-- Нiчого дякувати. Кожен робить те, нащо здатний. Ви що, здивованi? А я впiймав дорогою бика -- небезпечна тварюка! Ох i дав же вiн менi по нозi! -- показав я на свого великого пухиря.
Нiхто не заперечував. Лише Гаррi засумнiвався:
-- Мабуть, сильний удар -- його мiг завдати й бик. Але менi здається, це звичайнiсiнький пухир.
I вони гуртом повели мене на базу та все приказували:
-- Чудово, що ти прийшов, Цiттербаке!
Незабаром прибула вантажна машина Народної Армiї i вiдвезла нас на аеродром. Ми зустрiлися з вiйськовими льотчиками. Нам дозволили навiть залiзти в лiтак. Офiцер розповiв, що для того, щоб стати льотчиком, треба дуже багато знати й тренуватися.
Ой-ой-ой! Для цього потрiбно в тисячу разiв бiльше, нiж оте моє мовчання, харчування з тюбикiв та катання на каруселi. Менi сподобалося на аеродромi. Я вирiшив не йти в Москву, а поки що нишком тренуватися далi.
Увечерi я розповiв про все Гаррi, нашому пiонервожатому. Згадав i про записку батькам. Вiн негайно подзвонив додому i все пояснив мамi. Мама сприйняла записку за один iз моїх жартiв i зрадiла, що я з усiма.
Гаррi -- хороший хлопець. Вiн пообiцяв тримати в таємницi те, що я йому розповiв. Вiн, мовляв, нiкому не скаже, що я випадково потрапив на молодiжну базу, а насправдi прямував на Москву.
-- Але покарати тебе треба, -- пiдморгнув вiн менi.
А наступного ранку Гаррi оголосив:
-- Сьогоднi ввечерi Альфонс Цiттербаке розповiсть про полiт у космос. У нього є досвiд!
Увечерi, коли всi зiбрались, я розповiв про свої пригоди. Не забув i про зустрiч у лiсi з биком. Я признався, що то, власне, був не великий бик, а теля, але все-таки бичок, не теличка. Було дуже весело. Бруно навiть забрав назад свiй допис.
Пiсля всiх цих пригод я замислився: а чи не краще спочатку стати льотчиком на реактивному винищувачi? Вiд льотчика на винищувачi до космонавта вже недалеко. Тепер менi хоча б автограф одержати вiд когось iз радянських космонавтiв.
А катання на каруселi? Наступнi три роки про нього не може бути й мови. Вiд самої згадки про нього менi стає погано. А того анчоусу нiколи в життi навiть у рот не вiзьму.
Як я помилково порубав етажерку
Я люблю читати книги. Дуже подобається менi книжка 'Тимур i його команда'. Ми теж працюємо так, як тимурiвцi з книжки. Петер, наш голова ради загону, якось запитав нас:
-- Чи не створити нам тимурiвську команду? Що скажете, хлопцi?
Всi захопилися. Всi, крiм Бруно.
-- Якщо тимурiвцям треба так багато працювати... -- почав вiн.
-- То й що ж, як працювати? -- перепинив його я. -- Ми допомагатимемо, а це ж так важливо!
Всi пiдтримали мене. I Гаррi, наш пiонервожатий. Вiн сказав:
-- Альфонс має рацiю. Допомагати -- це дуже важливо. На радi загону ми склали довгий список. Записали, де живуть старi й хворi, де малi дiти лишаються самi вдома, а також iз яких родин служать в армiї солдати. Вирiшили всiм їм допомагати, але по змозi таємно. Домовилися на їхнiх будинках понамальовувати голубою крейдою великi 'Т' -- це мав бути наш знак.
Коли не вдасться допомогти таємно, тодi треба подзвонити i ввiчливо усе пояснити.
Я одержав доручення принести однiй бабусi вугiлля з пiдвалу, нарубати дров хворому пенсiонеровi, доглянути маленьку дiвчинку, бо її мама пiзно повертається з роботи.
-- Все зрозумiло. У Цiттербаке все буде гаразд, -- сказав я.
Примчавши додому, я взяв у пiдвалi сокирку i подався виконувати завдання. Гаррi попередив:
-- Подзвониш до бабусi Тiфтрунк i попросиш у неї ключ вiд сарая.
Та я був хитрiший. Цiкавiше ж усе зробити потай. Спочатку я крадькома обiйшов навколо будинку, а потiм пiдiйнявся i спустився сходами. На подвiр'ї гралося кiлька малят.
-- Гей, карапузи, де тут сарай бабусi Тiфтрунк? -- запитав я.
Вони показали. На сараї висiв замок, але вiкно було прочинене.
'Витримка, Цiттербаке', -- подумав я i пригадав, як заради важливої справи Тимур їздив на мотоциклi. I я тихо залiз в сарай. Дiти на подвiр'ї закричали:
-- Тепер будемо гратися у вовка й сiмох козенят. А вовка ми замкнемо!
Грюк! I вони зачинили вiкно. Отак просто попав у пастку! Я постукав тихенько, потiм дужче. Дiти показали менi язика i повтiкали. Я застукотiв у дверi так, що вони аж задрижали. Менi ж треба вийти, щоб виконати завдання. Проте нiхто не приходив. У мене пiд курткою була сокирка. А чи не вибити дверi? Нi, це не годиться. Щоб не марнувати часу, я пiдгорнув на купу вугiлля, перебрав картоплю, вичистив стару гасову лампу i з сокиркою став полювати мишей.
Вже смеркало, коли до сусiднього сарая прийшов якийсь дiдусь. Вiн, певно, хотiв набрати вугiлля. Я загупав у дверi й погукав:
-- Випустiть мене! Я в сараї бабусi Тiфтрунк!
-- А хто ж ти? -- недовiрливо запитав дiдусь. -- I як ти туди попав?
-- У мене тимурiвське доручення, а малюки зачинили вiкно!
Нарештi той дiдусь привiв бабусю Тiфтрунк. Бабуся здивовано поглянула на мене:
-- Чим ти тут займаєшся, i що тобi треба?
Я показав їй прибраний сарай.
-- Маленьке тимурiвське доручення, -- пояснив я i, схопивши вiдро з вугiллям, кинувся повз обох старих людей сходами нагору. Поставив вiдро перед дверима бабусi Тiфтрунк i прожогом шмигнув крiзь сiнешнi дверi надвiр. 'Блискуче впорався. Альфонсе', -- похвалив я сам себе. А тепер за друге доручення. Треба нарубати дров для пана Тiлеке. З бабусею Тiфтрунк менi пощастило, то й тут я вирiшив допомагати потай.
Пан Тiлеке мешкає у маленькому будиночку в кiнцi вулицi Шмiдта.
Я обережно перелiз через паркан i побачив у кутку кiлька дощок, якi стояли там нiби зумисне для того, щоб їх порубали. Я заходився колоти. Але це виявилося не такою простою справою. Мабуть, дошки були з дуба чи з якогось iще твердiшого дерева. Моя сокирка пiдскакувала, мов пружина, вогнем горiли руки, i я вкрай розлютився. Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за карк.
-- Що це ти робиш iз моєю етажеркою?
В напiвтемрявi я побачив бiлi вуса i двоє голубих очей.
-- Рубаю дрова для пана Тiлеке. Виконую невiдкладне тимурiвське доручення.
Рука на мить вiдпустила мiй карк.
-- Чого це ти рубаєш для мене дрова?
-- Цього не можу сказати, -- сказав я i ступив кiлька крокiв назад. -- Тимурiвськi справи.
-- Облиш лихi жарти. Ти вже й так добряче понiвечив мою етажерку. Хiба тепер поставиш її в кiмнатi?
I довелося менi хутенько забиратися геть.
Я пiшов до родини Радтке. Довго дзвонив i стукав. Нарештi за дверима почувся тоненький голосок:
-- Хто там?
-- Це хороший дядечко Альфонс, -- сказав я. -- Вiдчини. Будемо разом гратись.
Маленька дiвчинка повiльно вiдчинила дверi. Раз! I я ввiйшов. Але побачивши мене, дiвчатко закричало й кинулося тiкати в кiмнату.
-- Чорний чоловiк! -- репетувало воно. -- Чорний чоловiк!
-- Тс-с-с, -- спробував я заспокоїти дiвчатко. -- Не так голосно! Не бiйся. Нумо гратися!
Аж раптом передi мною справдi з'явився чорний чоловiк! Я злякався i сам хотiв тiкати, але, придивившись, упiзнав себе в дзеркалi. Я був брудний з голови до п'ят, аж чорний. Синя крейда, якою я мав малювати тимурiвськi 'Т', перемiшалася з вугiльною пилюкою. На чубовi почiплялось павутиння, а черевики були жовтi вiд глини iз саду пана Тiлеке.
Було вже пiзненько. Незабаром повернулася з роботи панi Радтке. Схлипуючи, дiвчатко сховалося за своєю мамою.
-- Цей чорний чоловiк хотiв мене зарубати! -- вигукнуло воно.
-- Дурницi. Я Альфонс Цiттербаке, з тимурiвської команди, -пояснив я.
