Спочатку представник святої католицької церкви мав потурбуватися про душу засудженого на страту.
Патер повернувся i простягнув до Педро Дорiльї чорний хрест.
- Примирися з господом богом, чоловiче, - солодким, єлейним голосом промовив вiн. - Тяжкi грiхи твої, о заблудла вiвця! Проте милiсть господня всеосяжна. Помолися разом зi мною, преклони колiна перед святим хрестом. I господь бог простить тобi, прийме душу твою безсмертну в лоно своє, якщо ти хоч в останню хвилину твого земного життя покаєшся, сину мiй!.. Преклони колiна, примирися з волею божою, визнай свої грiхи!..
В тишi, яка панувала на внутрiшньому дворi в'язницi, було виразно чути кожне слово патера. Кат переступив з ноги на ногу: мабуть, йому дуже набридли такi промови.
- Помолися разом зi мною, сину мiй! - продовжував патер завченi заклики. - Всемилостивий господь бог дивиться на тебе з висоти свого святого престолу. Покайся, i душа твоя очиститься перед смертю, увiйде до вiчного життя, де немає анi болю, анi печалi. Преклони колiна i молися зi мною! Кайся, сину мiй!..
Педро Дорiлья спокiйним рухом одвiв убiк чорний хрест разом з рукою його власника, з неприхованою огидою глянув на лицемiрне обличчя патера з його єлейно стуленими губами i голосно мовив:
- Менi нема чого каятися. Посуньтеся, панотче, не заважайте вашому сусiдовi робити свою справу.
Патер, сплеснувши руками, наче в одчаї вiд такої впертостi закоренiлого грiшника, вiдсахнувся, але зразу ж таки дiловито перехрестив своїм чорним хрестом засудженого, хоч той уже не дивився на нього. А тодi, знов стуливши губи, вiдiйшов убiк. На цьому його обов'язки офiцiального представника святої католицької церкви закiнчувалися.
Педро Дорiлья нерухомо стояв на ешафотi, мов замислився про щось, вiдоме тiльки йому самому. Кат випростався, зробив ледве помiтний рух головою. Два його помiчники з'явилися на ешафотi позаду засудженого. Вони поклали мiцнi руки на плечi Дорiльї, щоб вести його до плахи, бiля якої чекав кат.
Несподiваним рвучким рухом Педро Дорiлья вiдштовхнув обох зразу, хоч цi люди, мабуть, були не слабшi вiд нього самого. Вiн випростався на весь зрiст, очi його виблиснули.
- Е, мабуть, його даремно вивели з вiльними руками, - пробурмотiв начальник полiцiї, мимоволi вiдступаючи на крок ближче до муру. - Як би не почав опиратися...
Нi, Педро Дорiлья не збирався чинити опiр. Навiщо? Навколо було стiльки озброєних ворогiв, що про це не варто було й думати. Але вiн не хотiв i того, щоб його хтось вiв, пiдштовхував, стримував. Як вiдважна людина, що перед розстрiлом зриває з свого обличчя боягузливу пов'язку i готова дивитися прямо в очi смертi, так i Педро Дорiлья хотiв мужньо i твердо дiйти до неминучого зараз кiнця. У нього вистачить рiшучостi, вiн не втратить самовладання перед усiма цими людцями, що зiбралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!
Помiчники ката завагалися, наче зважуючи мiць могутнiх м'язiв своєї жертви.
А Педро Дорiлья стояв самотнiй на ешафотi, вiн високо пiдвiв голову i наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стiльки думок, стiльки спогадiв налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролiтають вони одна за одною, цi гарячi, нестримнi думки, нiби все життя з незбагненною швидкiстю проноситься перед ним. I серед тих думок була одна, яка пiдкоряла собi всi iншi, найболючiша, найвразливiша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.
Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..
Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцiлувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!
Та навколо самi чужi, холоднi, лютi вороги, цiкавi людцi, якi зiйшлися сюди, щоб розважитися, на власнi очi побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязi. Не буде цього! Вiн триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зiбрати останнi сили, вiн не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорiлья, тримайся так, щоб Фредо Вiкторе, старий i випробуваний твiй друг, взнавши про останнi твої хвилини, мовив зворушено: 'Так, Педро не здав, вiн пройшов останнiй шлях з честю, як i належить мужньому робiтниковi!'
Схудле обличчя Педро Дорiльї просвiтлiло, немов його осяяло якесь тепле внутрiшнє свiтло. Тепер вiн вiдчував себе iнакше, вище вiд усiх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам'яному мiшку. Вiн обвiв поглядом людей внизу, якi вороже, але з неприхованою цiкавiстю дивилися на нього, пiдвiвши голови. їх цiкавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув'язнений.
А, ви чекаєте, хижаки, звiрi! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємнiсть, тiльки зробить це по-своєму, як вiн вважає за краще. I гучно, чiтко вимовляючи кожне слово, Педро Дорiлья заговорив, гнiвно кидаючи цi важкi слова в огиднi, ворожi обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.
- Ось вам моє останнє слово, кати! Запам'ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили ранiше сотнi й тисячi iнших чесних людей в країнi. Тi люди боролися з вами, з кривавими фалангiстами, вони загинули за священне дiло!..
- Спинiть його! - гукнув обурено начальник полiцiї. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нiчого вже не боїться, нiяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю...
Педро Дорiлья помiтив, як помiчники ката посунулися до нього. Е нi! Не вийде, панове!
- Не пiдходьте! - гнiвно гукнув вiн. - Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скiнчу, можете робити що завгодно... та нiчого вам i не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозумiли? Отож i краще. Так от, панове, - продовжував вiн, i в мужньому його голосi забринiла виразна гiркота, - я шкодую тiльки про одне. Надто мало, майже нiчого не зробив я для того священного дiла, за яке вмирали мої друзi. I коли б знов передо мною вiдкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тодi своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пiзно народ стратить самих вас! На вас, гнобителiв i кровопивць, впаде його гнiв! Хай живе вiльний народ!
Начальник полiцiї люто лаяв коменданта в'язницi:
- I часто у вас бувають отакi сцени? Чортзна-що! Хiба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!
Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотiв його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Вiн обiрвав коменданта грiзним наказом:
- Досить! Кiнчайте вже! Страчуйте його!
Та й без того наказу помiчники ката вже самi наскочили на Педро Дорiлью, схопили його за руки i потягли до плахи. Педро не чинив нiякого опору. Це було б нi до чого. Вiн зробив останнє, що мiг зробити, вiн висловив катам те, що думав. Хай кiнчають.
Вiн ступив кiлька крокiв до широкої плахи, бiля якої стояв напоготовi кат з сокирою, i спинився тут, щоб востаннє на повнi груди вдихнути повiтря. Пiдвiвши голову, мов не помiчаючи зусиль помiчникiв ката, якi намагалися схилити його до плахи, напруживши мiцне своє тiло, Педро Дорiлья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огиднi обличчя ворогiв, а бiлi яснi хмарки, на якi так любили дивитися вони з Мартою...
Мимоволi Мiгель Хуанес, як i чимало iнших присутнiх, також подивився вгору, куди скерований був останнiй погляд Педро Дорiльї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам'яним двором в'язницi. I здригнувся. Нi, вiн, мабуть, марить, вiн збожеволiв, то дається взнаки безсоння, тривожна нiч i втома останнiх днiв!.. Такого ж не може бути!
Невiдомо звiдки, справдi, з чистого ясного неба на тюремний двiр насувалася темна тiнь. То було щось дивовижне, воно нагадувало дирижабль, довгасте, важке... i те 'щось' збiльшувалося в розмiрах щомитi, зростало на очах! Воно хутко, невпинно падало на двiр, де мала вiдбутися страта, спускалося нижче й нижче, наче прямо на людей, якi вже кинулися врозтiч до стiн, шукаючи порятунку, лементуючи, задихаючись.
- 'Люцифер'!..
2. ПОРЯТУНОК З ПОВIТРЯ
- 'Люцифер'! - вигукнув Мiгель Хуанес. У розпачi вiн вiдмахнувся руками, мов вiд страшного привида.
- 'Люцифер'! - лунало навколо в дикiй метушнi i панiцi, що охопила стадо зляканих тварин, на яке враз перетворився натовп у тюремному дворi.
З одчайдушними криками, вкрай переляканi несподiваною появою 'Люцифера', люди, якi досi почували себе господарями становища, кинулися до дверей головного входу. Але дверi не вiдчинялися. Люди стукотiли в них кулаками, кричали, та дверi не пiддавалися, хоч як натискували жандарми i охоронники на
