-- Ви ж стiльки наловили цього разу! -- не розумiла мама.
-- Не в тому справа, -- якось невиразно пробурмотiв тато i затулився газетою.
Наспiвуючи свою пiсеньку, я пошкутильгав надвiр, щоб розповiсти хлопцям про рибалку. Тепер я рибалив би щонедiлi. Це ж так чудово -ходити на рибалку!
Як ми з Великою Змiєю звалили тацю з пирогом
Скiльки всього доводиться менi терпiти! Але найгiрше для мене -це ходити в гостi. Менi стає погано, вже коли мама каже:
-- Не плануйте нiчого на недiлю. Поїдемо до тiтки Анни.
Тiтка Анна хороша -- для мене у неї завжди є цукерки. Але всi приготування -- вони просто жахливi. В таких випадках мама дуже нервує, безперестанку повчає нас iз татом, як слiд поводитися в гостях.
Якось тато одержав поштову листiвку. Вiн зрадiв i загукав до мене:
-- Альфонсе, мiй шкiльний товариш запрошує нас до себе в гостi на цю недiлю. Ти ж його знаєш -- ми з ним зустрiлись, коли вправлялися в стрибках головою вниз.
Звiсно ж, я пам'ятав його. Однак менi не дуже хотiлося йти до нього в гостi, бо я передчував, що вiд цього походу будуть самi прикрощi.
Настала недiля. Мама одягла мене в синiй матроський костюм. Не люблю я такого вбрання -- на ньому ж видно кожну пушинку. Тепер мушу стояти, мов пам'ятник, i пильнувати, щоб нiде на костюмi не з'явилася пляма -- привiд мамi посварити мене. До костюма та ще бiлi гольфи. Не встигнеш повернутись сюди-туди, як тi гольфи вже чорнi, i знову мама сердиться.
-- Що ти робиш, Альфонсе, коли заходиш до чужого помешкання? -запитала мама.
-- Ну, вiтаюся, -- здивовано вiдповiв я.
-- Нi, ти чекаєш, поки дорослi подадуть тобi руку, i лише тодi кажеш: 'Добрий день'. А взагалi, ти не повинен говорити, коли говорять дорослi.
Я кивнув i подумав: почалися готування.
Мама запитувала далi:
-- А що пiсля того, як привiтаєшся?
-- Ну, тодi сяду i буду їсти.
А то ж як iще?
-- Зовсiм не те, -- заперечила мама. -- Даси дядьковi Альфреду руку й низько вклонишся.
-- Не буду кланятись, -- вiдказав я.
-- Хлопець має рацiю, -- втрутився тато, що вже добрих пiвгодини морочився з краваткою -- у нього нiяк не виходив вузол. Щоб я коли почепив собi отаке на шию!..
-- Ось ти не носиш краватки, а сьогоднi вдягаєш, бо ми йдемо в гостi, -- сказала мама. -- I Альфонс не кланяється щодня, а в чужих людей кланяється!
Ми з татом замовкли. Коли мама готується йти в гостi, їй не можна перечити, бо вона вiдразу починає сердитись.
До дядька Альфреда ми їхали трамваєм. За всю дорогу я не змiг навiть у вiкно виглянути, бо мама безугавно повчала:
-- Всього їж потроху. Не бери пирога руками. Для цього є ложка. Не вибирай собi найкращий шматок, бо це управляє погане враження на людей.
Я тихенько заперечив:
-- Поганого шматка я теж не їстиму.
I так усю дорогу.
Татiв шкiльний товариш живе в гарному будинку, що стоїть у великому парку. Дорослi вiталися довго. Тато вiдрекомендував маму, дядько Альфред -- свою дружину. Тодi настала моя черга. Дорослi знайомилися i весь час приказували:
-- Як справи?.. Чи добре доїхали?.. Чудова погода... роздягайтеся...
Я мiркував, чи й менi треба щось сказати. Менi хотiлося запитати, чи доброго пирога вони спекли, але вирiшив промовчати. Дядько Альфред потис менi руку.
-- Ну, моя торпедо, виходить у тебе тепер стрибок головою вниз?
Я пригадав, як ми з татом вправлялися в стрибках головою вниз, i забув про уклiн. Як подивилася на мене мама! Уклiн дружинi дядька Альфреда вийшов чудовий.
Раптом я помiтив, що тут є ще й дiвчинка. Це була донька дядька Альфреда. її звали Iльза. Ми мусили теж подати одне одному руки. Як того хотiла мама, я зробив низький уклiн. Однак я не помiтив, що при цьому Iльза ледь-ледь присiла. В той час, коли я нахиляв голову, Iльза саме випростувалася. I ми стукнулися головами. Було дуже боляче. Iльза заплакала. Моя мама геть знiтилася. Мої та Iльзинi батьки стали взаємно вибачатися. Нiхто на нас не дивився, тож Iльза показала менi язик, а я їй -- кулак.
Потiм ми зайшли до кiмнати. На столi було повно всякої всячини, але я вiдразу ж прикипiв поглядом до чудового пирога. Я не витримав i прицмокнув язиком, а мама пильно подивилася на мене.
Всi посiдали. Я зрадiв, що не було нiяких ложок, взяв чималий шмат пирога з начинкою i вiдкусив стiльки, що не мiг i язиком повернути. Раптом я вiдчув, що хтось наступив менi на ногу. 'Еге, ця дурна Iльза тепер хоче менi вiддячити', подумав я. Я скорчив їй таку пику, що вона аж рота роззявила з несподiванки.
I знову хтось штовхнув мене. Я зовсiм розлютився.
-- Хто тут штовхається ногами? -- голосно запитав я i подивився на Iльзу.
Мама поклала менi на плече руку i я зрозумiв, що хто-хто, а вона мої слова почула.
-- Бери пирiг ложкою, -- зашипiла мама.
-- Та їх же тут нема, а тiльки виделки, -- теж пошепки вiдказав я.
Тодi мама тихенько пояснила:
-- Та це ж i є виделки для пирога.
Таких виделок у нас нема. Я кивнув i почав їсти виделкою. Незабаром мене знову штовхнули. Тепер я помiтив, хто штовхається. То була мама. Вона побачила, що я їм восьмий шматок, а штурхан означав: перестань їсти!
Довелося покласти виделку. Помiтивши це, дядько Альфред сказав:
-- Альфонсе, якщо ти так їстимеш весь час, то нiколи не виростеш.
-- Красно дякую. Я наївся, -- вiдповiв я i скоса глянув на пирiг.
Дружина дядька Альфреда теж взялася припрошувати:
-- Та вiзьми ще шматочок, вiзьми!
Я тiльки похитав головою.
-- Не манiрся, -- додав тато i вiдразу ж здригнувся.
Певно, мама наступила йому на ногу.
Я бiльше нiчого не їв. Пiсля кави нам з Iльзою довелося вийти з кiмнати. Спочатку ми не розмовляли. Одначе згодом я дiзнався, що вона чудово вмiє гратися в пiжмурки. А коли я довiдався, що їхнiй загiн любить бавитися в iндiанцiв, що там Iльза -- дружина ватажка i звати її Велика Змiя, вона менi сподобалася.
Раптом у мене забурчало в животi.
-- Страшенно голодний, -- пробурчав я.
Велика Змiя теж хотiла їсти. Її мама сказала, що не можна багато їсти, коли вдома гостi. Але Iльза знайшла вихiд iз становища.
-- В комiрчинi є таця з пирогом, -- згадала вона. -- Ми проберемось туди i вiзьмемо трохи.
Спочатку я вагався. Мама, безперечно, сказала б, що гiсть не смiє заходити в чужу комiрчину. Та Велика Змiя нагадала, що ми iндiанцi, а iндiанцям усе дозволяється. До того ж ми голоднi. Ми зайшли до кiмнати й попрощалися з дорослими. Я вклонився, вона присiла. Дорослi приємно здивувалися, що ми добре затямили їхнi настанови.
Потiм ми прокралися на кухню. Велика Змiя тихо вiдчинила комiрчину. Пирiг був високо вгорi. Ми принесли стiльця. Полiз я, бо був вищий на зрiст.
-- Нам ще потрiбнi виделки, -- нагадав я. Гостi ж не повиннi забувати про такi речi.
Велика Змiя показала менi язик:
-- Нащо тi дурнi виделки? Обiйдемось i без них.
Я захоплено кивнув. Ми з'їли по шматку. Потiм я полiз iще. Цього разу у мене вийшло не зовсiм як слiд. Тiльки я простягнув руку, як таця з рештками пирога посунулася. Один шматок я зумiв пiдхопити, а другий
