-- З такою штукою тебе не допустимо!
-- Штукою? -- обурився я. -- Сам зроби такого змiя. Вам буде не до смiху, коли вiн пiдiйметься на п'ятсот метрiв!
Петер тiльки сердито зиркнув на мене. Всi були такi схвильованi перед початком змагань.
Подивитися на змагання прийшли навiть учителi. Пан Фiлькендорф виголосив напутню промову.
Мене таки дисквалiфiкували. Змiй у мене був завеликий та й прийшов я пiзно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тодi ви попадаєте на колiна i знову приймете мене в команду, але я тiльки зневажливо посмiхнусь i скажу:
-- Нi, самi тепер змагайтеся! Змагання почалися.
Паперовi змiї поволi лiтали туди й сюди, пiдiймалися i падали.
Я вiдiйшов убiк, щоб запустити свого змiя. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змiя треба удвох. Один тягне, а другий тримає змiя високо над головою. Нiхто не схотiв допомогти менi. Тодi я поклав змiя на землю, одяг татовi рукавицi i потяг його за собою. Вiн скрипiв i трiщав, але не здiймався. Тiльки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!
Обережно я почепив змiя на паркан i додав шпагат, а тодi потяг. Тепер злетить, мов орел! А вiн тiльки ледь пiдскочив. Шпагат перервався i я впав. Просто Луїзi пiд ноги.
-- Не заважай, -- продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку менi наступила. -- Поглянь, як здорово мiй пiдiймається!
-- Стара коза! -- крикнув я. -- Куди твоїй воронi до мого змiя!
I пiшов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що болiла в тому мiсцi, де наступила Луїза.
Я добрих пiвгодини проморочився i все даремно. У iнших змiї злiтали, а мiй був нiби зачарований. Я геть знервувався.
-- Чи ти полетиш, нарештi? -- тихенько буркнув я до свого змiя. -Ну, давай.
I допомогло! Змiй неохоче пiднявся над парканом. Так, тепер настав мiй час.
-- Мiй пiшов! -- закричав я. Всi почули той крик i звернули увагу на мене i на мого змiя. Страшна пика поволi здiймалася вгору. Вiтер пiдхопив її i ну кидати на всi боки.
-- Вiдiйдiть убiк, -- закричав я. -- Всi вiдiйдiть!
Змiй труснув головою, наче хотiв .вирватися на волю. Пика обернулася праворуч i, мов снаряд, врiзалася в гущу iнших змiїв.
-- Забери його! Все нам зiпсував!.. Усе заплутав! -- закричали мої товаришi.
Але змiй мене вже не слухав. Вiн кидався на всi боки, плутався в шпагатах iнших змiїв, а тодi раптом закляк на якусь мить i ракетою пiшов до землi. Це б ще нiчого, але ж вiн падав просто на суддiв!
-- Тривога! -- заволав я. -- Мiй падає!
Єдиний, хто зумiв урятуватися, був пан Фiлькендорф. Вiн одскочив убiк. А потiм пролунав трiск, чiткий, мов удар гонга. Суддi, троє з 10-го класу i двоє вчителiв, опинилися пiд уламками змiя. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всi жертви лежали на землi. В одному мiсцi з паперу стирчала чиясь рука, в iншому -- голова, i не чиясь там, а саме того десятикласника, який дисквалiфiкував мене. Вiн роззявив рота, мов риба на сухому. Тут i там упало ще кiлька змiїв. То мiй потяг їх за собою.
Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:
-- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...
Коли я прийшов додому, мама запитала:
-- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?
Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.
Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:
-- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!
Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!
Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат
Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.
Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:
-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий. Тож я сказав:
-- Не турбуйтесь. Iз своєю качкою я всiх вас переможу i встановлю рекорд!
Ми каталися всiм загоном -- готувалися до шкiльних змагань. Але я нiяк не мiг здобути перемогу, хоч дуже старався. 'Мабуть, справа таки в санчатах', -- подумав я. А потiм сталося оте трикляте зiткнення.
Коли ми їхали вниз, а хтось стояв на дорозi, то кричали:
-- Геть з дороги, носороги! Старт у мене вийшов чудовий, це я сам помiтив. Моя качка набрала добрячого розгону. Раптом я побачив: просто передi мною в снiгу лежать двоє дiвчаток, i санчата перекинутi. Не знаю, чому я не гукнув їм, як слiд було: 'Геть з дороги, носороги!', а крикнув:
-- Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
-- Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
-- А це що? -- показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
-- Я гадаю, що на сьогоднi ми виключимо Цiттербаке з нашої команди.
Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю 'Геть з дороги, доги-гоги!' i засмучений подався геть.
Бруно кинув менi навздогiн:
-- Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. 'Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи', -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
-- Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив... -почув я.
-- Ага, ось i вiн! -- вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
-- То що ж ти бачив? -- спитав мене якийсь чоловiк.
-- Я-а-а? -- здивувався. -- Нiчогiсiнько!
-- Що? -- закричали хлопцi. -- То вiн нас усiх пiддурив!
-- Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i
