Раптом на кухнi заверещала мама. Що там сталося? Я помчав туди. Мама стояла на стiльцi, закривши руками обличчя.
-- На кухнi мишi! Забери геть цих жахливих створiнь! -- кричала вона.
В цю мить одна бiла миша кулею влетiла на кухню, а за нею -кiшка, вишкiривши гострi зуби. Мама закричала знову. З переляку миша подерлася по моїх гольфах. Кiшка хотiла її вхопити, пiдскочила, та тiльки вкусила мене за литку, а миша тим часом упала додолу.
-- Тривога! -- закричав я знову, схопив вiника i прогнав кiшку за дверi. Все б нiчого, тiльки дзеркальце, що висiло в коридорi, розлетiлося на друзки -- я зачепив його вiником.
А зараз треба розшукати дев'ятеро мишей. Мама сiла на кухонний стiл i сказала, що не встане, поки всi мишi не будуть пiйманi. Двох я вже упiймав. Та де шукати решту? А кiшка? Доведеться знову бiгати по всьому мiсту. I якщо вона забiгла до м'ясного магазину, то треба брати з собою i скарбничку. Хом'як теж прокинувся. Чути, як вiн догризає другу нiжку канапи. Але я не можу вийти з кухнi, бо саме присвiчую пiд кухонною шафою -- шукаю бiлих мишей. Чистун, якому золотавий хом'як обiрвав хвоста, щодень стає злiший. Чiпляється за гратчасту стелю клiтки й кричить:
-- Альфонс дурний! Забирайся геть!
Отакi у мене лiтнi канiкули!
Не можу вийти надвiр -- треба слiдкувати за звiрятами. От так халепа! Але те ще добре, що друзi не дали менi на утримання iнших тварин. Що, коли б це були орли, шакали чи крокодили? Але з мене й цих досить. Ще цiлий тиждень мушу нидiти з ними. Хто його знає, що може ще статися.
Як я хотiв з'їсти шiстдесят яєць
-- В цiлому ти не справжнiй Цiттербаке, -- сказав якось тато. -Ми, Цiттербаке, ось такi! -- I показав на шафу для одягу. -- А ти?
-- Тобi теж далеко до шафи, навiть до половини її! -- спересердя вiдказав я.
Мама хотiла щось додати, але промовчала, побачивши, що тато набурмосився. Потiм вiн зiгнув руку. Пiд сорочкою здiйнялася справжня гора м'язiв.
-- Спробуй i переконаєшся! -- запропонував тато.
Я натиснув спочатку вказiвним пальцем, потiм великим. Гора м'язiв здавалася залiзною.
-- Бачиш! -- I тато задоволене усмiхнувся. -- А в тебе?
-- Давай попробуємо у мене, -- вiдповiв я i зiгнув руку.
Коли тато вхопив мене своєю дужою рукою, я зойкнув, бо вiн придавив мої м'язи аж до кiстки.
-- Пхе, нiщо, -- скривився тато.
Тепер заговорила мама:
-- Ти не повинен бути таким кволим, Альфi. Передовсiм масло i вiвсяна каша...
Суп iз вiвсяної крупи! Менi аж замлоїло. Я закопилив губу. А далi пiшло й пiшло: бiльше їсти, бiльше бувати на свiжому повiтрi, пiсляобiднiй сон...
-- I взагалi, намагайся стати справжнiм Цiттербаке, -- так закiнчив нашу розмову тато. I я заходився наминати вiвсяну кашу.
Звiсно, мати такi м'язи, як у тата, -- непогано, обдумував я нашу розмову, лежачи ввечерi в лiжку. Тодi, певно, я змiг би вiдлупцювати Бруно, якби той розсердив мене. I пiднiс би вiдразу четверо вiдер вугiлля -- по двоє в кожнiй руцi.
Прийшовши наступного дня iз школи, я мав, як завжди, пiдiгрiти собi обiд. Мама поставила його на плиту, i менi треба було тiльки запалити газ. Про це я часто забував, а сьогоднi згадав. Щоб стати справжнiм Цiттербаке, за раз виїм цiлу каструлю, вирiшив я. Каструля саме стояла на плитi. Чималесенька! Я зняв накривку i здивувався. Каструля була повнiсiнька яєць. Я повинен їх усi поїсти? 'Це, напевне, випробування, -- подумав я. -- Щоб стати Цiттербаке, як шафа, всi цi яйця треба з'їсти за один раз'. Я зварив усi яйця i заходився їсти. Пiсля третього менi уже не хотiлось, але все-таки я з'їв п'ятеро. Здавалося ж, я не взяв жодного. Я виклав яйця з каструлi й перелiчив їх. Лишалося 55 яєць! Нi, стiльки я не зможу з'їсти. Навiть одного не подужаю. А як не доїм яйця, будуть прикрощi. Мама скаже:
-- Ти знову не їв?
А тато додасть:
-- Справжнiй Цiттербаке... -- ну, ви вже знаєте, що вiн скаже далi.
Нiчого, я придумав. Вийшов надвiр i звернувся до Бруно, Петера й Ервiна:
-- Ви хочете їсти?
-- Нi, а що таке? -- запитали вони.
-- У нас є класнi яйця, i треба їх знищити.
Як справжнi друзi, вони прийшли до мене додому, i ми з'їли ще чимало: Бруно четверо, Петер двоє, Ервiн двоє з половиною i я пiв-яйця. Але ж це тiльки дев'ятеро! Лишилося ще 46 штук. Одне яйце я дрiбненько покришив i висипав у миску Чистуновi. Але той теж не великий любитель яєць. Отже, ще 45. Я знову вийшов надвiр i привiв цiлу ватагу дiтвори. Всi разом з'їли 17 яєць. Одна мала дiвчинка навiть запхикала, бо вiд яєць у неї заболiв живiт. У мене самого живiт уже давно болiв, та я терплячий.
Що робити з рештою яєць, я не знав. Пересиливши себе, з'їв ще одне. Пiсля цього менi не лишалося нiчого iншого, як лягти на канапу i попивати воду.
'Що ж воно буде? -- думав я. -- Тато з мамою скажуть, що менi треба нарештi стати справжнiм юнаком, а я навiть яєць не поїв'.
Менi таки перепало, але трохи не за те. Я все ще лежав на канапi, коли повернулася з роботи мама. Спершу вона зайшла на кухню i гукнула до мене:
-- Альфi, ти знову нiчого не їв? Що з тебе буде?
-- Що? Я нiчого не їв? Їх залишилося всього кiлька! -- вiдповiв я. -- Не збираюся тебе обдурювати.
Було чути, як мама торохтить на кухнi посудом.
-- Навiть до смаженої картоплi не торкнувся, -- долинуло до моїх вух.
'Чому це смаженої картоплi? -- сердито подумав я. -- Спершу 60 яєць, а тодi ще й смаженої картоплi!'
Раптом мама зойкнула, i на пiдлогу впала металева накривка.
-- Що... це? Де яйця? Що ти з ними зробив?
-- Та яйця... -- почав я, i менi захотiлося бути чесним. -- Я їх поїв iз своїми друзями, але бiльше ми не подужали.
Мама стояла у дверях i сердито свердлила мене поглядом.
-- Яйця, яйця! -- приказувала вона. -- Ними я хотiла пiдсипати квочку! Такi чудовi яйця! -- ще раз вигукнула вона.
На кухонному столi лежала мамина записка: 'Пiдiгрiй смажену картоплю i приготуй собi яєшню'. У мене в животi бурчала купа яєць, а мама ж наказувала менi з'їсти тiльки одне.
Мама вкотре каже, що я страшенно неуважний. А що менi робити? Гадав, хоч раз по-справжньому попоїв, а виявляється, знову все не так, як треба.
Я лежу на канапi й спостерiгаю за Чистуном. Вiн сидить у своїй клiтцi, схилив набiк голiвку i дивиться в миску на покришене яйце.
-- Так, так, -- уголос подумав я. -- Обом нам тяжко...
Як я катався на 'кротовi'
Я завжди думаю собi: в селi не буває нiяких пригод, адже там нема технiки, а тiльки корови, конi та собаки, що на технiцi не розумiються.
На лiтнi канiкули я знову поїхав до дядька Тео й тiтки Марти.
-- Тiльки цього разу в корiвник я не пiду, -- з самого початку попередив я дядька Тео, бо добре затямив торiшню пригоду з коровами.
Дядько Тео засмiявся: -- О, у нас новий корiвник, i доїмо по-новому, 'ялинкою'. Цю рiч тобi треба обов'язково побачити, хлопче з мiста.
'Що воно за ялинка?' -- подумав я, але промовчав. На вечерю тiтка Марта подала картоплю в лушпиннi й маринованого оселедця. Чудовий оселедець! Я їв, а думав про ялинку в корiвнику. Дiдько його знає, як можна ялинкою доїти корiв? Може, то корiвника вистеляють ялинками? Але чи подобається коровам лежати на глицi? Чи ялинками годують корiв? Може, вони залюбки їдять такий корм?
Я похвалився тiтцi Мартi й дядьковi Тео, що у нас тепер смiття вивозять не кiньми, а машинами. Ззаду до машини пiдносять ящики, i вона сама вигрiбає смiття. I смiттярам тепер менше мороки.
Тiтка Марта i дядько Тео зовсiм не здивувалися, коли я розповiв їм про це.
