-- Поганець! -- просто над вухом крикнула якась жiнка. -- Моєю рукавичкою в футбол грає!
Довелося менi побiгти i принести жiнцi рукавичку. Тодi жiнка почала мене вичитувати. Все менi не запам'яталося, тiльки дещо:
-- Хiба так роблять, знайшовши рукавичку? Слiд бути порядним. Не грати знахiдкою в футбол, а вiддати її тому, хто загубив. Якби ти так зробив, ти б одержав невеличку винагороду, але ж ти...
-- М-е-е! -- замекав я. Такого ще нiколи зi мною не було, бо я ввiчливий з дорослими. Але зараз я мiг собi таке дозволити. Проте мама, яка саме йшла до молочного магазину, була iншої думки. Мене покарали -- заборонили на цiлий день виходити з дому. Де ж справедливiсть?
Як я вперше стрибнув головою вниз у воду
Одного чудового дня я мав необережнiсть розповiсти, що ще нi разу не стрибав головою вниз у воду. Я дуже хотiв мати свiдоцтво плавця i склав майже всi потрiбнi нормативи. Лишався тiльки стрибок головою вниз, i я матиму свiдоцтво.
-- Навiть iз однометрової висоти не насмiлюєшся? -- не вiрив тато.
Iз тону запитання я зрозумiв, що вiн цього аж нiяк не схвалює.
-- Та насмiлююся, -- випалив я, -- тiльки що з того, коли на тебе всi дивляться i ти не можеш: бо як плюснешся животом, то всi смiються.
-- Це не виправдання, Альфонсе. Ти просто не насмiлюєшся, боїшся висоти.
-- Свiчкою плигаю ж, а от головою вниз...
Тато вiдмахнувся. Це означало, що я звичайнiсiнький боягуз i край.
-- Отже, мiй син Альфонс Цiттербаке не зважується плигнути вниз головою! Стривай, а скiльки ж тобi рокiв?
Я мовчав, адже вiн знає не гiрше за мене, скiльки менi рокiв.
-- Вiдповiдай!
-- Ну, десять, -- сердито буркнув я. -- Ти сам знаєш.
-- В десять рокiв я стрибав головою вниз iз триметрової висоти!
В розмову встряла мама.
-- Паулю, облиш хлопця, -- сказала вона татовi. -- Хiба йому конче треба стрибати головою вниз? Проживе i без того дурного стрибка. Я теж не вмiю стрибати головою вниз i взагалi боюся стрибати з вишки.
Я вдячно подивився на маму. Тато вiдсунув убiк тарiлку i дав волю своєму гнiву.
-- Вiд тебе й не вимагається, -- сказав вiн мамi. -- А для хлопця його вiку боятися стрибнути головою вниз -- це просто ганьба.
-- Я не боюся, тiльки ж усi смiються, коли стрибок не виходить, -пробурчав я, бо слово 'ганьба' не сподобалося менi.
-- Ти просто боїшся. Ти взагалi боягуз i край!
Отак ми з татом розмовляли, а мама все намагалася заспокоїти нас.
-- Справжнiй мужчина може стрибнути вниз головою, а Альфонс -боягуз, -- сказав тато насамкiнець, i мама пiшла на кухню.
Ми помовчали добру хвилину.
Нарештi обiзвався тато, i я зрозумiв, що ми з ним домовимося:
-- Гаразд, будемо вважати, що ти не боїшся, тiльки соромишся, бо не опанував ще технiки.
Я задоволене кивнув. Так воно й було.
-- Ось поглянь, як це робиться.
Тато вiдсунув стiльця, скинув пiджака i став перед килимом. Килим, напевне, правив за воду.
-- Руки витягаєш над головою, голову трохи вниз i падаєш. Повiльно... отак, а як настане критичний момент, коли здається, що ось-ось складешся, мов кишеньковий ножик, тодi сильно вiдштовхнися i випростайся. Не розставляй широко ноги, не згинай у колiнах, бо найчастiше роблять саме цi помилки.
Ми повправлялися перед килимом-водою. Все йшло блискуче. Тато дав менi ще кiлька порад. Наприклад, пальцi нiг повиннi мiцно обхоплювати край дошки -- це щоб можна було краще вiдштовхнутися. Так ми вправлялися цiлу годину. Це було просто чудово. Тут, у кiмнатi, я сам собi здавався одним iз найкращих стрибунiв у воду.
Наступного дня пiшов я на безплатний пляж. Робив усе так, як пiд час тренування з татом. Виходило все, аж до того моменту, коли менi починало здаватися, що я ось-ось складуся, мов кишеньковий ножик. А що, як усе-таки плюснуся животом? I я знову випростовувався.
Кiлька менших хлопчакiв звернули на мене увагу.
Вони загукали:
-- Ну, стрибай уже! Хочеться почути, як ти гепнешся животом.
Я кинувся до хлопчакiв, прогнав їх геть, озирнувсь, а вишка далеко позаду. Так я й пiшов додому, не зробивши жодного стрибка.
Може, тато уже й забув про тi стрибки. Я так сподiвався на це. I справдi, за весь вечiр тато нi разу не запитав мене про мої успiхи пiсля наших вправ коло килима.
Кiлька наступних днiв я не ходив купатися. Все мiркував, чи взагалi потрiбне менi те свiдоцтво плавця. Може, краще зайнятися легкою атлетикою? Я так нiчого й не вирiшив, бо в суботу за вечерею (мама подала смажену картоплю з маринованим оселедцем -- мою улюблену страву, i я був у чудовому настрої) тато раптом згадав про стрибки вниз головою.
-- Ну, як. Альфi, ти вже стрибав?
Я кивнув i напхав собi повен рот картоплi. Хоч вiдповiдати не доведеться. Бо мамi дуже не подобається, коли розмовляють iз повним ротом. Тато почекав i, коли я пережував ту картоплю, що мав у ротi, запитав:
-- Ну то як? Виходить у тебе стрибок головою вниз?
Та в мене рот знову був повний. Я жував i жував.
-- Ну то як? Виходить за нашим методом?
Я нiчого не мiг вiдповiсти, бо якраз одкусив чималий шмат оселедця та ще й кiлька зерняток гiрчицi застряло в зубах.
-- Ти нiмий, чи що? -- запитав тато, i на його чолi залягла зморшка.
-- Ти ж бачиш, у хлопця повно в ротi, -- втрутилася мама.
Певно, вона помiтила, що я в скрутному становищi й вирiшила допомогти менi. Я тiльки промимрив 'угу'.
-- Гаразд, зачекаю, поки ти доїси. Та я й так здогадуюся, чому ти мовчиш, -- мабуть, знову не наважився стрибнути.
Я ще раз щось промимрив iз повним ротом, але тато махнув рукою.
-- Одинадцять рокiв хлопцю, i вiн не може стрибнути вниз головою.
-- Менi тiльки десять, -- заперечив я. Завжди, коли тато присiкується до мене, то додає менi рокiв.
-- То незабаром буде одинадцять, i вже треба вмiти стрибати вниз головою.
Тато помiркував трохи i сказав:
-- Завтра недiля, тож ходiмо разом на пляж. Повiр менi, ти навчишся стрибати головою вниз.
Я здригнувся. Мама теж.
-- Ти ж нiчого йому не зроби, -- попрохала мама.
А тато сказав:
-- Тiльки навчу його стрибати головою вниз i бiльше нiчого.
Хоч би цiєї недiлi пiшов дощ. Чи заради мене хай би снiг випав у липнi. Покатався б я на ковзанах чи зайнявся б чимось iншим. Та, на жаль, погода не зiпсувалася.
Тато був у чудовому настрої. Вiн голився i наспiвував.
-- Ну, Альфi, тепер ми побушуємо у водi.
Мама дала нам два рушники та чималого пакунка з їжею, а коли вийшли надвiр, помахала нам рукою. Я помiтив, що вона трохи потерпає за мене.
Дорогою тато жартував i розповiдав паромниковi, який вiз нас через рiчку на пляж, що я нова олiмпiйська надiя у стрибках iз вишки, а вiн -- мiй тренер.
На пляжi спочатку все йшло добре. Ми плавали кролем i на спинi. Я не вiдставав вiд тата. Потiм ми змагалися, хто далi пiрне, i тут тато перемiг, та ще й як! Вiн довго не виринав, i я вже злякався, чи вiн, бува,
