-- Чим я заслужила таке? Ти ж порядний хлопець, Альфонсе!
-- Я не... -- почав я знову, але чомусь не закiнчив.
А мама сказала:
-- Хлопче, будь правдивий. -- I поклала менi на плечi руки. -- Ти дуже м'який. Альфонсе, -- продовжувала вона. -- Спробуй стати справжнiм мужчиною. Iнколи ти буваєш занадто боязкий, i це тобi шкодить. Я впевнена, ти не сам надумав прогуляти урок. Хто на тебе погано впливає?
Ми обоє дуже засмутились. Трохи перегодом мама сказала:
-- Альфонсе, пiди краще купи щось. Набридло менi дивитися на твоє сумне обличчя.
Треба було принести чаю, масла, хлiба i гiрчицi. Я взяв кошик i пiшов.
В магазинi було людей -- нiде яблуку впасти. Я нiяк не мiг знайти кiнця черги i крутився помiж людей. Довгенько штовхали мене. Коли я нарештi знайшов кiнець черги i перелiчив свої грошi, то побачив, що не вистачає однiєї марки. Я злякано обернувся i помiтив хлопця, мабуть, на голову вищого за мене, що саме пiдiймав iз пiдлоги марку. Я глянув йому просто в вiчi, а вiн кивнув i сказав:
-- Тiльки що впустив.
Я вийшов iз черги, став у кутку i почав спостерiгати за тим хлопцем. Вiн купив цукерок.
Продавщиця помiтила мене, бо я все крутився у неї на очах, i раптом голосно сказала:
-- Хлопче, щось ти довго крутишся бiля вiтрини з цукерками. Нiчого не купуєш, а тiльки шастаєш по магазину!
Всi подивились на мене й загомонiли, а дехто сказав:
-- Так, так!
Я почервонiв. Як вони могли подумати, що я збираюся красти цукерки. Я вискочив iз магазину i сховався за колонкою для афiш.
Той хлопець теж вийшов надвiр. Вiн спокiйнiсiнько ласував цукерками. Я пiшов за ним назирцi. Ось вiн зайшов у високий будинок i грюкнув великими дерев'яними дверима. Я почекав ще якусь мить i пiшов до того будинку. Вiдчинив дверi й налетiв на якогось чолов'ягу.
Мабуть, то був швейцар.
-- Ну, хлопчиську, -- сказав вiн сердито, -- нарештi я тебе здибав!
-- У чому справа? -- спитав я запинаючись.
-- Це ти так грюкаєш дверима, що весь будинок дрижить?
На лобi у мене виступив пiт, i я вiдчув, що червонiю. Я мовчав i тiльки кусав собi губи.
Чолов'яга струсонув мене:
-- Востаннє кажу тобi: зачиняй дверi як слiд! У цьому будинку живуть люди, якi працюють вночi, а вдень хочуть спати. Розумiєш?
Я кивнув.
-- Тепер ще раз зачини дверi, але тихенько, -- сказав чолов'яга.
Я мусив ще i ще раз тихенько зачинити дверi.
-- От тепер ти зрозумiв! -- сказав, вiн i вiдпустив мене.
Ледве я переступив порiг, мама запитала:
-- Альфонсе, що з тобою? Чого у тебе такий вигляд? Скажи менi.
Я тiльки здвигнув плечима й показав порожнього гаманця, у якому не вистачало марки. Що я мiг сказати?
-- Надалi я буду ходити сама до магазину, -- сказала мама.
Я промовчав, а потiм вибiг надвiр. Лиха година! Я згадав: у нас же сьогоднi пiонерськi збори! Щодуху помчав до школи. Справдi, збори вже почалися. Я став пiд дверима i почув голоси. Ввiйти чи нi? Одному стати перед усiма i пояснити, чому запiзнився. Але ж я напевне заплутаюсь i знову всi подумають погано про мене.
Я взявся за ручку дверей i не знав, що робити далi. Раптом дверi розчинилися -- передi мною стояв Петер, голова ради загону. Петер i весь загiн дивилися на мене.
-- Вiн пiдслуховував, -- сказав Петер. -- Я ж казав, що хтось є пiд дверима. Такого я не чекав од тебе, Альфонсе.
Я вiдчув, що червонiю.
-- Та я...
-- Так, -- сказав Петер, -- ти надто боязкий, щоб увiйти i вислухати все, що ми саме про тебе говорили. Що це з тобою коїться?
Отак i виходить у мене, що я не винний, а завжди попадаю в якусь халепу. Хiба це справедливо?
Як я впiймав коропа Юмбо та наловив усякої iншої риби
По суботах тато часто ходить на рибалку. Мене з собою вiн нiколи не бере. Коли я його прошу, вiн каже:
-- Нi, Альфi, не можна. В човнi ти не всидиш спокiйно, розженеш менi всю рибу i сам нiчого не впiймаєш.
Днями я написав на 'вiдмiнно' контрольну з арифметики, i тато пообiцяв менi:
-- Наступної недiлi вiзьму тебе з собою на рибалку.
Ми вирушили з дому в суботу надвечiр i переночували в готелi.
-- Нам треба встати о пiв на четверту. Отже, негайно лягай спати, -- наказав тато.
Так рано менi ще нiколи не доводилося вставати. Я боявся проспати. Перший раз прокинувся, коли надворi було зовсiм темно. Я довго сiпав .тата, поки розбудив його. Вiн увiмкнув свiтло i поглянув на годинника.
-- Повернися на другий бiк i не здумай ще раз будити мене, -сердито сказав тато.
Годинник показував чверть на першу.
Згодом я знову прокинувся. Впевнений, що ми проспали, увiмкнув свiтло i подивився на годинника: була друга година.
-- Хай йому грець, -- позiхаючи, пробурчав тато. -- Ти спатимеш нарештi?
Я лiг i став мiркувати, чи не краще менi взагалi бiльше не спати до пiв на четверту. Але так не вийшло. Коли задрiмав, менi приснилося, що я впiймав на вудку золоту рибку i вона стала прохати мене подарувати їй життя. За це вона пообiцяла завжди допомагати менi з арифметики. Ледве втяг я золоту рибку у свiй човен, i сон минув, бо я впав з лiжка.
Тато дуже злякався i вилаяв мене.
Менi здалося, вiн навiть тихо сказав:
-- Для чого тiльки я взяв iз собою цього телепня?
Була без п'яти хвилин третя.
Ми знову заснули, а коли прокинулися, годинник показував пiв на п'яту.
-- Проспали! -- крикнув тато. -- Це ти винний. Крутився цiлу нiч, а тепер вугри вже пройшли.
Ми примчали до човна i попливли. Як це було чудово! Над водою висiла величезна сiра завiса туману, а в лiсi кричала iволга. Я спробував заспiвати iволгою.
-- Тихiше поводься в човнi! -- гримнув тато. -- Попереджую востаннє, а то прожену.
Невже вiн мене викине в озеро?
Тато веслував обережно. Ми прибули на мiсце й прив'язали човна до двох тичок. Тато дав менi маленьку вудочку, наживив дощового черв'яка i показав, як пiдсiкати, коли клює, i як витягати рибу. Собi вiн узяв довгу вудку i закинув далеко.
Ми стали чекати. Сидiли довгенько. Раптом мiй поплавець смикнуло.
-- У мене клює! -- крикнув я.
-- Тс-с-с-! -- зашипiв тато. -- Тягни!
Я пiдсiк. У водi щось стрепенулося. Потiм над водою показалася чимала гарна рибина. Вудлище зiгнулося. Я розгубився.
-- Тягни! -- гукнув тато.
Я тяг репетуючи:
-- Щука! Ура! У мене щука!
Тато гримнув:
-- Тихiше поводься у човнi!
Я витяг рибину. Вона впала татовi просто на штани й забруднила їх.
