робiтнича молодiжна спiлка (спiлка робiтничої молодi)].
- Давно це було, - сказав Андрiй. - Не пригадую.
- Ви тодi кiнчали, а я тiльки вступила на перший курс.
- Давно це було, - повторив Андрiй.
- А я вiдтодi вас пам'ятаю, - сказала Рашеєва i знову почервонiла. Тепер вона ще бiльше нагадувала дiвчинку, що вiдповiдає урок.
Андрiй мовчав. Вiн все ще шукав лагiднi слова i нiяк не знаходив.
- Я ходила на всi матчi, коли ви грали, - продовж жувала вона.
- I добре робили, футбол - цiкава гра.
- Але я так i не полюбила його.
- I я охолонув до нього, - чомусь збрехав Андрiй.
Поїзд поступово зменшував швидкiсть i зупинився. Це була якась маленька станцiя.
- До Пловдiва лишилось двi години, - повiдомив старший лейтенант, проходячи мимо. Звiдкись вискочила дiвчина з хлоп'ячою зачiскою, i офiцер поспiшив до неї.
Пролунав рiзкий свисток, йому вiдповiв короткий i хриплий паровозний гудок.
Цей звук на мить розбудив нiч, нiби попереджаючи її про якусь важливу подiю, що от-от має вiдбутися.
Поїзд знову помчав уперед.
- Скажiть менi вiдверто, - почала лаборантка, - скажiть менi, чи є хоч якась частка правди в чутках, що ходять про вас? Я ж ваш товариш з студентських лiт, не приховуйте вiд мене нiчого.
- Чудовi були тi роки, - сумно посмiхнувся Андрiй.
Вони помовчали. Офiцер i дiвчина з пташиними очима тихо розмовляли в другому кутку коридор а.
- Може, менi не треба було питати вас про це, - промовила Рашеєва.
Вона закуталась у своє потерте пальто; їй нiби одразу стало холодно.
- Ви не звертайте уваги на чутки, - вiдповiв Андрiй.
- Кажуть, що ви обдурили iнженера Спиридонова якимсь фальшивим ескiзом. Нiби ви знайшли... - вона трохи затнулась, - рiдкiсний мiнерал, а це виявилось блефом.
Вiн нахилився до дiвчини, її очi були яснi, в поглядi свiтилась i ласка, i страх.
- Як ви гадаєте, - промовив Андрiй, - схожий я на брехуна?
- Нi.
- А на шахрая?
- Та що ви кажете!
- Ну, от i все.
- А чутки?
- Якщо вони вас розважають, - слухайте. Ваша справа.
Вона дивилась на нього теплим, сяючим поглядом.
- Невже вам байдуже, що про вас говорять?
- Менi все одно, - збрехав Андрiй.
- Як це все одно?! - вона з докором похитала головою. - Ви ж комунiст, ви повиннi оберiгати чистоту свого iменi. Хiба треба вам нагадувати про це?
- Є речi, якi залежать не вiд нас, - сказав Андрiй. - Я знаю, наприклад, що я не шахрай, а люди кажуть: нi, ти шахрай. Як довести їм протилежне, коли обставини так склались, що я дiйсно виглядаю брехуном i шахраєм. Цi обставини створив не я, вони виникли проти моєї волi i тепер панують над усiм - я не можу догадатися, хто причетний до цiєї справи. Як менi боротися i проти кого?
Андрiй прихилився до дверей i довго мовчав. Було холодно, через вiдкрите вiкно повiвав вiтер, але на лобi в нього блищали краплини поту. Вiн машинально пiдняв руку i розстебнув комiр сорочки.
- Вам дуже тяжко? - запитала вона i тихо додала: - Чим я можу допомогти?..
Її м'який теплий голос схвилював юнака. Знайшлася людина, що вiрить у його чистоту, i це було так прекрасно i навiть дивно! Є людина, що не глузує з його нещастя, довiрливо пропонує дружбу, допомогу. Андрiй глянув їй в обличчя, i воно здалось йому в цю мить найкрасивiшим з усiх, якi вiн бачив. Йому захотiлось поцiлувати її руки, цi маленькi ручки з довгими тонкими пальцями, що збентежено перебирали поли пальта.
- Спасибi, - промовив вiн. - Дякую тобi за хорошi! почуття.
- I я дякую тобi, що заговорив до мене на 'ти', - вiдповiла вона.
Вони, посмiхаючись, мовчки дивились одне на одного.
- Ти знаєш, що найважливiше для центрального нападаючого? - запитала вона, її очi сяяли.
- Вiдтягати середнього напiвзахисника в глибину i звiдти...
- Це щось надто складно! - перервала вона. - По-моєму, найважливiше для центрального нападаючого - це вести напад уперед, атакувати, безперестану боротися за успiх своєї команди. Це потрiбно тепер тобi, колишнiй центральний нападаючий! Атакувати, боротись, добитись перемоги, повернути втрачене довiр'я, а не знизувати плечима i казати: 'Менi все одно!' Так само, як ти колись боровся за перемогу 'Академiка', так тепер необхiдно воювати й боротися за перемогу тут, бо йдеться ж про таке велике вiдкриття... - вона перейшла на шепiт: - Берил!
Андрiю знов захотiлося сказати їй щось приємне, щось дуже красиве i тепле, але хорошi слова не з'являлись у пам'ятi. Вiн взагалi не був красномовним, не мiг говорити гарно i слiв йому завжди невистачало. А ця нiч нiби зовсiм вiдкинула i замкнула за дев'ятьма дверима все те, що вiн узяв з книг.
- Людина завжди мусить вчитись, - промовив вiн i, зразу ж збагнувши, що це погана й шаблонна фраза, зiтхнув.
- Час спати, - посмiхнулась дiвчина i подала йому руку.
Потиск його руки був такий сильний, що дiвчина мало не скрикнула вiд болю.
- А знаєш, - сказала вона, - наш картограф розлiгся на моєму мiсцi. I, скоса глянувши на юнака, додала: - А менi нiяк не хочеться його будити!
- I не треба, - швидко погодився Андрiй. - Хай спить собi. Тут, бiля мене, є де влаштуватися, йди!
Вони посiдали поруч бiля вiкна, i дiвчина, поправивши пальто, заплющила очi.
V
На станцiї бригада зiйшла з поїзда. Свiтало. Холодний нiчний вiтерець, що повiвав з моря, стих: небо на сходi стало блiдо-рожевим.
Злiва вiд залiзничної колiї розстилалась рiвнина. Кукурудза, соняшники, зоране стернище, поодинокi гайки, - все це ще нiби спало пiд легким покровом ранкової iмли.
По другий бiк колiї, на пiвднi, горизонт закривали гори, порослi густим лiсом, i на вершинах мерехтiло срiблясте сяйво лiтнього ранку.
Вилю Власев пiшов на мiсце розвантаження багажу i, дiставши щоденник, перевiрив за списком усi ящики з iнструментами, палатками та запасними матерiалами. Переконавшись, що все в повному порядку, вiн зсунув капелюх на потилицю, потер руки i пiдморгнув у бiк поїзда, який тiльки що вiдiйшов. Потiм, запримiтивши чергового стрiлочника, низенького, кремезного чоловiчка, що нерухомо стояв бiля семафора, схиливши голову, вiн поманив його пальцем i посмiхнувся. Коли той несмiливо наблизився, Вилю Власев несподiваним для нього рiшучим жестом засунув руку в глибоку кишеню своєї шкiряної куртки i витяг круглу металiчну коробку, з намальованим на кришцi зайцем на заднiх лапках. Стрiлочник зупинився неподалiк вiд нього, похмуро дивлячись на коробку, його обличчя - довгасте, вилицювате, давно не голене, застигло в напруженому чеканнi, наче Вилю Власев тримав у руцi не коробку з цукерками, а хитру машинку, яка могла пiдскочити або сильно вибухнути.
- Вiзьми, товаришу, цукерку 'Валда'! - чемно запропонував Власев, простягаючи стрiлочнику вiдкриту коробку.
Той кинув погляд на зеленi дрiбнi цукерки, помовчав i цмокнув язиком. Вiн не сказав нiчого i, лiниво витягши пачку 'Арди', закурив.
- Як ти гадаєш, - запитав Вилю Власев, - чи добра буде сьогоднi погода, чи пiде дощ?
- А чому це має йти дощ? - знизав плечима стрiлочник. Вiн оглянув небо i додав: - А втiм, може, буде мигичка.
- Шкода, - сказав Вилю Власев. - Ми повиннi цiлий день iти.
- Ну, то нехай не буде! - кивнув стрiлочник i сплюнув на землю.
