Поки вони вели цю жваву розмову, на шосе, бiля пiднiжжя гори, показались двi вантажiвки. Вони залишали позад себе клуби сiрої куряви.
- Цi машини йдуть за нами! - зрадiв Вилю Власев. - Досить вчасно прибувають.
- А чого б їм не прибувати вчасно! - сказав стрiлочник.
- Менi доводилось чекати на них i годину, i двi, - всмiхнувся геолог.
- I поїзд часом запiзнюється! - Стрiлочник зробив глибоку затяжку. Iнодi на хвилину, а то й на годину, по-рiзному буває.
- Це погано, - насупився Вилю Власев. - Точнiсть - найважливiший принцип сучасного транспорту.
- Я теж кажу, що це негаразд, - погодився стрiлочник.
Коли почали вантажити багаж на машину, червоний диск сонця вже пiднявся над горизонтом. Iмла, що покривала поле в долинi, стала прозорiшою, потiм порожевiла i якось одразу розтанула й зникла, наче дим.
Автомашина з багажем вирушила першою.
Вилю Власев зiбрав членiв своєї бригади i виголосив кiлька напучень. Порядок вимагає цього, i тому нехай i вони вiдчують, що вiднинi вiн вимагатиме суворого додержання дисциплiни i нiкому не прощатиме нiяких вiдхилень вiд службового графiка. Вiн кашлянув, намагаючись зробити голос чистим i твердим, повагався, чи дiставати щоденник; збагнувши, що це може викликати в декого збентеження, вiн просто засунув руки в кишенi потертої шкiряної куртки i розкрив рот. Товстий, присадкуватий, у туристському костюмi, в капелюсi з широкими м'якими крисами, вiн мав кумедний вигляд; двоє шоферiв, якi спостерiгали цю сцену, штовхнули пiд бiк один одного, мабуть, щось сказали на його адресу - i зареготали на весь голос.
- Зачекайте хвилину, - подав голос Павел Папазов. - Нема двох чоловiк. Ми не в повному складi, - i звернувся до шоферiв: - Дайте сигнал!
Пролунав пронизливий звук сирени, i на цей тривожний заклик першим озвався Андрiй Андрєєв. Вiн вискочив iз залу чекання i поспiшив до групи, на ходу витираючи обличчя хустинкою.
- Глянь-но! - здивовано гукнув Марко Маринов. - Поголився, причепурився, нiби до мiнiстра в гостi йде!
- Це потрiбно було б зробити кожному з нас, - зауважив Павел Папазов i незадоволено помацав своє пiдборiддя. - Хлопець зробив правильно, а нам усiм має бути соромно, що не стежимо за цим. Знаєте, що менi якось розповiв iнженер Спиридонов? Вiн брав участь в однiй експедицiї по дослiдженню пiвнiчних земель. Щоранку у тридцятиградуснi морози геологи розтоплювали лiд на примусах i голились, хоч бувало, що на їх обличчях замерзало мило. А ми вирушаємо в дорогу з заспаними очима.
- Ну, це вже пробачте! - жартiвливо вiдгукнулась лаборантка, її лице було чисте й свiже, як у дитини.
- Тепер тiльки Делчо Єнева нема, - насупився керiвник групи. - Може, й вiн десь наводить ранковий туалет?
- Ось вiн, ось! - раптом крикнув Зюмбюлев, вказуючи рукою в напрямi низеньких хаток, що тулилися одна до одної по той бiк залiзничного полотна.
Картограф, йдучи пiд руку з стрiлочником, у кепцi набакир, попрямував до них, з запалом виводячи:
Рано-раненько красна дiвчина
Та пiшла на бiлий Дунай!
- Уже встиг клюкнути, красень! - зiтхнув Марко Маринов.
Делчо тимчасом продовжував:
Умивати бiле личко,
Бiле личко, чорнi очi!
- Не мiг зачекати до обiду! - кинув йому докiрливо 'мисливець' Зюмбюлев.
Делчо Єнев помовчав, немов обдумуючи вiдповiдь.
- Сумнiваюсь, - нарештi сказав вiн, весело дивлячись на лаборантку. I раптом здригнувся, нiби зненацька облитий крижаною водою. - Зуб у мене розболiвся, товаришу Власев, от я й забiг в одну установу вихилити склянку коньяку. У нас попереду серйозна робота, а зубний бiль, як вiдомо, дуже заважає.
- Це факт, - пiдтвердив стрiлочник.
- От народ, чого ж ви мене не покликали? В мене теж зуб ниє, засмiявся в бороду Зюмбюлев.
Вилю Власев знову кашлянув.
- Товаришi, - почав вiн. - Ось автомашини, якi довезуть нас до села Цвят. Машина, на мiй погляд, справна, напевно, i шини не пошкодженi. Все за те, щоб ми без зволiкань i в призначений час прибули на мiсце. Я прошу вас пiд час їзди не стояти в кузовi, а сидiти на своїх мiсцях.
- Хто знає, - пробурмотiв картограф.
Вилю Власев хотiв ще сказати про дисциплiну, але, почувши його реплiку, зовсiм передумав говорити.
- Займайте мiсця, - сказав вiн. - Я сяду останнiм.
- Тобто передi мною! - усмiхнувся парторг.
Бригада прибула в село пiсля обiд, їх радiсно зустрiли старi знайомi, тут вони якось зимували, - допомогли перенести бiльшу частину багажу в читальний зал.
- Доведеться зачекати - бiльше нiде! - вибачався голова сiльради, а очi в нього хитро посмiхались. - Всi склади забитi зерном, ще будемо молотити. I де ми все дiнемо, не уявляю. В читальнi можна. Зараз такий час, що нiколи про книги думати. Вашi речi не заважатимуть!
- Своєчасно зiбрати врожай - це найважливiше! - заспокоїв його Павел Папазов. - Якi досягнення?
- Трохи бiльшi, нiж у минулому роцi. Якщо в нас будете зимувати - на всiх бiлого хлiба вистачить.
- Радий, дуже радий! - кивнув парторг. - У нас важливi термiновi завдання, але ми постараємося все ж знайти час, щоб прочитати одну-двi лекцiї на полiтичнi теми.
- Ви ж дивiться, хоча б мiдь десь знайдiть! - пiдморгнув голова, пiдкручуючи вуса. - Як знайдете, то й наш край трохи розбагатiє: влiтку - на полi, зимою - в шахтах. Трудоднi плюс пiдробiток - оце життя!
- Хто знає, - хитав головою Делчо Єнев. Вiн був у поганому настрої: сiльмаг закритий у зв'язку з польовими роботами. Нiде прополоскати хворий зуб.
Вилю Власев склав список речей, i завiдуючий бiблiотекою пiдписався, вiдкрив щоденник на букву 'Г' i записав: 'Голова сiльради здався менi людиною з багатою фантазiєю. Треба буде зважати на це, укладаючи з ним договори. Необхiдно давати йому не бiльше одної третини того, що вiн вимагатиме з нас, особливо за коней'.
По обiдi, бiля третьої години, бригада вирушила в дорогу. Повагом чвалало троє мулiв, спокiйних й статечних, навантажених рiзним приладдям, iнструментами, похiдною лабораторiєю i двома скринями з провiзiєю. Далi швидкими кроками йшов високий худорлявий чоловiк, сивий, з перекинутою через плече старою берданкою. Це був сторож сiльського кооперативного складу бай Стаменко, якого начальник вiддiлення мiлiцiї вiдкомандирував для охорони табору геологiв вiд непроханих гостей. Бай Стаменко, як видно, усвiдомлював усю важливiсть дорученої йому начальством ролi i тому гордо дивився поперед себе. Вiн ледве вiдповiдав на запитання, якими засипав його циган - погонщик мулiв, хоч звичайно був досить балакучим.
Сонце припiкало, вiд бруку вiяло розжареним повiтрям, розiгрiтим щебенем. Низькi горби обабiч дороги поросли рiдкими чагарниками та пожовклою травою.
Вилю Власев важко дихав, хапаючи повiтря розкритим ротом, по вилицях у нього стiкали бруднi струмочки поту. Але йшов вiн упевненою твердою ходою, час вiд часу скидаючи фетровий капелюх, нiби когось вiтаючи. Розхристаний Зюмбюлев розповiдав Делчо Єневу якусь мисливську пригоду, а той неуважно кивав головою, повторюючи свої 'навряд' i 'хто зна'.
Андрiй iшов попереду - вiн не почував нi втоми, нi спеки. Старий знайомий шлях, чисте синє небо, широкий простiр окриляли його душу, наповнювали бажанням скорiше йти, добратися до тих мiсць, недалеко вiд яких вiн знайшов чудовий i таємничий берил.
Ось тут, на висотi, i той поворот. Шосе тягнеться на схiд, зникає, як срiбна нитка, на зеленiй рiвнинi. Праворуч вiдходить стежка, спускається в глибокий рiв, густо порослий лiщиною, i знову пiднiмається вгору, в'ється, наче змiя, i повзе мiж лiсистими схилами все далi на пiвдень. Вона пробирається в тiнявi дубовi лiси, перетинає галявини, розкиданi серед чагарникiв i вкритi буйними високими травами, їхнiй табiр буде на однiй такiй галявинi - там, певно, ще є слiди торiшнього табiрного життя.
Власне, звiдси починається загадкове.
