: - Ви самi виннi, Рамiро, в тому, що ми змушенi далi допитувати вашу дружину. Але ми дiзнаємося, про все дiзнаємося, запевняю вас!
5. ВIДЧАЙ I ПОРОЖНЕЧА
Про те, що сталося потiм, Ернан Рамiро довiдався лише значно пiзнiше, в концентрацiйному таборi, куди його зрештою перевели пiсля року перебування у в'язницi. Слiдчий помилився, вiн нi про що не дiзнався!
Дивними, заплутаними шляхами дiстаються до вiдрiзаних од свiту довiчно ув'язнених людей звiстки! Кружним шляхом - вiд одного до другого й третього - мандрують тi звiстки, доки не дiйдуть до того, хто роками чекає їх, може, i краще було б тiй людинi зовсiм не знати нiчого, щоб не розiрвалося на шматки її серце, щоб невимовний бiль не розкраяв душу...
Слiдчий помилився. Хуанiта не сказала нiчого навiть пiд допитом третього ступеня, коли її катували безжалiснi фалангiстськi звiрi. Вона не витримала мук, вона померла пiд час чергового допиту, шепочучи побiлiлими губами:
- Ернан... Лорхе...
Помер i Анхело Альварес, який ще в слiдчiй в'язницi захворiв на сухоти. Переведений до концентрацiйного табору, вiн сконав протягом двох мiсяцiв. А маленький Лорхе?..
Пiсля арешту Хуанiти його вiддали до дитячого будинку, створеного фалангiстською полiцiєю для належного, з її погляду, виховання дiтей державних злочинцiв i довiчно ув'язнених. Це виховання було таким дбайливим, що маленький Лорхе, звиклий до пестощiв нiжної матерi, зiв'яв пiд муштрою фалангiстських опiкунiв, як тендiтна квiтка, позбавлена свiтла й вологи. Його не стало вже через пiвроку. А втiм, чи ж не такою самою була доля й переважної бiльшостi дiтей, якi потрапляли до тих будинкiв?..
