А молодi люди йшли далi своїм шляхом, немов не помiчаючи насторожених поглядiв перехожих. Вони жваво розмовляли, зиркали у вiтрини магазинiв, час вiд часу весело смiялись, не забуваючи, проте, козиряти кожному зустрiчному офiцеровi, незалежно вiд його чину, нiби знаходили в цьому особливу приємнiсть для себе.
Стрункий сiроокий юнак з бiлявим волоссям i лукавим, хоч i добродушним, виразом обличчя все частiше схиляв голову до своєї чорнявої супутницi i щось швиденько шепотiв їй. I щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути зо смiху. Проте потiм дiвчина одразу напускала на себе серйознiсть, навiть робилась суворою, кидала на юнака сердитий погляд темно-карих очей i докiрливо говорила тоном, який їй зовсiм не пасував:
- Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свiй одяг, кинь жартувати! Невже ти не можеш бути серйозним?..
Але в її глибоких очах пiд пухнастими, красиво вигнутими бровами в той же час стрибали веселi вогники, що явно суперечили суворим словам. Юнак у вiдповiдь мовчки виструнчувався - якраз вчасно, бо назустрiч їм уже йшов якийсь офiцер, яких тут, у центральнiй частинi столицi, було так багато, нiби вся iберiйська армiя складалася з самих офiцерiв. Козирнувши офiцеровi, юнак одразу ж таки знов шепотiв щось своїй супутницi, i вона знов удавала, що дуже сердиться на нього. А смiх, нестримний молодий смiх, здавалося, струмiв з її очей.
I все ж таки дiвчина дедалi бiльше серйознiшала, брови її почали хмуритися. Ось вона у вiдповiдь на новий жарт свого супутника вже майже й не посмiхнулась. I юнак спинився, бо вiдчув, що дiвчина рiшуче взяла його за руку. Вона виразно, пiдкреслено серйозно сказала:
- Слухай, нарештi, Алексо. Я дуже люблю жарти i спочатку охоче смiялася з твоїх жартiв. Але всьому буває край. Невже ти не пам'ятаєш, що нам треба бути дуже обережними? Забув, що все це небезпечно? Хочеш провалити справу?
Юнак зашарiвся. Так, справдi, вiн надто розiйшовся, надто вже легко давалися йому жарти й дотепи з приводу надутих фалангiстських офiцерiв... Щоправда, почасти в цьому була винна i його сувора супутниця, адже вона так весело смiялася, коли вiн жартував. А якому ж юнаковi не приємно вiдчувати, що дiвчинi подобається його дотепнiсть? От вiн, мабуть, i справдi втратив почуття мiри. Бiльше цього не буде!
- Пробач, Марто, - вiдповiв вiн з дещо винуватим виглядом. - Я обiцяю тобi, що тепер усе буде гаразд.
Вони рушили далi. Деякий час обоє мовчали, зосереджено дивлячись перед собою. Олесь (а це був вiн) нiби замислився. Марта два чи три рази крадькома поглянула на нього i непомiтно посмiхнулась: вiн був невпiзнанний у формi ЗФМ! Мимоволi вона кинула погляд i на своє вiдображення у вiтринi, повз яку вони проходили. Е, вона теж справжня ЗФМiвка! Непогано вигадав Клаудо! Це ж вiн вирiшив одягти їх обох у цю форму i попередив:
- Якщо ви будете зодягненi, як отi пихатi фалангiстськi стручки, то до вас уже напевно нiхто не причепиться. Це дiло вiрне, я й сам їх завжди обходжу стороною. Тiльки пам'ятайте одне: треба козиряти всiм офiцерам. Тодi все обiйдеться. Ану, прорепетируйте менi, i цiлком серйозно!
Валенто Клаудо не помилявся: форма загонiв фалангiстської молодi оберiгала їх вiд усякої небезпеки. Козиряли офiцерам вони старанно й чiтко; i спочатку це навiть розважало їх. Тепер те козиряння вже набридло, але його, певна рiч, доводилося дотримуватись.
Так, усе йшло гаразд. I все ж таки почуття якоїсь прихованої тривоги не зникало, особливо у Марти. Поки вони йшли по центральних кварталах, форма оберiгала їх вiд неприємних несподiванок. Iнакше стало, коли Олесь i Марта пiдiйшли до робiтничих кварталiв. Офiцерiв тут було дуже мало, лише зрiдка можна було побачити когось у вiйськовiй формi. Зате звичайнi зустрiчнi з досить одвертою неприхильнiстю поглядали на чорнi берети з золоченими значками: форма фалангiстської молодi не користувалася популярнiстю в цих районах!..
Нарештi Марта знайшла вихiд. Вони якраз повернули за рiг вулицi. Дiвчина озирнулась: нiхто на них не дивився, перехожих у цьому тихому, спокiйному провулку не було.
Тодi дiвчина зiрвала з своєї голови чорний берет з золоченим фалангiстським значком i подала його Олесевi:
- Сховай у кишеню, а в другу поклади свiй. I швидко! Так буде краще. Iнакше ми можемо потрапити в якусь неприємнiсть. Тут живуть робiтники, вони не дуже люблять 'стручкiв', як каже Валенто. А решта, - вона вказала на їх захисний одяг, - не приверне уваги...
Справдi, тепер на Олеся i Марту не звертали уваги, бо без беретiв i значкiв вони перетворилися на звичайних молодих людей, хiба що трохи краще зодягнених, нiж iншi.
- Тiльки не здумай козирнути тепер якомусь офiцеровi, - попередила ще Олеся, лукаво посмiхаючись, Марта. - Бо тодi буде погано, вiн обов'язково причепиться за порушення форми...
Це застереження було дуже слушним. Адже Олесь за звичкою, якої вже набув за час прогулянки по центральних вулицях столицi, щойно хотiв вiдкозиряти якомусь поручиковi - i майже в останню мить спинився, стиснувши руку в кишенi. Мимоволi вiн намацав у кишенi те, що дав йому на всякий випадок Сивий Капiтан, виряджаючи його з Мартою в цю небезпечну подорож. Капiтан тодi сказав йому дуже серйозно i переконливо:
- Май на увазi, Олесю, тобi не буде в кого шукати захисту в разi небезпеки. Навпаки, тобi доведеться самому в разi потреби захищати ще й Марту. Будь обережний! Я вiрю, що ти пам'ятатимеш про небезпеку i все обiйдеться добре. Але на всякий випадок вiзьми цю рiч, вона може врятувати вас обох. Тiльки пам'ятай: користуватись нею можна лише тодi, коли iншого виходу вже не буде. Це дуже серйозна зброя, Олесю!
2. КОШИК АПЕЛЬСИНIВ ТIТКИ БАРБАРИ
Марта спинилась. Вона вказала Олесевi на великий цегляний будинок, що зовнi аж нiчим не вiдрiзнявся вiд iнших.
- Вiн живе тут. Але його не так легко побачити стороннiй людинi. Я ж тобi казала.
- А ти пам'ятаєш усе, що треба?
- Ще б пак! Хiба я вперше тут?
Вони пiднялися на п'ятий поверх вузькими брудними сходами. Марта постукала в дверi не так, як звичайно, а розмiрено, наче за якоюсь умовною абеткою: три довгi удари, потiм пауза, потiм ще два короткi. Зсередини нiхто не вiдповiдав. Тодi Марта постукала вдруге. Знову тиша. Дiвчина нервово закусила губу.
- А що, коли i його... - почала вона i не закiнчила. Але Олесь зразу зрозумiв її тривожну думку. Марта хотiла сказати: 'А що, коли i його заарештували?..' Що ж, тодi дуже погано, дуже. Бо руйнуються задуми, Олесь з Мартою не зможуть виконати доручення, вiд якого залежало так багато...
Нарештi за дверима почулися кроки. Жiночий голос запитав:
- Кого треба?
- Тiтка Барбара передає кошик апельсинiв для маленького Анунсiато, - не задумуючись вiдповiла Марта, хоч з нею й не було нiякого кошика з апельсинами.
- Анунсiато немає дома, - промовив голос за дверима.
- Бджоли дуже боляче кусаються, каже старий дiд, - ще впевненiше сказала Марта, хоч це для кожного слухача здавалося б цiлковитою нiсенiтницею. Але Олесь розумiв, що цi фрази - умовнi i служать для того, щоб переконатися: прийшла своя людина, а не стороння.
Справдi, пiсля того дверi розчинилися. На порозi стояла пiдстаркувата жiнка в чорнiй хустинi. За нею в глибинi коридора виднiлася постать невисокого кремезного чоловiка, який уважно приглядався до того, що вiдбувалося бiля вхiдних дверей. Олесь не встиг зробити й кроку, як Марта кинулася до того чоловiка.
- Ой, я так хвилювалася, дядю Фредо! - скрикнула вона, обiймаючи його. - Я постукала, а нiхто не вiдповiдає... i я подумала, що полiцiя схопила й вас, арештувала, як батька...
- Нi, нi, дiвчинко, даремнi страхи. Мене, знаєш, не так-то й легко арештувати, я горобець стрiляний, - заспокiйливим тоном вiдповiв чоловiк, у той же час запитливо дивлячись на Олеся. - А це хто такий з тобою?
- Це один хлопець... вiн цiлком надiйний, дядю Фредо, не турбуйтеся... так я вам зараз усе розповiм! - завагалася Марта. - Його звуть Алексо. I вiн росiянин. Алексо, чого ж ти стоїш? Це ж i є дядя Фредо, Фредо Вiкторе! кинула вона Олесевi. Юнак незграбно вклонився: вiн вiдчував себе трохи нiяково.
- Росiянин? - здивовано перепитав Фредо Вiкторе, ще уважнiше вдивляючись в Олеся.
