Понi бiг спокiйно, i взагалi це була дуже сумирна тварина. Я знову розiгнався, побiг i скочив на нього. Обережно став на колiна, звiвся на ноги. Та ледве я став, як знову почав сповзати iз коникової спини. У мене запаморочилась голова, i я зiскочив. Упав просто директоровi в ноги i звалив його на землю.
-- Тьху! Хай тобi всячина! -- крикнув вiн i смикнув себе за чорну бороду. -- Чи у тебе нема нервiв? Навiщо ти стiльки вправлявся? Ти поводишся, мов жовторотий початкiвець, Бамбiно!
Я лежав у пiску i дивився на нього знизу вгору.
-- Та я ж тiльки заради Чистуна...
В цю мить у намет кулею влетiв якийсь хлопець, невеликий на зрiст, зграбний такий, з довгим чорним волоссям. Кiлька стрибкiв -- i вiн на манежi. Раз, i вже стоїть на конику. Розвiв руки й закричав:
-- Гоп, гоп!
-- Що за оказiя? -- вигукнув директор. -- Хто ти i звiдки ти?
Той хлопець саме робив стiйку на головi на спинi коника. Не мiняючи пози, вiн сказав:
-- Та ви ж мене запрошували. Я Бамбiно. Мої батьки прийдуть за годину. Ми разом покажемо новий номер.
Тут вiн пiдвiвся i почав пританцьовувати на однiй нозi.
-- Ну, а ти хто? -- запитав мене спантеличений директор.
-- Альфонс Цiттербаке, -- вiдповiв я, все ще лежачи в пiску.
-- Цiттербаке? Отже, з родини клоунiв?
-- Та нi, -- сказав я, -- мiй тато ходить на нормальну роботу.
Але директор уже не слухав мене. Вiн плескав у долонi й приказував:
-- Браво, Бамбiно, просто чудово. Тепер ще вiдпрацюємо кiнець номера, кiнець повинен вражати найдужче.
Я обережно вiдповз трохи вбiк.
-- А тодi випустимо левiв, -- додав директор.
'Оце так, -- подумав я. -- Коли тут слони на волi, то й левiв, мабуть, випустять на манеж без клiток. Леви ж не знають Альфонса Цiттербаке i ще приймуть мене за шмат корму!' Я схопився на ноги i кинувся з намету, та так прудко, як той, справжнiй Бамбiно вбiг сюди. I раптом я згадав про Чистуна. Його ж треба рятувати! Обережно визирнув iз-за фургона. Слон Емiр стояв на тому самому мiсцi. Перед ним лежала моя коробка. Емiр саме розв'язував рушника -- мабуть, хотiв подивитися, що там усерединi. Повiльно i дуже обережно я пiдiйшов ближче.
-- Можна забрати коробку. Емiре? -- звернувся я до слона.
Я аж нiяк не хотiв розгнiвити його. Емiр пiдняв хобот i тихенько форкнув. Але що це означало? 'Так' чи 'Нi'? Я намацав у кишенi липку цукерку.
-- Давай помiняємось, -- запропонував я. -- Ти вiддаєш менi Чистуна, а я тобi даю смачну цукерку.
Слон простяг хобот i обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звiдти почулося Чистунове 'дурний'.
Я низько вклонився слоновi (чого взагалi не роблю) i поволi пiшов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Менi навiть здалося, що вiн усмiхнувся. Я перелiз через паркан i опинився на вулицi. Витяг хустинку, витер рясний пiт iз чола i закрокував додому.
На жаль, я досi не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нiчого не вийде з мого дресирування.
Про свої пригоди в цирку я розповiв у класi. Хоч я нiчого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистiсiнька правда! I на циркових афiшах тепер великими лiтерами написано: 'Бамбiно, малий вершник'. Я неодмiнно подивлюся цей номер. Та нiхто не вiрить, що директор прийняв мене за Бамбiно i що я навiть робив красивi вправи на понi.
Як я жартував першого квiтня
Це було рано-вранцi. Я вже одягся, коли до мене в кiмнату ввiйшов тато. Вiн завжди каже менi 'до побачення', перш нiж iти на роботу.
-- Альфонсе, -- насупився тато, -- яка дiрка он у тебе в шкарпетцi!
Я взагалi не терплю дiрок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов нiякої дiрки.
-- Вище, -- казав тато уже з порога, -- i трохи лiворуч. Не бачиш такої великої дiрки?
Я мало в'язи собi не скрутив, але дiрки так i не знайшов.
-- Перше квiтня! -- сказав тато, зареготав i пiшов собi, тiльки дверi хряпнули.
З самого ранку отак попався! I я розсердився -- вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось iншим, та й собi посмiятися.
Коли я йшов до школи, кiлька малюкiв гукнули менi навздогiн:
-- Он у тебе випала хустинка!
Я навiть не озирнувся, а тiльки покрутив вказiвним пальцем коло скронi та й подумав собi: 'Думаєте, знайшли дурнiшого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!'
Згодом, уже в школi, полiз я в кишеню по хустинку, хотiв витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справдi випала, коли я йшов до школи. Це знову зiпсувало менi настрiй.
Тiльки-но зайшов я до класу, як Ервiн похвалився менi, що сьогоднi буде контрольна робота з географiї, i вiн, Ервiн, страшенно боїться.
-- Сьогоднi? -- здивовано перепитав я. Ервiн заклопотано кивнув. Сьогоднi контрольна з географiї, а я й не знав про це! Швидко дiстав я пiдручник i до дзвоника встиг дiзнатися про багато що на свiтi. Звiсно ж, нiякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервiна. Той вишкiрився i самими губами сказав:
-- Перше квiтня...
Нiхто цього не почув, але я зрозумiв добре. Тодi я теж спробував пожартувати. Пiтовi сказав, що у нього у шкарпетцi дiрка, але той навiть не поглянув на мене, тiльки буркнув:
-- Я вже це вшосте чую! Облиш!
Ервiну я сказав, що вiн загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишенi, пiднiс менi до очей i сказав:
-- Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географiї, ти нiзащо не зможеш. Заяложенi у тебе жарти.
Я зрозумiв, який це препоганий день, перше квiтня. Бiльше я вже не намагався жартувати. А менi чого тiльки не казали: двiчi про порванi шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку i раз про дiрку в костюмi! Пустунiв я перепиняв одразу ж.
-- На менi не поїдете, -- казав я. -- Облиште цi заяложенi жарти.
Потроху першоквiтневi жарти в класi вичерпалися. До кiнця урокiв усе йшло добре. Я був пильний, i бiльше нiхто мене не пiддурив.
Вдома послала мене мама в льох по петрушку та iншу зелень на суп.
-- А чому це зелень у льоху? -- здивувався я.
-- Там вона краще зберiгається. Бо проростає, коли довго лежить на свiтлi, Альфi.
Я взяв великий ключ i пiшов до льоху. Завжди я проливаю сто потiв, поки вiдiмкну цей замок. Нiякої зеленi у льоху я не знайшов, тiльки розсунув купу вугiлля по всiй долiвцi, та й повернувся геть чорний вiд вугiльної пилюки.
-- Вишукав скрiзь, але зеленi не знайшов, -- сказав я мамi.
-- Не може бути цього, -- цiлком серйозно почала мама, але не витримала i засмiялась. -- Та сьогоднi ж перше квiтня!
Вона сiла на кухонний стiльчик.
-- Зелень на суп у льоху... бо проростає... -- смiялася вона i втирала сльози.
Я пiшов у кiмнату, сiв за стiл i став мiркувати. Менi хотiлося вигадати якийсь неймовiрний першоквiтневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще смiялась мама, приказуючи :
-- Зелень у льоху, зелень у льоху...
Я вирiшив приголомшити батькiв за вечерею.
Повернувся з роботи тато. Мама мерщiй розповiла йому про мої пошуки зеленi у льоху. Пiд час вечерi я був нiмий. Тато дивувався.
-- Що це ти. Альфонсе, повiсив носа? -- запитав вiн. -- Тому, що не знайшов зеленi у льоху?
Хотiв я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав i мовчки заходився знову бiля своєї тарiлки.
