рукоятки з обох їх бокiв. Дверi наче заїло. Мабуть, то була магнiтна дiя електричних приладiв 'Люцифера'.
А сiро-зелений корпус величезної машини опускався нижче й нижче, i дивно було, яка нез'ясовна сила тримала його в повiтрi. Ось вiн спинився над ешафотом. Товстi його колеса лiнькувато поверталися, 'Люцифер' висiв у повiтрi всього за два-три метри вiд поверхнi ешафота, не пiдтримуваний нiчим, не спираючись нi на що. I крiзь шаленi крики людей внизу було чути напружене шипiння якоїсь великої машини, рiвне i безнастанне, мов звiдкись виходив пiд тиском могутнiй струмiнь пари.
Високий кат у масцi давно вже загубив свою сокиру, зiскочив з ешафота i кинувся до юрби переляканих чиновникiв i жандармiв, якi все ще намагалися вiдчинити важкi дверi, знайти вихiд з заклятого двору. Слiдом за ним, пiдiбгавши до пояса довгу чорну сутану, побiг патер, безпорадно розмахуючи непотрiбним хрестом; один за одним втекли помiчники ката.
На ешафотi лишився сам Педро Дорiлья. Вiн не мiг нiчого зрозумiти, все це сталося так раптово, так неймовiрно. Широко розкритими очима вiн дивився на 'Люцифер', який упав з неба немов навмисно в останнi хвилини, останнi секунди. Адже, можливо, ще мить - i Педро Дорiлья вже нiчого не встиг би побачити, нiчого не змiг би почути... Вiн вiдчув, як тремтить усе його тiло. Чого з'явився тут 'Люцифер', Педро Дорiлья не думав; та хiба ж вiн зараз спроможний був взагалi про щось мiркувати? Вiн знав тiльки одне: сталося дивне чудо, смерть, яка була досi неминучою, вiдiйшла кудись убiк, вiн знов вiльно дихає, бачить сонце, небо... чує одчайдушне лементування натовпу внизу. Але це його не обходить, бо не може, просто не може вже бути щось страшнiше вiд того, що було з ним перед тим...
Червоне, налите кров'ю обличчя Карло Кабанероса перекосилося, на ньому з'явилися якiсь сiрi плями. Губи його стрибали, коли вiн, запинаючись i зовсiм уже не думаючи приховати страху, швидко-швидко бурмотiв, сiпаючи Мiгеля Хуанеса за руку:
- Та вiдчинiть... вiдчинiть тi проклятi дверi... мерщiй!.. Вiн спалить нас тут живцем...
Хуанес гарячково оглядався: не може ж бути, щоб звiдси, з цього кам'яного двору, що раптом перетворився на пастку для всiх, не було ще якогось виходу! I раптом вiн вiдчув, як слабшає, стає млявим усе його тiло: немає надiї... Бо ж вiн побачив, як метушиться бiля головного входу комендант в'язницi, також намагаючись вiдчинити дверi. Якщо й вiн не бачить iншого виходу, вiн, комендант в'язницi, значить, надiї немає, нема порятунку...
- Ой, вiн зараз стрiлятиме! Тими електричними мiнами! - лементував бiля Мiгеля Хуанеса тоненьким, дивним для його дебелого тiла голоском прокурор. Допоможiть! Допоможiть!
Та його нiхто й не слухав. Пiд ногами ошалiлих, охоплених панiкою людей трiскотiли й ламалися кинутi кореспондентами фотоапарати й лампи-блискавки, сплющувалися оздобленi золотом пишнi кашкети полiцейських, жандармiв i чиновникiв. А самi цi люди, збожеволiлi вiд жаху, нещодавно такi поважнi й пихатi чиновники, жандарми й кат, з обличчя якого давно звалилася таємнича маска, i його помiчники, католицький патер, який загубив у метушнi свiй великий чорний хрест, - усi цi сполотнiлi людцi, бiльше схожi тепер на злякане, озвiрiле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору. Вони вiдштовхували один одного, пробивалися кудись, самi не знаючи куди, притискувалися до кам'яних стiн, немов намагаючись вдавитися в них, шукали виходу, стукотiли в залiзнi дверi, до вперто не вiдчинялися.
I враз стало тихо, так тихо, нiби в усiх раптом перехопило подих вiд безмежного переляку. Згори залунав насмiшкуватий, холодний голос Сивого Капiтана, стократно пiдсилений репродуктором.
- Чого ж ви так злякалися, панове? Адже ви певнi були, що знищите мене разом з 'Люцифером' пiд час першої ж моєї появи. I раптом така панiка. Ай-ай, шановнi панове, на небагато ж вас вистачило! Боїтеся? Та стiйте вже, не метушiться! Поки що я не збираюся нiчого поганого з вами робити, надто ви мiзернi боягузи. Але майте на увазi: якщо хтось з вас зважиться на якусь дiю проти мене чи моїх людей, пощади не буде! Ви в моїх руках! Стояти по мiсцях, панове!
Голос Сивого Капiтана замовк. Люди у дворi завмерли - кожен там, де опинився цiєї митi. I тiльки сотнi зляканих очей вп'ялися в нерухомi обриси 'Люцифера': що хоче зробити Сивий Капiтан?
У боковiй стiнцi 'Люцифера' безшумно вiдчинилися дверi. Водночас з них прямо на ешафот упали сходи.
По них легко збiгло вниз двоє людей у синiх комбiнезонах. Один з них вмить опинився бiля плахи, де стояв приголомшений усiм, що вiдбувалося навколо нього, Педро Дорiлья, i голосно гукнув:
- Педро! Давнiй мiй друже!
Дорiлья здригнувся. Цей голос... знайомий голос Валенто Клаудо!.. I це ж вiн сам... Нi, то було вже занадто, все навколо стрибало i змiшувалося, виростало i зменшувалося, мов у якомусь калейдоскопi, у чудернацькому фантастичному фiльмi, де не можна було збагнути, що до чого i звiдки береться. Нерви Педро Дорiльї не витримали, вiн похитнувся, як людина, що втрачає рiвновагу, i поточився, майже втрачаючи свiдомiсть.
Але його пiдхопили мiцнi дружнi руки. I ось Педро Дорiлья уже обiймав свого приятеля i нескладно, хвилюючись, вiдчуваючи, як зволожуються його очi, говорив:
- Валенто, менi здається... здається, що все це тiльки дивний сон... звiдки?.. Звiдки ти з'явився?.. так несподiвано, адже це був уже кiнець... i я думав... гадав, що... ну, iще хвилина... Валенто, друже!
Пiдтримуючи Дорiлью, Валенто Клаудо iшов з ним до 'Люцифера', до сходiв. Мiцний, мужнiй Педро, який ще кiлька хвилин тому кидав смiливий виклик катам i, гордовито випроставшись, презирливо дивився на них з ешафота, такий незламний i твердий,- тепер наче втратив усю свою силу, важко переступав з ноги на ногу, мов хворий. Мабуть, усю свою силу, всю витримку вклав вiн тодi в тi хвилини, коли наближався неминучий кiнець, щоб вистояти, не здатися. I тепер дiяла бурхлива реакцiя, слабiсть, яка прийшла на змiну нервовому напруженню.
- Менi аж соромно, Валенто, - кволо говорив вiн, - я раптом став такий слабий... але я досi тримався добре, Валенто, запевняю тебе! А от зараз... ти ж наче з неба впав...
- А хiба ж не з неба? - весело вiдгукнувся Валенто Клаудо. - Звiсно, з самiсiнького неба, Педро. I з подарунком для тебе, друже. Та ще з яким! О, цей подарунок чекає на тебе там, всерединi,- вказав вiн рукою на 'Люцифер'. - Тримайся, друже! Адже ти не хочеш, щоб твоя донька побачила тебе слабим, га?
- Марта! - вигукнув радiсно Педро Дорiлья. - Марта!
Вiн вiдчув, як знов прилили сили в його руки, як змiцнiли враз ноги - i все тiло, щойно слабке й кволе, налилося новою енергiєю, що прилинула невiдомо звiдки. Вiн вирвався з рук Валенто Клаудо, бо хiба ж потрiбна була йому зараз чиясь допомога, коли поблизу чекала на нього зустрiч з любою донькою? - i, стрибаючи враз через кiлька схiдцiв, як нестримний у своєму запалi юнак, вбiг у дверi 'Люцифера'.
- Марто! Донечко! Марто! - гукав Педро Дорiлья.
Звiдкись зсередини до нього долинув дзвiнкий i схвильований дiвочий голос:
- Тату! Нарештi!
А люди в синiх комбiнезонах уже також зникали слiдом за Педро Дорiльєю в розчинених дверях величезної машини, загадкового 'Люцифера', який усе ще нерухомим громаддям висiв у повiтрi, не торкаючись грунту, наче вiн не бажав забруднитися об цю гидку, споганену фалангiстами, жандармами i полiцейськими землю...
Мовчки, затамувавши подих, притискуючись один до одного, боячись поворухнутися, стежили за всiм цим чиновники i жандарми знизу. Можливо, все це ще обiйдеться, можливо, й справдi жахливий Сивий Капiтан цього разу не вживе своєї смертоносної зброї, вони вцiлiють, врятуються з кам'яної мишоловки?..
Мiгель Хуанес стояв разом з iншими, поряд з Карло Кабанеросом, який важко, уривчасто дихав. Раз чи два начальник полiцiї немовби тихо щось шепотiв Хуанесовi, але той нiчого не чув. З того часу, як панiку натовпу змiнила паралiзована нерухомiсть, Мiгель Хуанес вiдчув, що до нього повертається свiдомiсть, повертається можливiсть думати, мiркувати. Нiбито Сивий Капiтан, справдi, з невiдомих причин вирiшив помилувати тих, хто був присутнiм у тюремному дворi. Чи то на нього так вплинув успiх його появи тут, чи щось ще, хтозна. Ясно, що вiн не знав про влаштовану йому в Кодуранцi пастку, iнакше вiн обов'язково помстився б. А втiм, якщо Ернан Рамiро не знав про пастку, чому тодi вiн не з'явився ранiше, чому вiн обрав цього разу такий спосiб - впасти прямо з неба? Хтозна... Але вiн таки з'явився, прилетiв сюди... i тим самим уникнув небезпеки вiд усiх тих гармат i засiдок, що були приготованi навколо Сан-Сальвадора. Йому весь час щастить! Прилетiв, прилетiв, як на крилах...
