усiх. Я так i зроблю.
-- Чого це останнiй? -- невдоволено запитала бабуся. -- Ти що, запанiв i не хочеш прибрати посуд? Хай прибирають твої старенькi дiдусь i бабуся, а ти розвалишся в крiслi? Бери кавника i марш!
Оце так виявив увiчливiсть! 'Завжди у мене все виходить не так, як слiд', -- сумно подумав я.
Дiдусь, мабуть, помiтив, що у мене зiпсувався настрiй.
-- Ходiмо на прогулянку пiсля кави. Ти ще раз оглянеш наше старе мiсто i все буде гаразд, -- сказав менi дiдусь. Я вмить пригадав маминi настанови: 'Не штовхайся мiж людей, а йди збоку. Коли йдеш iз дамою, то тримайся лiворуч. Альфонсе. Це ти добре затям'. Правда, бабуся для мене нiяка не дама, а дорога бабуся, мiркував я собi, проте менi саме зараз хотiлося бути винятково ввiчливим. Але ж лiворуч уже йшов дiдусь. Я смикнув його за рукав i попросив:
-- Будь ласка, дiдусю, стань з правого боку. Тут я повинен iти.
Дiдусь знову здивовано подивився на мене.
-- Що з тобою? -- запитав вiн тихо, але сердито. -- Ти змiнився, став якийсь смiшний!
Вiн похитував головою, але зробив так, як я просив. Тепер я йшов бiля бабусi з лiвого боку, ввiчливий i нiжний.
Щоправда, коли ми пiдiйшли до великої калюжi, я розгубився. Iз ввiчливостi я пройшов просто через калюжу, щоб тiльки весь час бути в бабусi з лiвого боку.
-- Альфонсе, -- сказала вона. -- По калюжах не ходять! Я обходжу стороною, а ти не звертаєш... i мене оббризкав!
-- Я ж хотiв тiльки...
-- Еге ж, ти тiльки хотiв, -- передражнила мене бабуся. -- В хлопця наче дiдько вселився!
На щастя, нам зустрiвся дiдусь Мюркельмайєр, товариш нашого дiдуся, i бабуся перестала дорiкати менi. Дорослi привiталися. Я пригадав маминi слова: 'Почекай, поки дорослi звернуться до тебе, не встрявай у розмову перший!' I я стояв мовчки, заклавши руки за спину, втупивши в землю очi. Бабуся пiдштовхнула мене. 'Еге, значить, поводжусь правильно', -- подумав я. Дiдусь Мюркельмайєр вiдкашлявся, а бабуся, яка нiколи так не говорила, швидко сказала:
-- Ви тiльки гляньте. У хлопця вселився дiдько. Цiлий день такий неввiчливий, чи його блоха вкусила. Може, ти нарештi привiтаєшся з дiдусем Мюркельмайєром?
Я пiдвiв погляд угору i не сказав жодного слова. Спочатку ж повиннi говорити дорослi.
-- Ну, що з тобою? -- сердито запитав дiдусь. Тодi крiзь сльози я сказав:
-- Але ж дiдусь Мюркельмайєр нiчого не говорить, то й я нiчого не скажу.
Бабуся й дiдусь iще дужче розгнiвались, а дiдусь Мюркельмайєр усмiхнувся i погладив мене по головi.
По обiдi ми сидiли мовчки, настрiй у всiх був поганий. Тiльки ввечерi, коли прийшли дiдусi Мюркельмайєр i Поллiх, знову стало весело. В недiлю всi три дiдусi завжди грають у карти. Бабусi це не подобається. 'Коли вони грають, то палять люльки, а вiд диму жовтiють гардини', -- каже бабуся.
Три дiдусi грали в карти i були дуже веселi. То один, то другий вигукував:
-- Ану, придави його, Паулю... тепер йому край... поглянь, як вiн сердиться.
Тим часом бабуся готувала для них бутерброди.
У мене сяйнула нова думка. Я ще раз покажу, який я ввiчливий i бiльше не буду. Я хотiв помиритися iз своїм дiдусем, виявивши до нього особливу ввiчливiсть. Отож я обiйшов навколо столу i подивився в карти iнших гравцiв. Пiдiйшов знову до дiдуся i шепнув йому на вухо:
-- У дiдуся Мюркельмайєра два валети i два тузи, а в дiдуся Поллiха все чирви, крiм дев'ятки й сiмки.
Дiдусь Мюркельмайєр грюкнув кулаком об стiл.
-- Тепер усе ясно! -- вигукнув вiн так, що аж шибки задеренчали. (Дужий у нього голос!) -- Спершу хлопчисько не подавав менi руки i мовчав, як риба, а тепер виказує мої карти!
Дiдусь Поллiх теж розсердився. Моєму дiдусевi на превелику силу вдалося заспокоїти їх i переконати, що вiн нiчого не знає i не пiдбурював мене шпигувати. Вiн зовсiм засмутився.
-- Iз хлопцем щось таки скоїлося. Весь день тiльки й робить дурницi, а тепер зiпсував нам таку чудову гру. Геть звiдси! -- гримнув дiдусь на мене.
Менi довелося пiти на кухню, з'їсти ковбаси з хлiбом i лягти спати. Наступного дня я вiдмовився вiд пiдкресленої ввiчливостi i тодi все стало на свої мiсця. Всi ми почали розумiти одне одного, i менi знову стало добре у бабусi й дiдуся.
Зате прикрощi чигали на мене вдома. Мама помахала у мене перед носом поштовою карткою. Я впiзнав на нiй бабусин почерк.
-- В чому справа? -- запитала мама i почала читати листiвку: 'З Альфонсом усе добре, але де в чому ми з ним не знаходимо спiльної мови. Вiн якийсь дивний i не люб'язний. Але, може, це минеться'.
-- Мабуть, ти не був увiчливий, синку? Хiба ж я тобi не наказувала бути ввiчливим? Коли ти це затямиш нарештi?
Отаке буває, коли хочеш бути особливо ввiчливим!
Як я запускав паперового змiя
Якось Петер запропонував:
-- Давайте влаштуємо змагання: хто краще запустить паперового змiя. Хто хоче зробити змiя i взяти участь у змаганнях?
Звiсно, я захотiв i ще багато однокласникiв. Шестеро з нас утворили команду. До команди потрапила й дiвчина Луїза. Я прямо сказав:
-- Дiвчата -- самi змiї, але робити змiїв вони не можуть. Нам не виграти змагання, коли з нами буде Луїза.
Та iншi зi мною не погодилися.
Потiм виробили умови змагань. Визначили, якого розмiру має бути кожен змiй, коли вiдбудуться змагання тощо. Менi не сподобалося, що встановлюються норми. Я вирiшив зробити величезного змiя. З ним наша команда неодмiнно переможе.
Ервiн теж був у нашiй командi. Вiн хотiв, щоб ми майстрували змiя разом. Iншi так робили, але я не схотiв. Свого я робив дома сам. I вийшла справдi дивовижна рiч завбiльшки з паровозне колесо. Я працював чотири днi, а потiм ще й намалював на змiєвi страшну пику, якої й сам злякався, коли прокинувся вранцi й побачив її в кутку. Змiй був важкий, iз триметровим хвостом.
Настав день змагань. Я все вiдмовчувався, коли Петер, Ервiн, Бруно i Луїза допитувались, як посувається у мене робота над змiєм. Врештi-решт Бруно не витримав i сказав:
-- Альфонс i не починав робити свого змiя.
Ще трохи i я зацiдив би йому. Та дарма, незабаром вони всi побачать, що я зробив.
Мiсце для змагань вибрали недалеко за мiстом. Там i зустрiтися мали. Я прихопив iз собою татовi шкiрянi рукавицi, щоб шпагат не так рiзав у руки, коли змiй пiдiйматиметься вгору.
На трамвайнiй зупинцi мене спiткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвiнком i крикнула:
-- Посуду з пальним, товару в бочках i велетенських паперових змiїв у трамвай не вносити!
Я розсердився, бо й так запiзнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язнiша, але сталась iнша бiда: якийсь пiдстаркуватий добродiй наступив на змiя своїм великим черевиком.
Папiр трiснув, та так гучно, що всi обернулися до мене. Змiєва пика тепер нiби смiялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.
-- Ви розтоптали мого змiя! Неподобство! -- закричав я. -- Може, ви тепер виграєте менi змагання своїми черевиками?
В суперечку встряла добра кондукторка i почала мене лаяти. Тож довелося менi вийти однiєю зупинкою ранiше. Коли я протискувався до виходу, в мого змiя вiдiрвався такий чудовий триметровий хвiст. Цього я спочатку не помiтив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвiстя.
Через мою вiдсутнiсть наша команда була неповна i у всiх був поганий настрiй. Щойно я прийшов на мiсце змагань, як усi стали менi дорiкати. Найдужче галасував Бруно:
-- Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!
-- Я ж прийшов, -- тихенько сказав я. -- I погляньте: хiба у мене поганий змiй?
Прийшли суддi, члени Вiльної Нiмецької Молодi з 10-го класу, i один iз них сказав менi:
